Науковець. Дисидент. Хороша людина: до 90-річчя Івана Дзюби

Іван Михайлович Дзюба є знаковою постаттю українського шістдесятництва. Я належу вже до покоління вісімдесятників, а тому розмови старших пошепки про переслідування й арешти на початку 1970-х є для мене страшним, але дитячим спогадом.

Через те і з трактатом «Інтернаціоналізм чи русифікація», і з його автором я познайомився вже за часів «перебудови». Книгу, подаровану варшавськими друзями-українцями у «кишеньковому» «прологівському» виданні, я буквально «проковтнув» за пару годин, сидячи на лавочці в знаменитому Саксонському саду (а потім провіз її додому, заховану на дні валізи серед іншої «підривної» літератури під статтями з фізики й білизною — у квітні 1988-го за таке могли ще серйозно вишпетити, але вже, напевно, не посадили б). А з самим Іваном Михайловичем особисто познайомився на одному з тодішніх спілчанських вечорів, де говорилося про «білі» (а коли чесно — то про криваві) плями нашої культури.

Стаття Івана Дзюби «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?», його публікації на захист української мови, дослідження про Шевченка і слов’янофілів відразу ж виявилися на передньому краї інтелектуальних пошуків того часу, коли ми змушені були одномоментно надолужувати втрати багатьох десятиліть. А сам Іван Михайлович, читаючи буквально все, що тоді з’являлося друком, як виявилося, помітив і публікації молодого фізика Максима Стріхи, присвячені проблемі української мови в природничих і точних науках (звідки її було на той час майже цілком витіснено — тоді ще не англійською, а російською).

Вже ставши у 1992-му міністром культури незалежної України, Іван Михайлович не взявся розганяти старих апаратників, а вирішив натомість запросити радників зі свіжим нестандартним поглядом, які повинні були принести «свіжу кров» у цю традиційно «центральну філармонію УРСР». Так до міністерства прийшли молодий кібернетик (і водночас блискучий поет та літературний критик) Олександр Гриценко, екс-чемпіон України з боксу в надлегкій вазі (і водночас незрівнянний філофоніст і знавець класичної музики, син легендарного перекладача і в’язня ГУЛАГу Григорія Кочура) Андрій Кочур, та автор цих рядків.

Попри всі труднощі (та й елементарний брак досвіду), нам дещо таки вдалося. Андрій Кочур, співпрацюючи з американським диригентом українського походження Тедом Кучаром, зумів фактично вперше широко познайомити світ із симфоніями Лятошинського. Ми з Олександром Гриценком написали на доручення Івана Михайловича першу (й неймовірно сміливу, як на той час) Концепцію культурної політики України. А сам міністр Дзюба робив усе, аби міністерство таки перестало бути «центральною філармонією», перетворившись натомість на орган із вироблення та здійснення політики в царині культури (раніше в цьому не було потреби — адже політику виробляло тільки ЦК, інші лише ретрансльовували її на різних рівнях).

Так само Іван Михайлович робив усе від нього залежне, щоб познайомити світ із культурними надбаннями України. Зі спільної поїздки до Данії на відкриття виставки наших історичних коштовностей в мене лишилися й цікаві особисті спогади. Міністр Дзюба добре говорив німецькою, але з англійської потребував тоді перекладача — і цю роль виконував я.

Пам’ятаю, як під час однієї з розмов із данськими колегами він почав згадувати своє тюремне минуле. Заарештованим давали лише «радянські» книжки, зокрема й про революціонерів у царських тюрмах. Але старий досвід «перестукування» між сусідніми камерами застосувати було неможливо: у тюрмі КДБ між двома товстими стінами камер передбачався ще й метровий порожній простінок, який унеможливлював будь-які контакти між в’язнями. Очевидно, цю обставину теж варто пам’ятати, щоб зрозуміти: хворий на туберкульоз легень Дзюба був тоді фактично приречений системою на смерть.

А вже тільки мені, сидячи в данському ресторані з його багатими стравами, Іван Михайлович раптом почав захоплено розповідати про стиглі донецькі степові помідори, смачніші, на його думку, від усього, що нам подавали. Цю любов до рідної Донеччини він проніс до сьогодні — і тому йому дуже болить, що його «малу батьківщину» Докучаєвськ нині окуповано.

Перемога Леоніда Кучми над Леонідом Кравчуком улітку 1994-го означала й звільнення Івана Дзюби з посади міністра. І хоч його команда на чолі з першим заступником, талановитим художником і «рухівським» головою Івано-Франківської облради Миколою Яковиною ще рік приречено боролася, але врешті переможці визначилися з кандидатурою нового міністра, й міністерство знову перетворилося на «центральну філармонію» (а прерогатива вироблення політики знову перемістилася на вулицю Банкову — щоправда, вже не в ЦК, а в адміністрацію президента, яку очолив Дмитро Табачник).

Але й після відставки Іван Михайлович не зійшов з громадської арени. Від 1992 року він очолював перенесений в Україну часопис «Сучасність» (що, напевно, взагалі був нашим кращим літературним журналом усіх часів) — і я з великим задоволенням друкував там свої статті, переклади та вірші.

Паралельно, отримавши статус академіка й керівника академічного відділення мови та літератури (хоч навіть кандидатської йому не судилося захистити через обставини часу), Іван Дзюба домігся кардинального піднесення упосліджуваної впродовж багатьох десятиліть української гуманітаристики. Він виявив себе розважливим і справедливим керівником Комітету з Шевченківських премій. Він брав активну участь у громадській ініціативі «Перше грудня». Він став ініціатором унікального проєкту «Енциклопедії сучасної України», а в середині «нульових» у новоствореному Інституті енциклопедичних досліджень НАН обґрунтував і необхідність видання «Великої української енциклопедії» (принагідно залучивши мене до роботи й над цією концепцією).

Для мене було великою честю отримати запрошення Івана Михайловича написати передмову до його книги праць про свого наукового вчителя академіка Олександра Білецького. Вона має з’явитися до 90-річчя Івана Дзюби — великого українського мислителя ХХ століття.

Ця книга ще раз доводить: звертаючись до подій давно минулих десятиліть, академік Дзюба незмінно робить це з проєкцією на день теперішій. І якщо Україна й українська культура, попри подальшу загроженість, мають шанс на гідне майбутнє, — то в цьому є велика особиста заслуга Івана Михайловича Дзюби, якому 26 липня виповниться 90 років.

Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук, професор, радник міністра культури України в 1993-94 р.