«Не так тії вороги, як добрії люди» — статтею під такою назвою відповіла Леся Українка у часи непорозумінь Івану Франку.
«У жовтні 1930 р. у Києві упокоїлася Олена Пчілка. На її похороні влада заборонила всякі промови, та проф. Михайло Грушевський не міг мовчки відійти від свіжої могили великої української патріотки й довголітньої громадської діячки. Кинувши на труну Олени Пчілки грудку землі, проказав: «Вічна тобі пам’ять на рідній землі!» — написала у спогадах її молодша донька Ізидора Косач, у заміжжі Борисова.
Так тихо, без розголосу ховали видатну письменницю, яка була членом-кореспондентом Української академії наук. Вона вперше в українській літературі відійшла від побутово-сільської тематики та описала життя українських студентів і студенток під час навчання у Швейцарії (оповідання «Товаришки»).
Була однією з перших українських жінок-журналісток, видавчинь, чий часопис «Рідний Край» протримався найдовше з усіх українських, що почали виходити 1906 року, коли в Російській імперії послабив дію Емський указ.
Скидання тавра «буржуазна націоналістка»
Про «шану» до пам’яті Ольги Петрівни в Радянській Україні Ізидора Косач зазначала: «В Україні тепер під окупацією її постаті майже не згадують. Спогадів, що дали б її правдивий духовий образ, не дозволяють подати до друку.
Коли вже не можна замовчати зовсім, що Олена Пчілка жила на світі (напр. у біографії Лесі Українки), то подається її ім’я завжди з епітетом «буржуазної націоналістки»...»
Із набуттям Україною незалежності почало повертатися й ім’я великої українки.
Завдяки численним науковим конференціям, радіоефірам, статтям у періодичних виданнях, активній діяльності Всеукраїнської інтернетспільноти майстринь-вишивальниць поступово і громадськість усвідомлює значимість діяльності Ольги Петрівни Косач, як ученої-етнолога, яка через популяризацію та ознайомлення європейської спільноти з українською орнаментикою доводить самобутність української культури і стверджує національну ідентичність українського народу.
(Нагадаємо, за останні два місяці в «Україні молодій» надруковані два тексти — «Підкорила Париж і мережила думки: історія першої дослідниці української орнаментики та журналістки Ольги Косач» №059 від 07.07.2020 та «Пролетіла вона як зоря!..» Про першу подорож 23-річної Олени Пчілки за кордон» №071 від 05.08.2020).
Дивно, утім: чим гучніше останнім часом говориться про досягнення Ольги Петрівни Косач — тим знову вище «піднімають голову» адепти «руского мiра» і намагаються дискредитувати історичну постать. Замахуються і на музейні експозиції.
Наближається ювілейний 2021 рік, коли громадськість буде широко відзначати 150-річчя від дня народження доньки Олени Пчілки — Лариси, яку всі знають як Лесю Українку.
У той час, коли активно у Києві працюють музеї, що дотичні до імені авторки «Лісової пісні» (оновлюються експозиції, готується повне видання творів, іде підготовка інших ювілейних заходів) активізувалася «п’ята колона» і своїми тролінгами намагається піддати сумніву заслуги видатних українців, принизити їх авторитет через начебто «наукові», а насправді Facebook-дискусії про достовірність меморіальних речей, які зберігаються у вітчизняних музеях.
А ще «всезнайки» «розвінчують міфи» про досягнення людей, які послужилися становленню української нації. («Розвінчування» російських чи польських, угорських «мемів» не входить у коло їх інтересів).
Українська громадськість пережила за останні роки і руйнування пам’ятника на могилі Лесі Українки, і крадіжку її бюсту з київського будинку, де вона проживала. Закцентуємо, що всі ці події відбувалися для більшого розголосу напередодні пам’ятних дат. Наразі знову, вже у незалежній Україні, потрапила під такий «обстріл» фейками Олена Пчілка.
Українофільство «рускій мір» карає
Саме після публікації статей в «Україні молодій» почали з’являтися Facebook-пости, що піддають сумніву унікальність праці Олени Пчілки «Украинскій народный орнаментъ. Вышивки, ткани, писанки», виданої у 1876 році і представленої під час перебування на Всесвітній виставці (Париж, 1878), укорінюючи недовіру спільноти до того, що могла зацікавитися європейська преса цим виданням.
Можна було б не звертати уваги на цей тролінг, аби не те, що радо відгукуються, «лайкають» ці пости етнологи, літературознавці і, хоч як це дивно, деякі «лесезнавці»...
Відповіді лежать на поверхні: зустрічаються у великій кількості біографічної літератури. Надаємо цитату з найавторитетніших. Видання, що підготувала одна з доньок Олени Пчілки, яка, будучи лікарем за фахом, продовжила дослідження українського орнаменту у вишивці, і яке є своєрідною «Біблією» для лесезнавців: Ольга Косач-Кривинюк . Леся Українка. Хронологія життя і творчости — Нью-Йорк : Українська вільна академія наук у США, 1970.
«Довголітня праця Ольги Петрівни над збиранням українських етнографічних матеріялів (вишивок) завершилася виданням її першої наукової праці «Український орнамент» (1876). Ця праця здобула високу оцінку не тільки серед українських учених, а й серед видатних західньоевропейських вчених.
У Парижі один французький професор так захопився цією працею, що прочитав про неї цілий цикл лекцій. Багато інших етнографічних та фолькльорних матеріялів, що їх зібрала Олена Пчілка, використали українські вчені в своїх наукових працях».
Сама Олена Пчілка: «Едва можна отозваться лестно, какъ это делаетъ известный французъкий ученый Альфредъ Рамбо, высказавшій въ Revue politique et litteraire, по поводу моего перваго Сборника Украинскаго Орнамента...» (Украинскій народный орнаментъ. Образцы вишивок, тканей и писанок. / Собрала Ольга П. Косачева. — Кіевъ, 1879.)
І також уже доведений факт, що саме через поїздку родини Косачів до Франції і зустріч там iз родиною старшого брата Олени Пчілки — Драгомановими, Петра Антоновича Косача переводять з Новограда-Волинського до Луцька (на той час це вважалося зниженням посади).
«В «приказе» про це не говорилося, але було відомо, що батька нашого переведено з обжитого місця, щоб покарати його за «українофільство» та за побачення під час подорожі до Парижа на виставку 1878 року з емігрантом, батьковим другом, а материним братом Михайлом Петровичем [Драгомановим]», — згадувала одна з доньок Ольга, в заміжжі Кривинюк.
А Олена Пчілка везла видання ні «малорусского», ні «южнорусского», а «українського» орнаменту, та ще й його обкладинка, передмова і підписи на таблицях дублювалися французькою мовою, і це тоді, коли вже діяв Емський указ (1876 р.) і добре всі знали «катковське» про українську мову, а вважайте — і культуру взагалі, що її «не было, нет и быть не может!».
Про Драгоманова, Віктора Гюго й інформаційну війну
Михайло Драгоманов на Паризькому літератерному конгресові, який проходив під головуванням Віктора Гюго у рамках заходів Всесвітньої виставки і присвячений був захисту міжнародного авторського права, прочитав доповідь «Українська література проскрибована російським урядом», у якій було озвучено цей «Емський указ», та ще й брошуру з надрукованим текстом роздав учасникам конгресу.
«Я хочу ознайомити Паризький Конгрес, — так починається драгоманівська брошура, — зі станом, у якому перебуває в Росії література українська, русинська або малоросійська, яку проскрибує, яку переслідує уряд однієї з найбільших держав світу.
Напевно, членам Конгресу нелегко буде повірити в те, що в Европі проскрибовано цілу літературу, і що цей факт, яким би неймовірним він не здавався, відбувається зараз, в самісінькому ХІХ столітті!»
Закінчується вона такими словами: «Єдине, чого ми хочемо, це пролити світло на цю кричущу несправедливість, жертвами якої ми є в Росії, і ми певні, що Конґрес не лишиться байдужим до наших вимог і знайде спосіб прийти нам на поміч».
І вже у ХХІ столітті, застосовуючи сучасні соціальні мережі, декілька місяців створювався «хайп» на «Фейсбуцi», принагідно принижуючи музеї, дотичні до імені Лесі Українки, Олени Пчілки, та музейних працівників.
Особливий інтерес розпалили зафіксовані на декількох світлинах мама і донька в одній і тій самій сорочці, вишиті рукави якої зберігаються у Музеї видатних діячів української культури (Київ). ФБ-спільнота не вгамовувалася: «Чи могла Олена Пчілка та Леся Українка носити сорочку на двох? Чи було таке прийнято? Це ж, по суті, натільна білизна. Цікаво, чи ті відрізані рукави дійсно від цієї сорочки, що на світлинах?»
Коли таке пише етнологиня, можна лише дивуватися. Бо йдеться про інтелігенцію ХІХ століття, для якої вишита сорочка вже не натільна білизна, а й варіант жіночої блузи.
Або перегуки про комірчики, що стали символом «нової», емансипованої жінки (ті ж курсистки, гімназистки). В музеях їх зберігається декілька, а родинні світлини підтверджують, що це був поширений аксесуар того часу. Допис на цю тему у Facebook- дискусії завершується так: «І звісно, ця форма має своє походження від уніформи покоївок», і, мабуть, як приклад їх подаються світлини Олени Пчілки та її доньки Ольги.
Гуляє інтернетом і зневажливе ставлення до музейних експонатів на кшталт:
«Попри все, сумнівів, що ця сорочка має хоч якийсь стосунок до Лесі Українки, все більше і більше», «Це черговий міф «про Лесину сорочку»». А зазирнути у книжки, щоб з’ясувати, не пробували? Чи піти до музею і з’ясувати? Навпаки, фейсбучні «знавці» своїми постами відвертають відвідувачів від українських музеїв. Прикметно, що в усіх дописах звучать як позитивні приклади музеї Росії, з великим числом посилань на російські сайти.
Тобто, саме тролінг стає улюбленою забавкою сучасних «дослідників». Попри те, що посилання на вільну енциклопедію Wikipedia в порядному товаристві вважається моветоном, процитуємо з її україномовної версії:
«Тролінг (від англ. trolling) — це такий вид взаємодії в онлайн-дискусіях на віртуальних комунікативних ресурсах, коли взаємодія націлена на провокацію у читачів емоційної відповіді, емоційної реакції, емоційних аргументів, образ і тривалих марних дискусій, флейму, нагнітання конфліктів для реалізації цілей інтернет-троля.
Тролінг є грубим порушенням мережевого етикету. Тролінг може свідчити про латентну агресію, про страждання комплексом неповноцінності, про невпевненість у собі, розчарованість чи втому від повсякденності, або їх метою є позбутися негативних емоцій та перешкоджати конструктивній дискусії, — а може слугувати і потужною маніпулятивною зброєю в руках бійців інформаційних війн через спрямоване розпалювання конфліктів, що використовується з метою штучного формування громадської думки (в тому числі через нав’язування учасникам основних кліше пропаганди), дезорієнтації і навіть «зомбування» звичайних читачів».
І наостанок устами національного пророка Тараса Шевченка:
Не так тії вороги,
Як добрії люди —
І окрадуть, жалкуючи,
Плачучи, осудять,
І попросять тебе в хату,
І будуть вітати,
І питать тебе про тебе,
Щоб потім сміятись,
Щоб з тебе сміятись,
Щоб тебе добити...
Без ворогів можна в світі
Як-небудь прожити.
А ці добрі люде
Найдуть тебе всюди,
І на тім світі добряги.
