«Життя змусило змінити прізвище»: історія знаменитого українського співака Миколи Ворвулєва

50-тi та 60-тi роки минулого столiття.

На театральнiй сценi блискуче сяє зiрка народного артиста СРСР Миколи Ворвулєва.

Його незвичайне виконання партiї Демона в одно­йменнiй оперi Рубiнштейна, виступи в сольних концертах, де вiн як нiхто iнший виконував українськi пiснi («Ой чого ти, дубе», «Удовицю я любив», «Ой кум до куми залицявся»), а також бiлоруськi («Ой Ньоман, наш батька», пiсня Бобиля) та росiйськi пiснi.

Менi пощастило бачити та слухати виступи практично всiх зiрок оперного мистецтва, якi досить успiшно виступали з сольними концертами у 50—90-х роках XX столiття.

Це були кияни Гмиря, Гришко, Гнатюк, Кондратюк, Солов’яненко, Гуляєв, Мокренко, Євгенiя Мiрошниченко, Бела Руденко, Лариса Руденко, львiв’яни Павло Кармалюк та Олександр Врабель («брюнет iз голубими очима» — говорив менi про нього Мирослав Скорик, який учився з ним в однiй групi в консерваторiї).

А ще бачив я Бориса Штокалова, Вергiлiуса Норейка, Георга Отса, Євгена Нестеренка, Олександра Огнiвцева (Москва), Мiхаїла Амгранашвiлi (Тбiлiсi) та iнших.

Згадую їх для того, щоб сказати, що нiхто з них не мав такого шаленого успiху в глядача, як мав Ворвулєв.

«Який же дивак поїде з Києва в Москву?»

Йому аплодували пiсля закiнчення виступу впродовж 30-40 хвилин. І лише одна жiнка, балерина, пiсля виступу в балетi Щедрiна «Анна Каренiна», який я дивився у Большому театрi в Москвi в 1976 році, «терпiла» оплески та захопленi вигуки глядачiв понад 30 хвилин. Це була Майя Плiсецька. До речi, її дiд, поважний єврей, фото якого менi показував один iз родичiв Майї, жив в Українi.

І ось один iз сольних концертiв Ворвулєва у фiлармонiї 8 сiчня 1967 року. Пiсля концерту серед iнших шанувальникiв Майстра пiдхожу до нього. Простий у спiлкуваннi, доброзичливий, розмовляє то українською, то росiйською мовами.

— Я родом iз Днiпропетровщини, там тривалий час працював, i в Юрiвському районi (це бiля Павлограда), коли я iз захопленням розповiдав про Миколу Ворвулєва, менi говорили, що Ворвулєв — їхній земляк, у дитинствi та юностi гарно спiвав, i вони його добре пам’ятають. Це так? – запитую.

— Так, там я народився i вирiс.

— То ви українець? (у всiх друкованих ЗМІ та iнтернетi йдеться, що вiн народився i вирiс у Росiї! Неправда!)

— Так. І справжнє прiзвище моє — Ворвуль, а дражнили мене «мазниця» (мазниця — дерев’яне вiдерце, в якому зберiгали дьоготь для змащення колiс у возi, коли чумаки чи сiльськi дядьки їхали в далекi подорожi. — Авт.).

— А чому ж Ворвулєв?

— Так була ж суцiльна русифiкацiя, i «життя» змусило дещо змiнити прiзвище.

Меломани пам’ятають, що з великим натхненням та успiхом митець виконував пiсню «Россия, матушка Россия». Там iдеться про старика, родину якого «всех угнали далеко фашисты, в дальние чужие темные края». Проте таке творили бiльше фашисти не ті, які нiмецькi окупанти, а монголо-московськi, якi з XVIII ст. «угоняли» наших людей у далекi Сибiри. Але то — iнша тема.

— У вашiй родинi щось було подiбне, вона постраждала пiд час нiмецької окупацiї?

— Нi, ти ж знаєш (перейшов на «ти», йому було 50, менi — 30. І розмова пiшла тепла й дружня), що на Днiпропетровщинi нiякої «партизанки» не було, i нiмцi були дружелюбно налаштованi до мiсцевого населення (чого не скажеш про окупантiв московських).

«А було так, — продовжив Микола Ворвуль. — Приїхала до нас, у Мiнськ, Клавдiя Шульженко. Ходить по сценi з папiросою в руках i спiває «Россия, матушка Россия». Я кажу своєму друговi: «Спишеш менi пiд час антракту ноти. З мене пляшка коньяку!» Друг списав ноти, я взяв цю пiсню собi в репертуар, приїхав згодом до Москви й виконав її. Пiсля концерту до мене пiдiйшла Клава Шульженко i сказала: «Коля, после того, как ты исполнил эту песню, я её больше никогда петь не буду!»

Запитую далi в митця, чому в операх не спiває українською мовою.

Зазначу, Дмитро Гнатюк говорив, що коли опера йде мовою оригiналу, то пересiчний глядач, не знаючи мови чи то iталiйської, чи французької, не розумiє, про що йдеться, а виконавцi, не знаючи добре мову оригiналу, так вимовляють слова, що iноземцi теж мало розумiють, про що йдеться.

Колись Максим Рильський, який був лiтературним редактором Київського оперного театру, робив прекраснi переклади з мов європейських (i росiйських!) на українську, i звучало прекрасно.
Особисто менi вiдразу запам’яталося з 50-х рокiв, коли я слухав оперу «Фауст» у перекладi М. Рильського, таке:

Хочеш пива чи вина,
Наливай i пий до дна!
Хто ж тiкає вiд пиття,
Буде дурень все життя!

Набагато краще, нiж тепер, коли її виконують в оригiналi.

До речi, Сабiнов, який у 20-х роках був керiвником Київського оперного театру, говорив, що українська мова краще, нiж будь-яка iнша, пiдходить для озвучення будь-якої опери зi свiтової класики.
І от на запитання, чому Микола Дмитрович мало спiває українською, вiдповiв:

— Князя Ігоря чи Ескамiльо я вивчив українською, а от демона... Серед ночi мене розбуди, я з будь-якого мiсця виконуватиму цей твiр так, як написав Лермонтов.
— Вас запрошували в Москву?
— Так, запрошували в Большой театр.
— Чому не поїхали?
— О, а який же дивак поїде з Києва в Москву?

«Кому Нiка, а кому Нiкiта Сєргєєвiч»

Тут треба зазначити, що Москва охоче «перетягувала» талановитих спiвакiв до себе.

Рiч у тiм, що, як говорив менi Борис Гмиря, в нашiй Оперi завжди спiвали краще, нiж у Москвi, а Бела Руденко сказала в бесiдi з тележурналiстом, що спiвачки з колоратурним сопрано в нас були сильнiшi, нiж у Москвi (чого тiльки була варта Євгенiя Мiрошниченко, яку теж «запрошували» в Москву).

Деякi спiваки переїжджали до Москви (Галина Олiйнiченко, Андрiй Іванов та iншi), бо була iстотна рiзниця у заробiтнiй платi. Так, артисти однакових рангiв (народнi, заслуженi) в Москвi отримували значно бiльше грошей, нiж у Києвi. Кiнець цьому поклав один курйозний випадок, про який менi розповiв народний артист Борис Пузiн.

Запам’ятав Пузiна так. У сiчнi 1959-го до Києва для участi в оперi «Євгенiй Онєгiн» приїхав Сергiй Лемешев. Опера йшла українською, Лемешев спiвав росiйською. Онєгiн — Борис Пузiн. У сценi, яка призвела до дуелi, запам’яталося:

Онєгiн: — Я провчу вас.
Лєнський: — Еще посмотрим, кто кого проучит!

Так от одна iз знаменитих спiвачок опери, чоловiк якої був вiйськовим льотчиком, жила дуже скромно i почала отримувати дорогi подарунки — то шубу, то меблi. Отримала й розкiшну квартиру i стала жити в розкошах. Незабаром до неї «навiдалися» органи i почали робити обшук. Поцiкавилися, яка цiна дорогоцiнних прикрас, якi носить артистка, чи дорогих речей.

— Не знаю, — вiдповiла спiвачка.
— А хто знає? — нахабно запитав чекiст?
— Нiка! — зухвало вiдповiла панi.
— А хто такий Нiка?

І тодi знаменита артистка, повернувшись до чекiстiв боком, тупнула нiжкою i гордо вiдповiла:

— Потiше, молодой чєловєк! Кому Нiка, а кому Нiкiта Сєргєєвiч! (на той час член полiтбюро ЦК КПРС, перший секретар ЦК Компартiї України).

Чекiсти зрозумiли, про кого йдеться, i прожогом кинулися з квартири спiвачки.

А коли Микита Сергiйович став першою особою держави, вiн звелiв щоб київським артистам виплачували такi ж зарплати, як московським, i «перетоку» талантiв не стало.

Одного разу Микита Сергiйович узяв iз собою за кордон ту артистку, але йому пiдказали, що з ним у закордонних вiзитах повинна бути не коханка, а законна дружина, i вiдтодi його супроводжувала лише його дружина, українка, Нiна Петрiвна.

Той самий автограф.

«Що ви, росіяни, розумієте в національному питанні?»

— Коли вам дали звання народного артиста СРСР? — звертаюсь до земляка.

— У 1956-му, я був iще студентом Мiнської консерваторiї, ми поїхали на гастролi в Лондон, i коли повернулися в Мiнськ, я дiзнався, що менi присвоєно те звання (це студенту, якому ледь виповнилося 39 рокiв!)

На завершення нашої розмови я попросив Миколу Дмитровича залишити свiй автограф i нагадав, що я родом iз Днiпропетровщини, отож ми земляки. Микола Дмитрович тут же, на програмi концерту, розмашистим красивим почерком написав «Боре — земляку от Н. Ворвуля» (!)

Пiзнiше на тiй же програмi залишив свiй автограф Натан Шульман, виконавець партiї фортепiано, та свiй домашнiй телефон.
Наша зустрiч вiдбулася в сiчнi, а вже в серпнi того ж року Миколи Ворвуля не стало.

Прощання з ним вiдбувалося в консерваторiї. Були численнi шанувальники. Запам’ятався солiст капели бандуристiв Павло Колесник, який у концертах хвацько виконував «Пiдкручу я чорнiї вуса». Стояв той артист у печалi й сльози текли по його пишних козацьких вусах.

А далi дорога вiд консерваторiї i по Хрещатику, якою кияни пронесли в бiк Байкового кладовища улюбленого спiвака, була встелена квiтами.

Минуло багато рокiв. Я познайомився з сином спiвака, диригентом Театру опери Володимиром Ворвулєвим.

Глянувши на автограф свого батька, Володимир пiдтвердив, що справжнє прiзвище його було Ворвуль, а не Ворвулєв, мав у дитинствi прiзвисько «мазниця». Пiзнiше в телепрограмi «Де мої опери» тодi ще жива вдова Ворвулєва сказала: «Вiн був українець i в дитинствi бiгав по базару i кричав: «Огiрочки, кому огiрочки!».

Здавалося б, ну що тут такого, дещо змiнили прiзвище. Але ж нове прiзвище нагадувало, що спiвак є московит. Московiя всiляко крала нашi таланти i навiть мертвих цупко тримала у своїх спрутових щупальцях.

Пригадується Москва 4 квiтня 1972 року. Великдень. Перебуваючи там, iду на Новодiвиче кладовище. Бiля надмогильного пам’ятника Олександру Довженку сидить на лавочцi Юлiя Іполiтiвна Солнцева та ще якась панi. Пiдходжу i ставлю дещо провокативне питання, знаючи, що Довженко хотiв лягти у свою, а не чужинську землю: «А чому Олександр Петрович похований у Москвi, а не в Українi?».
Красивi чорнi очi дружини Олександра Петровича спалахнули, як блискавка, i вона дещо гнiвно сказала (подаю мовою оригiналу): «Вы, русские, чего вы лезете в национальный вопрос? Что вы в нём понимаете? Вы единственная нация в Советском Союзе, которая не терпит никаких притиснений, но зато притесняет другие нации!».

Я вiдповiв, що я українець, а коли говорять, що я — росiянин, то є образа для мене. «Бережiть себе, — продовжила Юлiя Іполiтiвна, — бо це правда, що коли в Москвi стрижуть нiгтi, то в Українi вiдрубують пальцi. Фiльми «Золотi ворота» та «Зачарована Десна» я зняла в Москвi, бо в Українi я їх зняти не змогла б».

Далi перейшли на значення Довженка для української культури.

— Вони там, в Українi, ставлять на друге мiсце пiсля Шевченка Олександра Петровича.

Я запитав: «А Смолич?» Якраз я прочитав «Розповiдi про неспокiй», де Смолич хизувався своєю близькiстю, як вiн висловлювався, до Сашка. «Смолич, — сказала панi Юля, — дуже складна людина». Коли Олександру Петровичу було особливо кепсько, коли на нього пiсля розгляду на засiданнi полiтбюро в 1944 роцi твору «Україна у вогнi» накинулася вся сталiнська сволота (її вислiв), Смолич був у числi тих, хто найбiльш активно та злостиво знущався з Довженка.

То було при Сталiнi. Але вже в 1956 роцi, за часiв Хрущова, та ж Московiя востаннє (та чи востаннє?) завдала прикрощiв українцям, не дозволивши поховати прах видатного майстра у рiднiй землi.
Те ж було з похороном Івана Козловського. Заповiдав митець захоронити його в рiднiй Мар’янiвцi й мiсце для цього вибрав, але не дали виконати останню волю покiйного, захоронили на Московському цвинтарi як «велiкава рускава пєвца».

Але зло повертається туди, звiдки воно виходить. Тож хай про це країна Московiя, так звана Росiя, не забуває...

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО,
учасник Другої свiтової вiйни