Володимир Кузьмінський: «З 2026 року в Україні інтернатів не повинно бути»

24.06.2020
Володимир Кузьмінський: «З 2026 року в Україні інтернатів не повинно бути»

Володимир Кузьмінський.

Ніхто не стане заперечувати, що ніде дитина не отримає стільки любові, турботи й корисних навичок, як у власній родині.

 

Але якщо «родина» — це сотня таких же обділених долею дітей? Чи може там маленька особистість рости щасливою? Як показує досвід, ні, не може.

 

Саме тому цивілізовані країни давно відмовилися від великих сиротинців, які залишилися лише у пострадянських країнах. Через реформу системи інтернатних закладів пройшли Румунія, Болгарія, Словаччина, Чехія і це навіть було однією з умов їхнього приєднання до ЄС.

Україна також має на меті позбутися цього радянського спадку. Пілотний проєкт реформування закладів інституційного догляду та виховання дітей реалізується нині в Тернопільській області міжнародним консорціумом Оxford Policy Management та Міністерством соціальної політики України. Як це відбувається, говоримо з керівником проєкту Володимиром Кузьмінським. 

«92% дітей в інтернатах мають батьків»

 Пане Володимире, переважна більшість українців вважає, що до інтернатів потрапляють винятково діти-сироти або діти з неблагополучних сімей. А як насправді? Хто сьогодні перебуває в українських інтернатах?
 
— Це дуже хибне уявлення. Насправді 92% дітей, які перебувають в інтернатах, мають батьків. І лише 8 відсотків — це діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування. 
Коли в січні 2019 року ми почали реалізовувати свій проєкт на Тернопільщині, в усіх інтернатах області (а їх тут 19) перебувало 1407 дітей iз цілодобовим перебуванням. Так от, серед них — менше 7% дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
 
Тут треба зробити одне цікаве зауваження. Інтернати, або, як їх зараз правильно називають, заклади інституційного догляду і виховання, наразі виконують невластиві їм функції соціальної підтримки. Бо в суспільстві склалася думка, що інтернат — це добре, дитина там доглянута, нагодована, одягнена, отримує освіту, відповідно, маємо багато випадків, коли родина, потрапивши в складні життєві обставини (наприклад, батьки втратили роботу або поїхали за кордон на заробітки — на Тернопільщині таких випадків маємо чимало), прилаштовує своїх дітей в інтернат! І це не є неблагополучні сім’ї в класичному розумінні, де батьки зловживають спиртним, а діти кинуті напризволяще, йдеться про родини, де виникли тимчасові труднощі й скрута. 
 
— Чесно кажучи, я вражена, бо мені важко зрозуміти, як можна вважати, що інтернат — це добре... Навпаки, мені доводилося чути, як батьки «погрожують» дітям: «Не будеш слухатися, віддамо в інтернат». Бо це досить сувора школа життя для маленької людини. 
 
— У Тернопільській області ми робили медіа-моніторинг і виявилося, що значна частина людей дійсно вважають, що інтернати — це добре. Тож працювати ще є над чим, зокрема й iз громадською думкою. Заради об’єктивності додам, що Тернопільщина — один із регіонів із найнижчим рівнем сирітства, він тут майже вдвічі нижчий, ніж у цілому по Україні. 
 
Загалом численні дослідження свідчать про те, що навіть короткотермінове розлучення дитини з сім’єю шкодить її інтелектуальному і фізичному розвитку. Особливо це стосується дітей раннього віку — від народження до трьох років. У Радянському Союзі, де родинні зв’язки не цінувалися, бо «держава про все подбає»,  навіть побутували сподівання, що до 1980 року всі радянські діти здобуватимуть освіту в школах-інтернатах, заохочувалося будівництво великих інтернатних закладів. Але в колективі, де живуть сотні вихованців, може бути все — від примусу до фізичного і сексуального насилля. Сьогодні, хвалити Бога, до держави прийшло розуміння, що інтернатна система безнадійно застаріла, вона завдає більше шкоди, ніж користі й її потрібно реформувати. Бо якщо ми хочемо побудувати сучасну державу, то, в першу чергу, маємо інвестувати в дітей. 
 
До речі, відомий економіст і лауреат Нобелівської премії в галузі економіки Джеймс Хекман у своєму дослідженні пише, що кожен вкладений долар інвестицій у ранній розвиток дітей згодом приносить 7 доларів прибутку. Вчений наголошує, що найефективніше з економічної точки зору, що може зробити держава для свого майбутнього, — це інвестувати в підтримку вразливих сімей iз дітьми.
 
Бо діти, які виросли в родині, матимуть кращі шанси реалізувати себе, а відтак стануть повноцінними економічними суб’єктами в майбутньому. Для держави дешевше підтримувати сім’ї у складних життєвих обставинах, ніж розлучити дитину з родиною, фінансувати її перебування в інтернатному закладі й у подальшому мати клопіт з інтеграцією випускника у громаду. Адже дитина з інтернату є зовсім непристосованою до життя.
 
Вона не має сімейного досвіду, не знає, як розпоряджатися бюджетом, як вести домашнє господарство, не вміє вибудовувати стосунки з соціумом. Тому часто-густо вихованці інтернатів мають труднощі зі створенням власних сімей, не розуміють, що таке бути відповідальним татом, мамою, зрештою, як показує статистика, значна кількість їхніх дітей теж потрапляють в інтернати. 

«Інтернати — це зручно для батьків, але погано для дітей»

— В Україні вже не вперше намагаються реформувати інтернатну систему. Проте попередні спроби не мали успіху. Чому? 
 
— Так, ми вже пережили кілька хвиль реформ, уже приймали відповідні програми і документи. Але, на жаль, далі намірів справа не пішла. Однією з причин цього, як я вище казав, є вкорінена думка в суспільстві, що інтернати — це добре. Ось днями я наштовхнувся в соцмережах на дискусію про закриття санаторних шкіл-інтернатів. Мовляв, руйнують унікальну, «перевірену часом» систему закладів, де діти могли поєднувати навчання з реабілітацією. Але будемо відверті: санаторні школи — це зручно для батьків, але погано для дітей. Поки не матимемо розуміння цього, важко буде щось змінити. Якщо є сформована громадська думка плюс політична воля, то є основа для реформи. Бо інакше я не можу пояснити, чому з 2002 року ми ухвалювали стратегічні документи, а змінити так нічого й не змогли.
 
Нагадаю, що в 2007 році урядом України була ухвалена Державна цільова соціальна програма реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Втім досягнути запланованованого цим документом скорочення кількості дітей в інтернатних закладах не вдалося.
 
В 2012 році президентським указом було затвер­джено Національну стратегію профілактики соціального сирітства на період до 2020 року, де йшлося про те, щоб максимально викорінити явище, коли діти при живих батьках перебувають в інтернатах. Її теж, на жаль, не вдалося реалізувати в повному обсязі.
 
І нарешті в 2017 році розпоря­дженням Кабінету Міністрів України була ухвалена Національна стратегія реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017—2026 роки. На мою думку, це один із найкращих документів, де дуже чітко виписано цілі й завдання. Зокрема, цим документом Україна задекларувала, що з 2026 року в нас не повинно бути інтернатів із кількістю дітей більше 15 осіб. Це дуже серйозний і важливий крок. Також iз 2020 року маємо припинити прийом до будинків дитини малюків віком до трьох років.
 
Завдання складні, але я переконаний, що ми на правильному шляху. Особисто мене дуже тішить той факт, що всього за рік реалізації нашого проєкту в інтернатах Тернопільщини вдалося скоротити кількість дітей до 1010 осіб. 
 
— За рахунок чого відбулося це скорочення? 
 
— Коли ми побували в областi й почали розбиратися, скільки ж дітей в інтернатних закладах, то виявилося що це питання не таке тривіальне, як здається на перший погляд. Щоб зрозуміти суть проблеми, ми навіть ввели термін «загальна кількість вихованців» в інтернаті. Бо з’ясувалося, що в інтернатах є і діти, і дорослі, тобто особи старші 18 років. Через різні причини — хтось недовчився, когось вчасно не перевели в інший заклад або ж це молоді люди з інвалідністю — вони все ще залишаються в інтернаті. 
 
Перш за все нас цікавили діти (особи до 18 років). Коли ж почали з’ясовувати, скільки дітей перебувають в інтернатних закладах, виявилося, що й тут не все так просто. Є діти, які перебувають у закладах цілодобово, діти, які перебувають на денній формі утримання (вони відвідують заклад, вчаться там, залишаються в групі продовженого дня, але ввечері повертаються додому).
 
Крім цього, є категорія дітей, які в інтернатах тільки навчаються, наприклад, тому що заклад просто близько від дому. І остання група — це діти (як правило, з інвалідністю), які перебувають на індивідуальному навчанні, але проживають удома. З точки зору реформування інтернатних закладів, пріоритетним є зменшення кількості дітей, які перебувають в інтернатах цілодобово, бо саме для них ці заклади становлять найбільшу небезпеку. 
 
— Тобто кількість дітей в інтернатах зменшилася внаслідок цієї «інвентаризації»?
 
— Не тільки. Розбираючись у цифрах, ми створили інформаційно-аналітичну систему, яка дозволила нам побачити географію походження дітей. Далі ми передавали інформацію в об’єднані територіальні громади, аби там звернули увагу, що їхні діти перебувають в інтернатах. Часом влада на місцях про це навіть не знала, тому що батьки мають можливість самостійно влаштовувати дітей до інтернатів!
 
Відтак упродовж минулого літа соціальні працівники та працівники служб у справах дітей спільно з нашими експертами здійснили оцінку сімейної ситуації понад 900 дітей, які перебували в інтернатах цілодобово. Вони з’ясували спроможність батьків здійснювати догляд i виховання власної дитини, вивчили можливість навчання дитини за місцем проживання і провели бесіди про шкоду перебування дитини поза сім’єю та можливі наслідки.
 
Результати такої роботи було видно вже 1 вересня 2019 року. Ми отримали скорочення кількості дітей, які перебували в інтернатах цілодобово, на 20%. Звичайно, при цьому деяким сім’ям надавали різного роду підтримку. Комусь, наприклад, потрібно було допомогти з ремонтом будинку, комусь відновити документи, комусь важливо було прилаштувати дітей у групу продовженого дня при місцевій школі. 
 
Крім того, якщо родини були неспроможні забрати дітей (батьки зловживали спиртним і занедбання було важке), ми пропонували службам у справах дітей вживати радикальних заходів: позбавляти батьківських прав, аби дитину можна було прилаштувати в сімейні форми виховання: під опіку родичів, в прийомну сім’ю, дитячий будинок сімейного типу чи подати дитину на всиновлення. 
 
Наголошую, що в основі реформи лежить стратегія «м’якої деінституціалізації», ядром якої є механізм гейткіпінгу. Суть його полягає в тому, щоб усіма засобами запобігти потраплянню дітей в інтернати. Тобто маємо зробити все можливе, аби підтримати сім’ю ще до того, поки в неї складуться такі обставини, що з’явиться думка відправити дитину в інтернат. І лише у крайньому випадку необхідно вилучати дитину з родини, але не для того, щоб направити в інтернат, а влаштувати тимчасово, наприклад у сімейний патронат, поки в сім’ї вирішуються проблеми. 

 «Ми знову відновлюємо фахівців iз соціальної роботи»

— Велика відповідальність у процесі реформування покладається на місцеві органи влади, чи не так? 
 
— Наша реформа деінституціалізації дійсно сьогодні збiглася з реформою децентралізації. ОТГ стають органом, який відповідає за забезпечення прав і захист дітей на своїй території. Об’єднані територіальні громади мусять у своєму виконавчому органі, відповідно до законодавства, створювати служби у справах дітей. Це дозволить швидко приймати рішення в інтересах дитини, відстоювати й забезпечувати її права. 
 
Окрім цього, громади мають вводити фахівців із соціальної роботи (ФСР), які, відповідно до нового Закону України «Про соціальні послуги», забезпечують окремі базові соціальні послуги. Був період, коли такі ФСРи працювали по всій Україні і вони довели свою ефективність. Є такий індикатор, як кількість дітей в інтернатних закладах усіх типів на 100 тисяч дитячого населення. Так от, станом на 2011 рік цей показник становив 1071 дитина на 100 тисяч дитячого населення.
 
У 2014 році відбувся спад — 874 дитини на 100 тисяч дитячого населення. Таке зниження індикатора пов’язуємо з активним проведенням профілактичної роботи, яку здійснювали фахівці з соціальної роботи. Але в 2014 році, коли почалася війна, через скорочення видатків скоротили всіх соціальних працівників. І в нас знову відбувся стрибок: у 2015 році ми вже мали 1313 осіб дітей в інтернатах на 100 тисяч дитячого населення. І це всього за рік! Станом на кінець 2019 року цей індикатор сягає 1319 дітей на 100 тисяч дитячого населення. 
 
Сьогодні ми знову відновлюємо фахівців iз соціальної роботи, але вже на рівні ОТГ. Це непростий процес, бо ОТГ не дуже охоче на це йдуть, їм треба роз’яснювати, навіщо це потрібно. Але, сподіваюся, введення соціального працівника буде тією цеглинкою, яка забезпечить незворотність процесу деінституціалізації. 
 
— Коли я побачила, що передбачається в рамках Стратегії створити на рівні ОТГ, а це і малі групові будиночки, і соціальні квартири, і відділення термінового влаштування дітей, і центри для дітей з особливими потребами, то видалося, що все це аж занадто фантастично виглядає. Чи потягнуть ОТГ такий масив роботи?
 
— Ми з вами знаємо об’єктивний закон економіки: потреби безмежні, а ресурси завжди обмежені. Але ми можемо сьогодні почати з невеликого. Давайте створимо службу у справах дітей і введемо посаду фахівця з соціальної роботи. Бо саме він вирішує 90 відсотків проблем на місцях. Наприклад, раннє виявлення сімей, які потрапили в складні життєві обставини. Фахівцю з соціальної роботи, який перебуває на місці, легше бути в курсі всіх справ. Скажімо, якщо батьки на заробітках, то, можливо, треба бабусю підтримати, аби вона за дитиною доглядала. Або потрібно в школі групу продовженого дня створити, забезпечити дітей гарячим харчуванням, аби батьки могли спокійно працювати весь день. Це невеликі насправді гроші — ОТГ це  може, й дуже легко. 
 
Звичайно, всі послуги неможливо створити на рівні ОТГ відразу, а часом і не потрібно. Усе залежить від конкретних потреб. Коли, наприклад, ми бачимо, що в ОТГ проживають п’ятеро дітей з інвалідністю, то чому б не створити на базі садочка, школи чи навіть бібліотеки денний центр, де діти зможуть перебувати, поки їхні батьки працюють? 
 
Якраз на Тернопільщині ми пілотуємо й показуємо, як можна створити на практиці ті чи інші послуги, відпрацьовуємо відповідні нормативи й фінансування. Наприклад, вищезгаданий закон про соціальні послуги передбачає розвиток такої базової послуги як соціальна профілактика. Звучить дуже абстрактно, чи не так? У рамках цієї послуги може діяти, скажімо, служба раннього втручання. Наше завдання — підготувати специфікацію або опис цієї конкретної послуги.
 
Ми визначаємо її мету і завдання, вказуємо, хто буде клієнтами цієї послуги, де її будуть надавати, які фахівці, які заняття вони проводитимуть iз дітьми та їхніми батьками. Тобто встановлюємо нормативи для організації й функціонування цієї послуги і на основі цього розраховуємо її вартість. Голова ОТГ дивиться і розуміє: може він створити це на своїй базі чи хоче закупити таку послугу. А надавати їх можуть навіть фізичні особи — місцеві підприємці. Таким чином місцева громада вбиває двох зайців: створює робочі місця і забезпечує потреби своїх громадян. 

«Малюки не мають потрапляти до будинку дитини, а в прийомні або патронатні сім’ї»       

— Ви говорили, що малюки до трьох років від початку цього року не повинні потрапляти в будинки дитини. Чи працює це на практиці?
 
— Таку вимогу нам диктує Національна стратегія. Повної статистики по Україні ще немає, але мені здається, що нам на сьогодні не вдається виконувати цей індикатор. По-перше, якщо взяти Тернопільщину, то тут маємо недостатньо прийомних сімей, відповідно дітей просто нема куди влаштовувати. По-друге, розмістити в прийомну сім’ю можна тільки дитину, яка має статус сироти або позбавленої батьківського піклування.
 
А цей процес надання такого статусу, на жаль, займає чимало часу, бо суди повільно розглядають такі справи. Потрібні законодавчі зміни, щоб пришвидшити цей процес. Додам, що відносно новою формою влаш­тування дітей без статусу є патронатна сім’я. Ця форма тимчасового влаштування дітей законодавчо була закріплена кілька років тому, і на момент старту нашого проєкту в Тернопільській області не було жодної такої родини.
 
Дві патронатні сім’ї нам уже вдалося створити. Нагадаю, що це люди, які пройшли відповідну підготовку та готові опікуватися дитиною, яка не має статусу сироти чи позбавленої батьківського піклування. Ми бачимо потребу принаймні в п’яти таких сім’ях в області, щоб унеможливити потрапляння малюків до будинку дитини. Сподіваюся, до кінця року нам це вдасться. 
 
Додам, що на Тернопільщині є лише один будинок дитини, на початок реалізації проєкту в ньому було всього 46 дітей. На сьогодні вдалося скоротити їхню кількість до 34. Для цього закладу ми вже створили модель його трансформації в центр реабілітації і розвитку дитини. Ідею підтримала Тернопільська облрада. Трансформований заклад змінить своє функціональне призначення і надаватиме низку послуг.
 
Перш за все це «перепочинок» — інноваційна послуга, як для Тернопільщини, так і для України. Виховувати дитину з інвалідністю — це дійсно важка праця, і батькам іноді потрібно просто перепочити — «піти у відпустку», щоб вирішити свої нагальні справи, підлікуватися зрештою. А в цьо­му центрі можна буде розмістити дитину на термін до 24 діб. Також цей центр надаватиме послугу раннього втручання, на його базі навчатимуть сімейних лікарів, як правильно виявляти відхилення в розвитку дітей раннього віку та як працювати з такими дітками.
 
Також працюватиме послуга підтримки сімей, які виховують дитину з інвалідністю. Тут їх учитимуть, як правильно доглядати за дитиною, які вправи з нею треба робити, як пристосувати житлове приміщення для потреб такого малюка. Батьки зі своєю дитиною зможуть приїхати в цей центр, поселитися там (для цього будуть облаштовані номери готельного типу) і пройти відповідне навчання.
 
— Після того, як пройшли чутки, що інтернати закриють, у селах і містечках, де вони розташовані, люди занепокоєні як тим, що можуть втратити роботу, так і долею приміщень: мовляв, доглянуті зараз, чи не стануть вони покинутими і занедбаними? Якою буде доля працівників інтернатів і будівель?
 
— Це дуже правильне запитання. Тому що інтернати — це дійсно роботодавці, особливо у віддаленій сільській місцевості, в невеличких райцентрах, і вони забезпечують роботою по сто і більше людей. Тому розумію ці хвилювання. 
 
У рамках нашого проєкту ми розробляємо плани трансформації кожного конкретного закладу. Це великий комплексний документ, який дає відповідь на три запитання: що робити з кожною конкретною дитиною, що робити з персоналом і що робити з інфраструктурою. Цей план трансформації розробляється не на місяць чи рік, а на три-чотири роки. Бо якщо там є діти-старшокласники, то нема сенсу їх кудись переводити — їм треба дати можливість закінчити навчання. Молодших дітей слід намагатися повернути в сім’ю, якщо це неможливо — влаштувати в патронатну чи прийомну сім’ю або дитячий будинок сімейного типу. 
 
Я вже наводив приклад моделі трансформації будинку дитини. Тепер візьмемо інший взірець — Теребовлянський навчально-виховний комплекс. У його складі на сьогодні є спеціалізована початкова школа з посиленим вивченням іноземної мови, є гімназія-інтернат, а також спеціальна школа для дітей зі зниженим зором. У складі комплексу є ще реабілітаційне відділення. Відтак міждисциплінарна комісія, яка працювала в закладі, дійшла висновку, що найкращим перетворенням для нього буде створення на його базі, згідно з потребами місцевості, ліцею. Тут навчатимуть дітей 10-12 класів. І в його складі може бути пансіон. Відтак немає підстав хвилюватися про приміщення — воно буде ефективно задіяне. 
 
Тепер щодо персоналу. У Теребовлянському комплексі працює 131 людина. Ми робили детальний аналіз за віком і працівникам передпенсійного віку, а таких у закладі — 24 особи, — дамо можливість доробити і вийти на заслужений відпочинок. Хто має хорошу освіту і готовий перенавчатися, буде працювати в ліцеї. Комусь дамо можливість перекваліфікуватися у соціальних працівників. 
 
             Теребовлянський навчально-виховний комплекс стане гімназією. 
             Фото з сайта yabluchko.com.ua.

«Карантин довів: без інтернатів можна обійтися»

— Пане Володимире, карантин і епідемія коронавірусу вплинули на хід реформи? Ці неочікувані перепони пригальмували її?
 
— Пов’язаний із коронавірусом карантин став дуже серйозним викликом як для всієї країни, так і для нашого проєкту. Він виявив багато неочікуваних речей, як негативних, так і позитивних. Головне — через карантин по всій Україні майже 43 тисячі дітей з інтернатів було відправлено до своїх сімей. Це доводить, що теоретично без цих закладів можна обійтися: якщо це стало можливим під час карантину, значить, це можливо й у звичайному житті. І це не так страшно, як нас лякають, мовляв, «інтернати закриємо, а діти опиняться на вулиці». 
 
Крім того, коронавірус пришвидшив прийняття рішень. Раніше, щоб ухвалити якесь рішення, ми мусили їхати на зустріч iз керівництвом області, а зараз багато питань ми змогли оперативно вирішувати в ойлайн-режимі. 
 
Із мінусів — те, що під час карантину було складно робити оцінку сімей, діти з яких перебувають в інтернатних закладах, бо існували обмеження на відвідування.
Але ми опрацювали нові форми й методики роботи з сім’ями. Зокрема, першими розробили порядок моніторингу дітей, які були повернуті в родини, для органів місцевого самоврядування та директорів інтернатів. Щоб ми могли ефективно відреагувати, якщо раптом будуть виявлені випадки насильства чи недбалого ставлення. У цілому ми не відстали від графіка в реалізації нашого проєкту, всіх цілей, які ставили, ми досягнули. 
 
Насамкінець хочу наголосити, що станом на 1 квітня 2020 року ми скоротили кількість дітей в інтернатних закладах Тернопільщини на 28,2%. Переконаний, ми й надалі зменшуватимемо цей показник. Він стане орієнтиром для інших областей, а ті інструментарії, які вже відпрацювали в рамках нашого проєкту, можна буде поширити на всю Україну.