Завжди перемагає сонце: у Києві показали виставу за книгою Віталія Скоцика

Є в одного з найкращих українських письменників другої половини ХХ століття, одного із зовсім не великого числа найкращих новелістів в усій українській літературі — Григора Тютюнника — біографічна історія про те, як йому старший брат (по батькові) Григорій на переконання, що неймовірно пише Ремарк, відповідав: «А хто про цих людей напише?» Тобто українців, та ще й тих, хто подалі від великих міст.

У київських й інших театрах упродовж останніх років відбулося немало прекрасних прем’єр за творами світової й української класики. Із тем сучасності — сценізовані «Баба Пріся та інші» (ще й екранізовані) Павла Ар’є, яких із Чорнобильської зони так і не змогли виселити ні найбільша у світі техногенна аварія на атомній електростанції, ні офіційні накази, ні «господарі життя» — покидьки; «Погані дороги» Наталки Ворожбит, які проводять навколо історій, зачином яких стала все ще не закінчена війна на українському сході, яку затіяла Росія; «Сірі бджоли» Андрія Куркова теж про прифронтове життя, як і «Хлібне перемир’я» Сергія Жадана...

А якщо вийти із зон рукотворних бід на голови українцям, то залишається з місцем дій у сучасній глибинці чи не єдина «Вій. Докудрама» з фольклорною гоголівською фабулою за п’єсою тієї ж Наталки Ворожбит, яку поставили в Чернігівському обласному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка.

Щоб і з гумором, і глибинно, і реалістично, але не в дусі соцреалізму на театральній сцені розказати про сільське життя без аномальних катастроф вселенського масштабу — дуже складно знайти і літературну основу, і створити вже сценічні образи. Але можливо — засвідчила прем’єра у Києві на великій сцені Національного драматичного театру імені Івана Франка вистава «Ідеальний шторм».

Головний герой Савелій (Олег Терновий) — максималіст, який пробував себе у сфері дизайну, а тепер вирощує сою та хоче, щоб і люди задіяли більше 15 відсотків своїх розумових здібностей, які активують зазвичай (чи й тих не активують), й Україна більше використовувала свій потенціал.

Що важливо, молодий чоловік — не дурник, не бабій, не зануда, читає книжки і говорить не суржиком, як трохи не завжди показують сільських мешканців у телевізорі, який недаремно називають «зомбоящиком».

Утім спокійно вирощувати урожай — це би було не про Україну. Бо трохи не на кожного Савелія у нас є свій Борис (Володимир Ніколаєнко), якому треба земля іншого власника-виробника, який спинається на ноги. Манерного і самовпевненого непроханого гостя, який хизується дорогим костюмом відомого бренду, недаремно означено пародією на зло.

Бо, намагаючись установити свої правила гри, говорячи про закладання розривної міни на полі й розмахуючи пістолетом наприкінці — насправді він поза законом моралі і права. А наприкінці вистави взагалі несподівано з’ясовується, що Борис — абсолютно інший індивідум.

До найвиразніших колоритних сільських персонажів уже згадуваного майстра творення літературних образів Григора Тютюнника наближається у новому театральному «Ідеальному штормі» роль балагура-баяніста Макаровича (Анатолій Гнатюк).

Його «цейво-тайво» веселить навіть у ситуації, коли каже: «Не вбив же — а ти пісню не можеш послухать». І це так проникливо, коли поміж іншим, бо треба з баяна кров витерти, згадуються Кандагар і те, що тільки-но від молодого оптиміста відвернув кулю.

«У будь-якій війні перемагає сонце», — ця фраза є головною в «Ідеальному штормі».

Бо вистава не про манірний оптимізм без підґрунтя, у прямому й переносному значеннях. Щоб у Савелія залишалося сприйняття життя з позицій «склянка наполовину повна, а не порожня», незважаючи на рейдерів і недолугі загальні підходи у сільськогосподарському виробництві, — він власноруч вирощує сою, створює рослинне молоко і наповнює ним ємність.

І вибір мистецьким образом не традиційного молокопродукту, до речі, стає посилом для глядачів щодо нових технологій та вподобань, а також нагадуванням про проблему ганебного скорочення сегменту, який би за розумного господарювання держави міг би приносити великі прибутки країні з великими земельними багатствами.

Написав п’єсу і створив виставу «Ідеальний шторм», ідейною основою для яких стала однойменна книга соціально-економічних есеїв Віталія Скоцика (невелику їх частину «Україна молода» друкувала на сайті), режисер Богдан Гнатюк. За жанром він свою роботу причисляє до так званого біологічного театру.

«Творців біологічного театру мало хвилюють питання матеріалізму, а також соцреалізму, документалістики, гіперреалізму й інших жанрів, з яким біологічний напрям можна переплутати, — уточняє Богдан Гнатюк.

— Природні матеріали в подібному театрі використовують не як нововведення, не як спробу здивувати глядача і не як спосіб прикрасити виставу. Втім гарна і натуральна сировина може естетично посилити сценографію. Слід одразу зазначити, що використання свіжих і живих есенцій не повинно бути стилістичною самоціллю. Інакше швидко приходимо до висновку, що на сцені потрібно звести справжній ліс або нанести піщаний косогір. Таке вже робили британці. І ці ж міркування можуть закінчиться ще більш практичним і простим рішенням — грати вистави в сосновому бору або дібровах. Таке теж робили, подібний досвід є в Україні.

Ідейна повнота в біологічному театрі визначається моментом, у якому перетинаються і зливаються в одне ціле сюжет і натуральна речовина. Наприклад, герой вистави вирощує сою. Це тематичний простір, у рамках якого розгортаються конфлікти і стикаються протилежності. Єдності місця в даному випадку ще можна дотриматись, а ось єдності часу — навряд чи. Тому зростання рослин залишається умовним, ба, навіть невидимим.

Але умовності порушуються, і порушуються в грубий спосіб, коли герой тисне і вичавлює сою прямо на сцені. З марлі в стакан із кавою капає рослинне молоко, білок. Герой насичується. Це не режисерський завиток, не авангардистська примха, не художня провокація і навіть не політичний жест. Якщо театр здатний нагадати людині про справжність буття, про неповторність його смаку — нехай робить це в такий спосіб. При цьому залишаючись художнім, ігровим, сюжетним».

Декорації вистави «Ідеальний шторм» мінімалістичні. Прожектори на високих підставках — як відблиски лагідного сонця, засліплююче світло фар автівок рейдерів і світломузика сільської дискотеки. У центрі сцени зеленіє невеликий кущ сої.

Із реманенту — серп і сапа, які нагадують про правічність обробітку землі українцями. А на візок Савелій кидає бур’ян, з якого можна робити біопаливо, рівняючись хоча би на Польщу, де такі технології уже застосовують у 30 разів успішніше, ніж в Україні. Металошукач у руках головного героя, хоч його соєве поле і в іншому місці, нагадує про війну на сході України.

Музичне оформлення — загальновідомі й улюблені «Їхав козак містом», пісня про смереку й осучаснені слова Шевченка, а також жартівлива про Любу-згубу, яка полонила серце, та трохи зарубіжної естради. І в усьо­му тому розмаїтті звучить житейська проза і поезія українського життя: «Хто б не приходив — пшениця продовжує рости!»

Нас продовжує штормити в політиці й економіці на 30-й рік Незалежності. Утім уже всі знають, що ми на своїй землі і хочемо та вміємо жити краще — хоч би хто зазіхав «віджати» нашу територію чи насадити чужу мову.