Науковець Максим Стріха: Пророцтва про швидке відмирання паперової преси не справдилися

Навіть аж несподівано дізнатися, що Максим Стріха — доктор фізико-математичних наук, професор, перший віце-президент АН вищої школи України, президент Асоціації українських письменників, двічі ексзаступник міністра освіти і науки читає «Україну молоду» з перших днів виходу газети у світ 4 липня 1991 року.

Тож ми не оминули можливості поспілкуватися з відданим прихильником нашого видання, який періодично надає для друку високопрофесійні тексти.

І карикатура зі зловісною датою «1937» у дні серпневого путчу

— Пане Максиме, як людина з величезним читацьким стажем «України молодої» — які за всі роки тексти найбільше запам’яталися і чому?

— Таких текстів за 30 років було багато. І політичних — теж. І не лише текстів. Пам’ятаю й карикатуру зі зловісною датою «1937», вміщену саме в дні серпневого путчу, коли газеті було якихось півтора місяця. Вона стала тоді яскравим виявом протесту. Але зараз, iз відстані років, пам’ять насамперед повертає щось, не позначене прямою політичною злободенністю. Як-от блискучі есеї Олени Зварич кінця дев’яностих — початку «нульових». Фантастичні нариси рано померлого, на жаль, професора Леоніда Ушкалова на теми української літератури. Статті Костянтина Родика на книжкові теми — на щастя, він досі залишається активним автором газети. На цьому уриваюся — повний перелік вийшов би задовгим.

— Що на початку 1990-х вирізняло «УМ» від інших видань? Урешті-решт, на першій сторінці першого номера був портрет Кравчука.

— Тодішня українська преса була безнадійно провінційною і старосвітською: і «офіціози» «Радянська Україна» з «Правдою України», і новостворений (але поставлений теж в офіційні рамки) «Голос України», і комсомольська «Молодь України». Вирізнялася певним духом свободи й розкутістю хіба що «Коза» («Комсомольськое знамя», перейменоване згодом на «Независимость») — але то була виразно не-українська газета.

Натомість «УМ» народжувалася саме як сучасне — і водночас українське видання. Були непоодинокі спроби створити такі сучасні українські за духом і україномовні видання і потому. Часом вони були й вищі за рівнем наповнення від «УМ» — але раніше чи пізніше гинули. Натомість «УМ» існує, попри всі труднощі, і вже за це вдячний усім, хто творив і творить цю унікальну газету.

— Із читацьких позицій, як знавець точних наук, дайте визначення свободі слова. Де та межа, яка відрізняє її від уседозволеності медіа?

Боюся давати точні дефініції і вказувати межі — але для мене це, безсумнівно, пов’язане не лише з внутріш­ньою свободою та громадянською відповідальністю, а й з інтелігентністю. Неінтелігентна стаття чи заява лежать для мене поза межами прийнятного.

— Чи багато знаєте інших читачів «України молодої»? Чи стають газетні матеріали у колі  вашого спілкування темою обговорень? Які саме?

— На жаль, зараз цих знайомих читачів стало менше, але вони є. Мені було важливо, що з моєю великою статтею, присвяченою проблемам університетської науки і надрукованою на початку року, відразу ж передзвонив солідаризуватися тодішній ректор, а теперішній голова вченої ради КНУ імені Тараса Шевченка Леонід Губерський. Мені було приємно, коли нещодавно президент НАПН Василь Кремень дякував мені за статтю, присвячену пам’яті мого батька, професора Віталія Стріхи.

Я тішився, коли мою зовсім свіжу статтю про концерт пам’яті Максима Рильського, де вперше за багато років у Колонній залі імені Лисенка звучали його оперні переклади, помітили згадані мною молоді співаки.

«Без вашої газети Україна була б слабшою інформаційно й біднішою інтелектуально»

— Що би ви змінили в нинішній газеті? Яких тем не вистачає?

— Певні зауваження, звісно, є, але свято — не час для критики. Більше говорив би про проблеми науки — в Україні лишилися ще блискучі вчені світового рівня. А ще — бракує мені постійних колонок яскравих авторитетних інтелектуалів. Але, втім, і з такими людьми маємо в Україні проблему: блискучі інтелектуали в нас є, але для суспільства вони мало впізнавані...

— Упродовж останнього десятиріччя помітно зменшилося число паперових газет — і найперше, бо це помітні додаткові витрати, якщо порівнювати з інтернет-виданнями. Для вас особисто важливо тримати в руках видрукувану газету? Чому?

— Скрізь у світі були побоювання, що стрімкий розвиток інтернету «вб’є» паперові видання. Але пророцтва про швидке відмирання паперової преси не справдилися. Для багатьох людей (і для мене зокрема) важливо потримати в руках саме газету на папері. Звісно, вона не може конкурувати з інтернетом за швидкістю донесення інформації.

Але саме вона дозволяє глибше осмислити події, а заодно звернути увагу на щось важливе для тебе особисто, що загубилося в інтернетній стрічці новин.
Колись я був уважним читачем «Дзеркала тижня», коли газета виходила на папері (аналітиці та есеїстиці беззастережно віддаю перевагу друкованій), але на однойменний сайт уже майже не заходжу. А «УМ» читаю і передплачую вже 30 років — і читатиму, поки існуватиме ця паперова газета.

— У Чернігівській області є вчителька поважного віку Олександра Василівна Данилевська, про яку писала «Україна молода», яка передплачує собі газету і збирає всі номери, щоб передати в бібліотеку. На ваш погляд, чи мали би проукраїнські україномовні видання потрапляти в ті ж бібліотеки за гроші платників податків? Чи якщо не хвалять владу, то й ніяких преференцій з держбюджету чи місцевих?

— Звісно, в нормальній державі публічні бібліотеки мусили б передплачувати весь перелік авторитетних україномовних загальнонаціональних видань рівня «УМ». Але реалії такі, що це станеться точно вже не за цього президента і його команди.

— На вашу думку, чи завжди газета має подавати стосовно всього два погляди?

— Якщо йдеться, скажімо, про складне й неоднозначне наукове питання, щодо якого точаться дискусії, то дві точки зору дуже бажані. Але коли ми говоримо про війну на сході — знущанням над здоровим глуздом і пам’яттю полеглих було б наводити «альтернативну» точку зору російських бандидів та їхніх місцевих поплічників. Коли говоримо про проблеми історичної пам’яті — недоречно давати висловлюватися відвертим зрадникам, які ненавидять усе українське.

Часом мене буквально доводить до сказу «політкоректність» окремих наших журналістів, які в умовах жорстокої і цинічної розв’язаної проти нас війни закликають уникати «мови ненависті». «УМ» це, на щастя, не стосується.

— Ми своїм читачам зокрема й усім українцям загалом бажаємо жити в заможній Незалежній державі, без горя і війни, яку вже восьмий рік веде проти України Путін, озброюючи терористів й окупувавши Крим і частину Донбасу. Які побажання журналістам у переддень дати 30-річчя з дня виходу першого номера «УМ» 4 липня 1991-го?

— Триматися далі! Ви потрібні Україні, без вашої газети вона була б слабшою інформаційно й біднішою інтелектуально.