«Тато мій Петлюра». Який він, нонфікшн для школярів?

Нинішній приклад успішної «лабораторної роботи» — книжка Наталії Савчук «Тато мій Петлюра» (Тернопіль: Богдан). Авторське ім’я, як зазначено в анотації, — це письменницьке псевдо Наталії Марченко, однієї з найкращих дослідниць проблем дитячого читання.

 

Авторка називає свою книжку біографічною реконструкцією або життєписом-інсталяцією. Реконструкція доповнена вельми інформативними форзацами: на передньому — карта України з позначками, де є вулиці імені Симона Петлюри та меморіальні дошки та пам’ятники (і ця географія, яку ми зазвичай не зауважували, справді вражає); на задньому — хронологічна стрічка, де зверху концентровано позначено життєпис провідника, а знизу подано синхронні події тодішньої української історії.

 

Інсталяція полягає у незвичному ракурсі погляду на все це — очима доньки Лесі: коли їй виповнилося сім рочків, батько очолив Україну; коли його вбив російський найманець у Парижі, Лесі було сімнадцять. Отже, історія визвольних змагань очима підлітки. Не можу знати точно, але здається, такий спосіб є більш прийнятним для цільової авдиторії книжки, аніж суто «доросла» розповідь.

 

Неабияк прислужилася читацькій прихильності ілюстраторка Альбіна Колесніченко, яка перетворила оповідь на ігровий квест. Вийшло щось середнє між колажем і коміксом, де на рівних правах із малюнками — багате зібрання світлин з колекції докторки історичних наук Таїсії Ківшар, авторки «дорослого» дослідження про Лесю Петлюру (2009). Плюс дбайливість видавця: стильний двоколірний друк.

 

Ракурс оповіді — з погляду неповнолітньої доньки — тягне за собою і певні відкриття для читачів-батьків: наприклад про те, як на еміграції Лесю вчила французької мови справжня іспанська графиня й водночас відома українська письменниця Наталена Королева, дружина татового товариша дитинства Василя Короліва-Старого (окрім іншого, редактора славетного першого українського літературно-критичного часопису «Книгарь»).

 

Або про двоюрідного брата Лесі Степана з родини Скрипників — майбутнього патріарха Мстислава.

 

Коротко: вартісне видання від компетентної і вигадливої авторки (чого варта лише назва — парафраз відомої упівської пісні). Книжкою «Тато мій Петлюра» започатковано серію «Родина — Україна», де обіцяна участь «моїх друзів-письменників». Як буде — побачимо, але стежити варто.

 

Минулорічну книжку Євгенії Завалій «Політика для дітей» (Тернопіль: Богдан) так само привабливо оформила та сама художниця А. Колесніченко (і з таким же поліграфічним шармом від видавця). Опинилася серед номінантів рейтингу — авжеж, ідея щільнішого залучення підлітків до політграмотности є актуальною. Та коли її ретельно прочитати, постає питання: що нового вона додає до шкільного курсу з громадянської освіти?

Вже у першому абзаці — про дивне невдоволення батьків та взагалі дорослих політикою. Та чому ту «політику» всі лають — так і не стає зрозуміло. Натомість — утопійна схема Аристотелевої «Політики» і явно застаріла термінологія, на неї оперта. Приміром, про градацію авторитаризм/тоталітаризм.

 

«Авторитаризм — політичний режим, при якому влада зосереджується в одних руках, але громадяни мають деякі політичні права і свободи. прикладами у сучасному світі є Китай, росія, білорусь... де проводяться вибори президента».

 

По-перше, формальна заувага: змінювати орфографію підо впливом зрозумілих емоцій — не найкраща реакція. Але чому навіть за такого підходу з великої літери названо Китай — чи не головного бенефіціара російсько-української війни?

 

По суті. Президентські вибори в Росії та Бєларусі (саме так зветься ця держава, якщо не послуговуватися російським перекладом) — суто маніпуляційна практика. Що, у першу, чергу, і варто було пояснити юному читачеві.

 

Як і те, що ці дві країни вже давно перейшли у категорію тоталітаризму. Який наша авторка трактує як режим, «при якому держава повністю контролює суспільство і життя кожної людини. Влада формується однією людиною або групою осіб».

 

Ну, авторитаризм також не виникає без «групи осіб» — як і будь-які політичні зміни. І те, що за тоталітаризму вибори не проводяться (авторка наводить приклади Муссоліні та Гітлера) пояснюється не так сюїхвилинними бажаннями тих осіб, як передбачливим запровадженнями ними воєнного стану, коли будь-які вибори опиняються поза законом.

 

Замість спробувати пояснити цю складну конституційну ситуацію, наша авторка доходить подиву гідного висновку: «Коли одна й та сама людина займає посаду голови держави більше ніж два строки, це означає, що в цій країні встановлено диктаторський режим». А як же чотири (!) каденції Рузвельта?

 

Новітні трактування тоталітаризму схиляються до пояснення його, як масштабування схеми кримінального світу на цілу державу. У нашої авторки про це анічичирк. Натомість дивні алюзії на українську минувшину, де козацькі «чорні ради» постають елементом демократії («у якій мав право взяти участь кожен козак»).

 

А як же шкільна програма з Кулішем? Саме його «Чорна рада» — по досі найефективніший антидот супроти ідеї участи «кожного козака» у виборах.

 

І впритул до розмислів про конституційні заслуги кримінального прошарку Запорожжя — ще дикіша сентенція: «Російська імперія була менш демократичною, але вихідці з українських земель також могли робити кар’єру в політиці». Овва! Латиніна зі своїм тиканням виходить права: чого тим українцям бракувало: Прокопович, Розумовський, Безбородько...

 

Наша авторка, магістерка з політології (тобто випускниця університету, яка написала дипломну роботу) бере на себе зухвалість (з дозволу видавництва, хоч як сумно) висловлюватися з проблем, яких не розуміє.

 

«Революція Гідности 2014 року стала однією з найстрашніших сторінок нашої історії, бо призвела до загибелі сотні людей», — чим це не концепція Кремля: не треба опиратися, бо буде гірше?

 

А ось далі: «У 2014 р. наша армія була дуже слабка, військові не мали форми, їжі, медикаментів, сучасної зброї. І в нашій країні виник дуже потужний волонтерський рух» — і ані слова про добровольців, які, власне, і зупинили ту початкову експансію. Як і добровольці 2022-го, які зламали російський бліцкриг. Таке знання про політику, на її думку, — не для дітей?

 

А саме для них — десять сторінок у не аж так осяжній книжці про Декларацію прав людини? Мертвий, як і Будапештський меморандум, документ. Як і саме ООН. А дітям далі треба навіювати протилежне?

 

І навіщо у цій книжці вигулькує Ґрета Тунберґ (сьогоднішня Анджела Девіс, якщо хтось пам’ятає), котра несамовито підтримує палестинців супроти Ізраїлю, що дзеркально відбиває агресію росіян проти України?

 

Пані Завалій хоче щось роз’яснити чи затуманити? Ось про динаміку розширення Європейського Союзу і раптом, без коментарів: «У 2020 р. Велика Британія вийшла з ЄС». І як таку шизофренічну інформацію мусять відчитати школярі?

 

Або ось про колишні відкриті засідання Верховної Ради: «Якби громадяни частіше дивились би ці засідання, то, можливо, голосували б відповідальніше». Та дивилися до 2019-го, і обрали. І саме нові обранці заборонили трансляцію під блюзнірським приводом «війни».

 

Взагалі-то, терміни, якими жонглює авторка — не так з політології, як із медійної риторики. Якби вона спробувала їх протиставити — це було би цікаво для всіх, включно зі школярами. А так... інфоциганство?

 

Натомість щойно з’явилася книжка «Як працює держава. Дітям про політику» (Х.: Основа, 2025) Анастасії Куриленко, так само учорашньої випускниці університетської політології. Але — небо до землі. Як на мене — одна з кращих книжок останніх років у підномінації дитячого нонфікшну. Щоправда, не увійшла до короткого списку Лідерів літа, але це поясненно: на цьому етапі відбувається спрощена процедура оцінювання, через що експерти орієнтуються здебільшого на медійний розголос.

 

Пані Куриленко знайшла порожню нішу — адресується дітям, для яких курс «Громадянська освіта» ще далеко попереду: «героїня» книжки Софійка лише посеред книжки стає першокласницею.

 

Отже, принципи політики у щоденному сімейному побуті — з точки зору дошкільнятки. Звісно, цю «точку зору» непомітно-активно формують батьки за підтримки дідуся-бабусі, що живуть у сусідній хаті, через город.

 

Усі нишком підсміюються (за підтримки авторки, звісно), але грамотно і прийнятно для всіх вибудовують спільну гру. Гру у сім’ю, як мікро-державу.

Починають з верхів’я політичної піраміди, з президента: хто і як його обирає. Ясна річ, електорат з п’яти членів (плюс старший братик) голосує за кандидатку Софійку. Далі йдеться про права і обов’язки обраного зверхника, які затверджуються в основному законі — домашній Конституції, яку також ретельно обговорюють.

 

«Готову конституцію повісьте на холодильник, щоб про неї ніхто не забув», — зринає авторський голос. Авжеж, де є краще місце для основного закону.

 

Далі починаються мандри конституційними формулюваннями. Не без відхилень у бік кепкувань над тамтими, м’яко кажучи, неув’язками.

 

Як-от про пенсії: «Дідусь говорив, що то слабко нагадує вдячність і, якщо б він знав, скільки грошей матиме, перестав би працювати раніше. Бабусі ж пенсії вистачало, бо щоразу на неї вона купувала собі та онучці морозиво».

 

Але то так, мимохідь, жарти. Які, проте, продовжуються, коли онучка з бабусею, отриманою на пошті пенсією і підібраним дорогою бездомним кошеням повертаються домів: «Нічого собі, невже пенсію стали котами видавати? — не втримався від жарту тато».

 

Софійка попервах реагує очікувано: «Бабуся дозволила взяти бідолашку додому». Та бабуся круто повертає стерно: «Так, я виконувала наказ нашої президентки, — бабуся підморгнула онучці. — Одним з повноважень президента є надання та припинення громадянства. Тому рішенням вельмишановної Софійки пан Нявчик офіційно визнаний громадянином родини Осипчуків».

 

Саме тоді малий приблуда вирвався з рук дівчинки та вискочив на стіл.

 

«Як бачимо, громадянин уже повністю насолоджується своїми правами, — засміявся тато Микола». І далі закрутилося про громадянські права/обов’язки. Унаслідок на коментаторській сторінці з’являється нотатка: «У паспорт впишіть права, які має кожен член родини (наприклад, дивитися телевізор мінімум годину на день; доступ до інтернету тощо)».

 

Але ті привабливі права мають спочатку набути силу закону. Як і всі інші, які безперервно виникають у Софійчиній голівці. «Як президентка родини Осипчуків, хочу ухвалити закон про безлімітні солодощі!» — галасує вона, але їй кажуть, що ухвалення законів — то справа парламенту. Тож, утворюють домашню Верховну Раду. Але — голосування не дає бажаного результату: «За» проголосувало тільки двоє: Софійка та Сергійко; троє дорослих були «проти», а дідусь, Мартин і Нявчик «утрималися» (Мартин — ще один кіт-громадянин родини-держави Осипчуків).

 

Ще далі — про багатопартійність і її вплив на щоденні реалії. Наприклад, стосовно сімейного вікенду. Авторка-коментаторка значить: «Поділиться на партії «дорослих» та «дітей». Кожна партія має продумати власну пропозицію проведення найближчих вихідних й озвучити її».

 

З цього випливає родинний консенсус. Або ось про спільний бюджет у вигляді арифметичної задачі: «Як кожному купити по 2 пончики, щоб усі були задоволені, і дотриматися бюджету».

 

Змінні величини: кожний має власні смакові преференції щодо начинки (кілька варіантів), яка має різну ціну; завдання — скомпонувати за ціною згідно вмісту гаманця.

 

І така захоплива гра відбувається на всіх основних щаблях політичної драбини, аж до дипломатичних протоколів: «Вони допомагають поводитись чемно в будь-якій ситуації. Це дозволяє знаходити спільну мову з людьми».

Як на мене, саме такі книжки, як от написала Анастасія Куриленко, і допомагають знаходити спільну мову з дітьми.