Гренадерська дивізія «Ваффен СС» «Галичина»

Про дивізію і нині поширені різні вигадки, склепані ще у СРСР, на дивізійників російська пропаганда і ті, хто отруєні нею, клеять ярлики «есесевців», «фашистів», «нацистів».

Підрозділи «зброї СС», сформовані не з німців, були прикріплені до СС (у вермахті могли служити лише громадяни рейху). Але вони не входили в організацію СС, яка була спочатку створена як охоронні загони Націонал-соціалістичної робітничої партії; есесівці обов’язково були членами НСРП, а іноземних бійців у гітлерівську партію не приймали.

Фашистами вояки «Ваффен СС» теж не були; ними не були навіть члени НСРП: вони були нацистами, а фашисти — це партійці Муссоліні. Безглуздо називати вояків «Ваффен СС» нацистами: в НСРП вони бути просто не могли.

Дивізійники не мали на комірі знаків СС, на рукаві був «Галицький лев», та це зовнішні ознаки; головне — їм була абсолютно чужа нацистська ідеологія зверхності германської раси.

Дивізія «Галичина» була створена у 1943-44 рр., з українського боку нею опікувався очільник УЦК В. Кубійович, ідею підтримували майже всі українські організації.

Провід ОУН у більшості був проти формування дивізії; було прийнято половинчасте рішення: засудити концепцію дивізії, але не проводити бойкот набору, для контролю заслати туди оунівців.

У час формування дивізії вже не було сумнівів у поразці Німеччини. Українці йшли воювати не за Гітлера, а проти російського більшовизму, це була спроба захистити себе. Всі пам’ятали «перші Совєти» — вбивства, тюрми, депортації; з двох лих — російського більшовизму та німецького нацизму — було ви­брано менше.

Польський ексміністр фінансів в уряді Пілсудського Ігнацій Матушевський, будучи в еміграції, у брошурі «Ганьба чи слава» (Єрусалим, 1945) навів пояснення українців мотиву вступу до дивізії. «Ми не маємо іншого вибору. Нас чекає смерть баранів, яких заріжуть. Воліємо боронитися.

Прогноз того, що чекає українців Галичини, дає хазяйнування москалів у Радянській Україні. Винищено там уже перед війною цілком інтелігенцію, а всіх, хто бажав хоча б культурної автономії, заслано на Воркуту. Сьогодні поведінка Совєтів виглядає як нищення самого українського племені.

Під екзекуції підпадають мільйони. Ми змушені до позірної співпраці з німцями. Перш за все тому, що, як виявляється, й ви, поляки, попри союз з Англією та Америкою, не маєте можливості перешкодити Совєтам поводитися на польських землях як найгірші варвари.

Отже, не думайте, що співпрацюємо з німцями для перемоги Німеччини. Просто не хочемо, щоб перемога Англії, Америки та Польщі над Гітлером застала нас у гробах».

Провід українських організацій, окрім спроби призупинити наступ російського більшовизму і дочекатися західних союзників, розраховував, що німецька зброя та вишкіл стануть у пригоді майбутньому українському війську.

Дивізія була розбита Радянською Армією під Бродами, було багато вбитих, частина вислизнула з оточення і подалася в ліс до УПА, дехто потрапив у полон. Із 12 тис. вояків вирвалося 3,5 тис., на їхній основі дивізія була сформована вдруге. Дивізія першого формування билася на своїй землі за свої інтереси.

Дивізія другого формування воювала проти повстанців у Словаччині, партизанів Тіто в Югославії, тобто на чужій землі з місцевим населенням (хай і з радянськими симпатиками), за це вона гідна осуду.

У самому кінці війни дивізію було передислоковано до Австрії, там вона прийняла присягу на вірність Україні, її було оголошено частиною Української армії, командування прийняв П. Шандрук. У такому статусі дивізія здалася англійцям та американцям.

На Нюрнберзькому процесі дивізійники не були звинувачені та засуджені, бо не чинили злочинів за ст. 6 Статуту Трибуналу.

Марші на честь дивізії «Галичина» вважаю недоцільними. Полеглих дивізійників треба вшановувати 8 травня у День пам’яті та примирення.

Ігор ДЕМ’ЯНЧУК,
кандидат технічних наук
Київ