Нове прочитання класика: у Національній філармонії звучали оперні переклади Максима Рильського

Цей концерт планувався ще торік у березні, саме тоді, коли великому українському поетові трагічного ХХ століття Максиму Рильському виповнилося б 125 років. На жаль, свої корективи внесла пандемія.

Але після п’яти (!) послідовних перенесень ювілейний захід таки відбувся 13 червня цього року в Колонній залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України.

І хоч до останнього дня програма його зазнавала корекцій (люди хворіють і зараз), публіка стала свідком цілком нового підходу до висвітлення постаті й спадщини поета-класика.

Не було традиційних для таких вечорів виступів письменників і земляків, декламацій віршів тощо. Ключем, який обрали онук поета Максим Рильський-молодший та режисерка Юлія Журавкова, стала саме висока музика.

Навіть жив в оселі Лисенка

Адже Максим, син правобережного шляхтича-«хлопомана» й української селянки, певний час по смерті батька навіть жив у Києві в оселі Миколи Віталійовича Лисенка. Тому виховали його не тільки народна пісня, а не меншою мірою й камерна та симфонічна музика, великі хорові полотна й опери.

Із музикою було пов’язане і все подальше життя поета. Адже він працював і завідувачем літературної частини «українізованої» в 1926 році Київської опери, і (в повоєнні роки) директором академічного Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, який названо його ім’ям. Він лишив неперевершені вокальні переклади і глибокі музикознавчі розвідки.

Врешті-решт, він дружив із провідними музикантами свого часу і сам був блискучим піаністом (у перерві концерту в фойє було показано відреставрований аматорський родинний фільм: Максим Рильський акомпанує славетному тенору Івану Козловському).

Програма концерту природно поділилася на два відділи: в першому звучали твори українських композиторів на вірші Максима Рильського, в другому — оперні арії Верді, Бізе, Чайковського в перекладах поета.

А вступом став ще й уперше виконаний фортепіанний твір Рильського-композитора: розшифрована Богданою Фільц за магнітофонним записом віртуозна романтична імпровізація поета (на жаль, багато й майстерно імпровізуючи, сам Рильський не обтяжував себе записуванням власних музичних творів нотами).

Проникливо виконав цю імпровізацію композитор і піаніст Андрій Бондаренко — один із засновників україномовної «Вікіпедії» і неформальний лідер ініціативи молодих музикантів «Світова музична класика — українською».

Антон Скірко тембрально наповненим баритоном виконав вишуканий романс Івана Карабиця на відомий вірш молодого ще поета «Яблука доспіли».

Сопрано Оксана Євсюкова вдало відтворила тремку тканину «Колискової» Бориса Лятошинського (ще одного поетового товариша й колеги під час роботи над новою редакцією опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба»).

Каріна Кондрашевська дзвінким голосом із чіткою дикцією повернула слухачам призабутий сьогодні «Сільський сонет» Юлія Мейтуса.

Справжньою перлинкою першого відділу став пісенний гімн «Прекрасний Києве», написаний на слова вже «зрілого» Максима Рильського Андрієм Бондаренком і натхненно виконаний сопрано Оксаною Петриковою.

А на завершення відділу баритон Анатолій Юрченко яскраво проспівав один із вокальних гітів Олександра Білаша на слова поета «Марія» (який теж заслуговував би на те, щоб звучати значно частіше).

Проте твори цього відділу (звісно, окрім нещодавно написаного солоспіву Андрія Бондаренка) виконували на вечорах пам’яті Максима Рильського і 10, і 25 років тому. Натомість те, що прозвучало у другому відділі, стало для молодшої частини аудиторії абсолютним відкриттям.

Анна Зарецька та Олександр Вознюк виконали «Застольну» з «Травіати» Верді у перекладі Максима Рильського.
Фото Сергія МАРЧЕНКА.

Виняткове значення українського слова

Сам Максим Рильський в одній зі своїх знаменитих «Вечірніх розмов», які він методично вів із киянами на сторінках газети наприкінці життя, писав: «кому пощастило, як мені, чути живими Собінова, Нєжданову, Мишугу, Донця, хто прислухався до записів співу Шаляпіна чи Карузо, той, певно, зауважив, яке виняткове значення вони надавали саме слову, його змісту, його емоційному забарвленню, його фонетичній красі, як намагалися вони в першу чергу «донести» до слухача саме слово».

Поет був переконаний: справжня оперна чи камерна музика — це не тільки ноти. Це ще й прекрасне поетичне слово, без якого музика залишається птахом з одним крилом. І це слово повинне бути зрозумілим для слухача.

Максим Рильський сам творив це слово. З 1934 до 1950 року він працював завлітом Київської опери. В його перекладах багато років з успіхом лунали з київської та інших сцен «Євгеній Онєгін», «Травіата», «Кармен», «Руслан і Людмила», «Мазепа», «Винова краля» та ще понад десять опер.

На жаль, уже давно переклади Максима Рильського зникли зі сцени Національної опери України, інших оперних театрів нашої держави, де всі вистави виконують механічно завченими і незрозумілими для публіки (часом — і для самих співаків) «мовами оригіналів».

Наші оперні керманичі посилаються при цьому на «світову практику», хоч, наприклад, у Лондоні поруч із Ковент-Гарденом (де справді звучать оригінали), діє й Англійська національна опера, яка рідною мовою публіки повертає опері її первісний сенс музичної драми.

На жаль, від кінця 2019 року ці переклади Рильського (та інших визначних українських поетів) офіційно заборонені для використання в навчальному процесі й у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського, яка у такий спосіб утверджує свій «міжнародний рівень».

А «мовчазна більшість» публіки мститься за таке ставлення з боку музикантів у єдиний доступний для неї спосіб — перестала цікавитися оперою взагалі.

Проте кожна дія народжує і протидію. Упродовж минулих років автором цих рядків та співпробітницею Київського меморіального музею Максима Рильського Ольгою Смольницькою за давніми підписаними від руки клавірами та трансляційними записами було буквально реставровано кілька найголовніших оперних перекладів поета (що ніколи раніше, на жаль, не друкувалися).

А молоді музиканти на чолі з композитором Андрієм Бондаренком актуалізують їх (без жодної підтримки з боку держави, яка вкладає водночас величезні кошти в оперну «глобалізацію» — але це вже тема для окремої розмови). Відбулося вже два вокальні конкурси «Світова музична класика — українською», лауреати яких, зокрема і продемонстрували на ювілейному концерті, як прекрасно звучать знайомі оперні арії та ансамблі в єдності прекрасної музики й прекрасного українського поетичного слова.

І про амбіції Київської опери на Подолі

 Справжньою зіркою другої частини концерту стала сопрано Анна Зарецька, яка разом iз тенором Олександром Вознюком блискуче виконала знамениту «Застольну» та віртуозну заключну арію з першої дії «Травіати» Верді.

Те, що на сцені Нацопери та інших театрів є сьогодні лише краще чи гірше виспіваними вокалізами з пантомімою, раптом перетворилося для слухачів на картинки високої драматичної напруги. Гідне товариство склав названим солістам і баритон Антон Скірко, який виконав арію Жоржа Жермона з другої дії тієї ж опери.

У програмі вечора прозвучали ще двоє молодих яскравих баритонів. Павло Бєльський гідно проспівав складне, сповнене пристрасті аріозо Мазепи з однойменної опери Чайковського, легко взявши підступне горішнє ля-бемоль, — і заодно продемонструвавши всім, що українською це аріозо звучить таки значно природніше, аніж у російському оригіналі.

А Іван Матковський темпераментно виконав знамениті куплети тореадора з «Кармен» Бізе — які слухачі тієї ж Нацопери змушені слухати французькою (фонетично геть поганою в абсолютної більшості наших співаків).

Прекрасним завершенням «оперної» частини стали «Сегіділья» з Кармен у запальному виконанні Ольги Табуліної (переклад Рильського знов-таки дозволив слухачам зрозуміти, чому законослухняний дон Хозе не зумів встояти перед чарами свавільної циганки), та передсмертна арія Лізи з «Винової кралі» Чайковського, з глибоким почуттям проспівана Катериною Єрошкіною.

А блискучою фінальною «кодою» концерту стали чотири твори Бориса Лятошинського на слова Максима Рильського, неперевершено виконані Муніципальним академічним камерним хором «Київ» під орудою Миколи Гобдича.

Концерт пам’яті Максима Рильського, безумовно, лишив яскраве враження у слухачів (не надто численних — пандемії поки ніхто не скасував, а за майже півтора року, що минули від його першої оголошеної дати, не всі зберегли придбані колись квитки).

Став він і непересічною подію в музичному житті Києва (бодай тому, що «Травіата» в перекладі поета востаннє звучала в колонній залі Національної філармонії рівно 20 років тому).

Але концерт водночас рельєфно виявив і проблеми нашого музичного життя загалом, які навряд чи лишили б байдужим Максима Рильського, якби він жив сьогодні.

Автор цього відгуку повертався додому пішки вечірнім Києвом повз будинок Нацопери, якій поет віддав багато років життя, і де сьогодні, на моє переконання, його справу і його заповіти занедбано (і в ті похмурі роки Рильський, напевно, не зміг би уявити рідного театру, зі сцени якого в класичних операх уже зовсім не звучатиме українська мова).
Певною втіхою є, однак, те, що до україномовності навертається амбітна молода Київська опера на Подолі.

Протягом останнього часу тут українською мовою поставлено іскрометну комічну оперу Доніцетті Viva la Mamma!, «Ромео і Джульєтту» Гуно, «Весілля Фігаро» Моцарта.

Й інтерес публіки до цих вистав засвідчив правильність обраного керівництвом театру курсу. На осінь тут оголошено і україномовну версію «Богеми» Пуччіні.

Тож, напевно, рано ставитися до оперної частини доробку Максима Рильського лише як до музейного експонату. Вона цілком заслуговує на актуалізацію і на повноцінне життя на всіх наших провідних сценах і концертних майданчиках.

Максим СТРІХА