П’ятнадцять років, як в українській літературі існує роман Марії Матіос «Солодка Даруся».
Під такі дати видавці зазвичай ставлять пам’ятні знаки на книжковому ринку — як-от учинила «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»: стильний, стримано-розкішний томик.
Наприкінці уміщено десять сторінок витягів з рецензій на ювілейний твір.
Ось написане Павлом Загребельним: «На свій страх і ризик здійснила мандрівку в наше криваве минуле, в наші пекла... Унікальне свідчення того, як можна подолати... солодку сентиментальність і ще солодшу романтичність, які так нашкодили українській літературі».
Звісно, цим не вичерпуються підстави перебування Марії Матіос у літературному каноні. Але це — чи не головні означення.
Вона справді здійснила мандрівку пекельними колами — як ото колись Данте, на котрого натякає класик. Повний звіт жаху, опублікований лише торік: «Букова земля».
В цьому епічному романі неоднораз виникає примовляння: «Є що згадати — нема що розказувати». Це формула мовчання, заніміння від побаченого у пеклі.
Сімдесят років мовчала ціла Україна — та, що вижила у Голодоморі. Тож омовити, ословити такий гранично травматичний досвід — треба мати неабияку мужність. Треба мати страх і ризик ступити на стежу персональної війни.
Марія Матіос не одна у полі воїтелька. Поруч неї Оксана Забужко з «Музеєм покинутих секретів», котра у книжці, за яку їй нарешті дали Шевченківську премію (І знову я влізаю в танк... — К.: Комора, 2016), формалізувала відчуття власної війни: «Коли розумієш масштаб загрози, мовчання означає солідарність з убивцями. Власне з моменту, коли починаєш так відчувати, це й є твоя війна, все решта — або колаборація, або дезертирство».
Поруч Василь Шкляр з «Чорним вороном», «Марусею» і «Трощею».
Оця трійця Дантових послідовників чітко окреслила топографію українського пекла: сусідство з Росією. Нашій минувшині не бракувало злих сусідів, але з усіма якось домовлялися, — не можна порозумітися лише з московитами, хіба за сценарієм капітуляції.
Держава «мисливців на людей» (означення з Матіосової «Москалиці», 2008) — це той терористичний Карфаген, що мусить бути зруйнований.
Щось таке відчув, мабуть, французький літературний журналіст, коли написав про вихід там перекладу «Солодкої Дарусі»: «Це — фатум... Читати — терміново». Сталося це п’ять років тому — теж ювілей.
І то поважний ювілей, бо опублікуватися у славетному Gallimard’і — вартує багатьох знаних премій. Та, схоже, саме той успіх «Дарусі» активізував традиційну жабу: саме відтоді про Матіос перестали писати на головних літературних PR-майданчиках.
Авжеж, «ненависть, запечена на корж», вихоплена Марією Матіос із досвіду «братніх» стосунків своїх персонажів з росіянами, — ніяк не вписується у меншовартісну «політкоректність» топтання по шнурках. Коли просунуті літдівчатка шукають у темній кімнаті чорного кота порозуміння зі збоченцями — і «коли мало хто й знати хоче про вкорочені долі людей, які би жили й жили, коли б не армія вороніних» («Москалиця»).
Відтак, Марії Матіос почали закидати — ви не повірите! — ту саму солодку сентиментальність, котру її книжки, за точним означенням П.Загребельного, виставили на публічний осуд. Навіть пропаганду їй приписували (Р.Харчук. Сучасна українська проза. — К.: Академія, 2008). «Зоставайтеся здорові, але пам’ятайте, що у вас є діти і внуки», — ніби наперед попередила усіх їх у «Солодкій Дарусі».
Проза Марії Матіос — настільки родючий літературний ґрунт, що згадка про кожного нового персонажа одразу розростається навсібіч, немов грибниця; сага «Букова земля» неспростовно свідчить про те. Власне, «Солодка Даруся» є її частиною — неважко знайти місце, де раніший роман природно інтегрується в новий, рамковий.
Зрештою, такі місця входу легко розпізнати і для оповідань зі збірки «Нація», для «Москалиці» і «Черевичок Божої матері». Коли подивитися під цим ракурсом, добре видно, що Марія Матіос здійснила те, що досі вдалося лише Валерієві Шевчукові: закільцювати власну творчість.
Іще 2004 року в інтерв’ю львівській газеті «Ратуша» письменниця сказала: «Мій вектор — це «Нація» і «Солодка Даруся». Усе решта — релаксація».
Утім, «вся решта» на тоді обмежувалася «Бульварним романом» (2003). І то справді письмовий релакс. Літературна гра. Імовірно, гра з Винничуком, який у ті часи позиціонував себе таким собі Казановою, знавцем жіночої психології. Матіос пише коротко-яскравий, ніби бенгальський вогонь, текст, де конструює інший чоловічий погляд на жінку.
Та як не маскуй це грою й оповідачем-чоловіком, «Бульварний роман» віддзеркалює саме жіночий погляд на чоловіка-звабника: інтуїтивно-мисливський, безоглядно занурений у «тут і тепер» («щаслива отут і вже»), розфокусований теперішньою миттю і водночас фіксований у «дрібницях» і несподіваних деталях (приміром, таке: «Шовк зручний для... вертикальної розваги»).
2005-го виходить роман «Щоденник страченої», який також не вписується у вектор «Нація–«Солодка Даруся». Але годі назвати розвагою твір, що є екзистенційною трагедією. Ця проза — метаморфоза її поезії. А «поезія — то чорні сльози болю. / І тільки болю. / І нічого більш» (Жіночий аркан у саду нетерпіння. — Л.: Піраміда, 2007).
Отже, поезія Марії Матіос, «радости украденої жах». Водночас безмір щасливого проживання миті єднання — і передчуття конечности: «Ще ніч не розкололась / На дві дороги — й спільний крах... / І скимлить лиш у шибку дощ, / Немовби би нас востаннє бачить».
Аби відвернути те жаске видіння, існує лише один засіб: замовляння. Того, хто «віднайдений і відмолений, / І визбираний, мов бісер». Бо — «я ж не зможу без тебе ні менше ні більше». Не кажучи вже про те, що «тебе мені Бог нараяв. / Він зі мною твоїми словами говорить».
А відтак, «мій курс / не залежить від курсу долара — / він дуже залежить / від курсу твоїх слів». Отака вона, любов — «загойна, як вода хвойна / Смертельна, мов кров затроєна». І коли відчуваєш, як «відходить любов, мов звір / побитий... / на задніх лапах» — це таки трагедія, причому не одномоментна, а по-садистському розтягнута в часі, бо «як вороги, йдуть спогади нізвідки».
Поезію Матіос достоту не відчитати без психоаналітиків. Ось, до прикладу, у неї повсякчас зринають імена коханців — і Клариса Пінкола Естес пояснює: «Виспівуванням імен прикликають до себе людей» (Жінки, що біжать з вовками. Жіночий архетип у міфах та легендах. — К.: Yakaboo publishing, 2019).
Поезія Матіос всуціль тактильна, переткана доторками. Естес каже: «Обіймаючи, плескаючи по плечу або просто торкаючися людини, ми зчитуємо його дані... Руки — своєрідний радар». І в той сам час попереджає: «Причепленність — це те, що змушує життя «виглядати» краще, направду спустошуючи його». Та Марія Матіос знає це і без неї.
А ось чоловічий психоаналітичний погляд, від Станіслава Комарека: «Протилежністю життя є, власне, не смерть... а «не-життя», вгасання, зникнення... У нинішній Європі, що вже здолала чималу частину шляху до вгасання, внутрішні ресурси «варварства» майже вичерпалися, і його доводиться імпортувати разом з іммігрантами, передусім з ісламських країн» (Чоловік як еволюційна інновація? — Л.: Апріорі, 2019). ММ імпортує коханця, що утривалює буття, з минувшини: Довбуш. Чом би й ні: як каже Естес, головне — «залишатися ейфорійним мандрівником».
Зрештою, поезія Марії Матіос так само психоаналітична, як і у Ліни Костенко. Там теж відчитуємо «чорну ніч, інкрустовану ніжністю» (Неповторність. — К.: Молодь, 1980) і зведення рефлексій до однини: «Маю тільки небо над собою, маю тільки душу при собі» (у ММ: «У мене нічого, крім серця, нема»).
Пейзажні, так би мовити, рефлексії збігаються дивовижно: від «І мить солодка і тонка, як нить» — до «Веселої трави зелені походеньки» (ММ). А Костенкове «Сама від себе хочу у відпустку» — так само рефрен Матіосової поезії.
Поезія, навіть коли вона лишається в анамнезі, повсякчас відлунює у прозі. Ось, наприклад, у локально-метафоричному романі «Чотири пори життя (2009): «Подеколи я його розумію. Але ще більше люблю. А коли чую, що люблю, тоді не розумію нічого».
Або у «Буковій землі»: «Ніколи нарадуватися, бо вже пора тужити». Чи у ранньому романі «Життя коротке», про який у газеті «Українське слово» (2001) писалося так: «Цим романом Марії Матіос жіноча екзистенційно-інтелектуальна література в Україні якщо не відбулася, то, принаймні, заявила про себе... Найбільше вражає книга саме чоловіків. Це — провокація відвертістю».
Провокація відвертістю — то, може, головна, засаднича характеристика стилю ММ. Нинішня агресивна мода на толерантність-політкоректність намагається витиснути письменницю з актуальности.
Хто, як не ми, мусили б розуміти Чечню, брутально зґвалтовану Росією, після її «Нації»? І наступні перспективи України — після «Солодкої Дарусі»? Натомість маємо «рекламні розтяжки ціною в один тепловізор» (Приватний щоденник. Майдан. Війна... — Л.: Піраміда, 2015).
На відміну від вищезгаданих літературних побратимів-посестер, Марія Матіос не має амбіцій «залишити слід». У прикінцевому вірші своєї збірки поезій (під назвою «Резюме») — шість рядків:
...вогню молодого опік —
болю жало шалене.
А потім...
смиренний попіл.
...оце і усе про мене...
Не все. Ця «самотня танцівниця» лишиться й у читацькій пам’яті (тільки «Солодкої Дарусі» купили понад 200 000 копій), і в українському літературному каноні як така, що насмілилися-змогла відтворити античного розміру трагедію сусідування з Росією — і то так майстерно-переконливо, як досі нікому не вдавалося.
Судіть самі, ось півабзацу, де є все — розуміння психології часу чи часової психології, над чим б’ються сучасні літерати: «Невидимими шляхами потаємні знання про кожен наступний день поширювалися селом зі швидкістю правдивої брехні, перетворюючи й без того пошматоване людське життя на суцільне й нестерпне чекання... Напевне, через погано погамовуване чекання і невідомість про завтрашній день вони і старіли дочасу».
