Максим Рильський: п’ять місяців Лук’янівського СІЗО, провина перед Довженком та зникла збірка

Великі митці сприймаються лиш тоді великими, коли потрапляють у народну творчість.

 

 

«Коллектив надо спаивать!» — любив, кажуть, повторювати Максим Тадейович Рильський, коли в керованому ним Інституті фольклору збирався колектив на яку-небудь вечірку.

 

 

Гумор полягав у тому, що «спаивать» сприймалося полісемійно: і як данина партійним вимогам про необхідну згуртованість радянських колективів і як натяк на часті випивки в тих колективах...

Прийшовши в перший клас Гуляйпільської семирічки, я почув про нього чи не першого як класика. Причому — найгеніальнішого класика.

 

Бо ж учителька Антоніна Купріянівна з перших же днів на уроках співів почала розучувати з нами (жовторотиками) пісню «...Із-за гір та з-за високих...». І сказала, що це — Максим Рильський.

 

Я думав, що й музику він написав, і намагався співати акуратненько. А сусід Ванька кричав так невпопад, що я попросив, аби мене поставили окремо від нього. Учителька, проте, наспівавшись із нами про «сизокрилого орла», брала до рук гітару і показувала, як по-народному треба співати про тих птахів, що вилітають «з-за гори»: «Із-за гори крем’яної голуби літають...».

 

Цю пісню, між іншим, вона виконала і під час нашої останньої зустрічі; їй було вже близько ста, але вона знімала зі стіни гітару і співала мені «про гору крем’яную»...

 

Коли був я в третьому, либонь, класі, раптом учителька, що замінила на заняттях Антоніну Купріянівну (через її хворобу), наказала вирвати з читанок вірші Рильського і... Маяковського. Як виявилося наступного дня, треба було не Маяковського, а Яновського.

 

Для неї вони були однакові, бо прізвища їхні звучали в чомусь подібно. А з Рильським вона не помилилася, бо його різко критиковано було у відомій (для мене — пізніше) доповіді Олександра Корнійчука на якомусь там пленумі Спілки письменників у 1947 році за «поля жовтіють і синіє небо» в віршах (поєднання кольорів українського прапора!) та «націоналістичні» твори «Я — син країни Рад» і «Мандрівка в молодість».

 

Хоча через рік уже почали відновлювати вирвані з читанок сторінки, бо Максим Рильський, нібито, написав вірша «Я знову голос подаю...» і видав «інтернаціоналістську» збірку віршів «Мости».

 

Над віршем «Я знову голос подаю...» пізніше кепкувала студентська аудиторія: йшлося-бо про «голос», поданий на виборах депутатів, а прочитувалося, як про «голос» самого поета, що був замовк, а тепер, мовляв, подав голос...

 

Справжню бурю захоплень поетом викликали його «Троянди й виноград» у 1957 році. Я працював тоді секретарем голови колгоспу, колгоспна контора передплачувала різні газети та журнали, і я начитався в них, що Максим Тадейович написав найкращого вірша про «працю... що в творчість перейшла».

 

У Лубенському технікумі (1958—1961) ми писали навіть твір на таку тему. Хоча більше там пишалися, що Максим Рильський разом з іншими письменниками якогось там року провідував у Лубнах місцевого класика Олеся Донченка. Це, мабуть, відповідало дійсності, бо про це розповідають і екскурсоводи музею автора «Лісничихи», який (музей) зараз міститься в одній із Лубенських шкіл.

«Живого» Максима Рильського вдалося побачити аж у часи навчання в Київському університеті. Протягом усього вересня нас (першокурсників, 1961 р.) тримали на зборі врожаю кукурудзи та соняшнику в колгоспі села П’ятиіванівка, що на тодішній Кіровоградщині. Повернулися до навчання аж на початку жовтня, і в один із днів усією гуртожитською кімнатою (Анатолій Григоренко, Микола Томенко, Анатолій Сисой і Михайло Наєнко) пішли на якийсь вечір до Спілки письменників (тодішня київська вулиця Орджонікідзе). Сподівалися, звичайно, на якесь диво, бо ж уперше ступали в храм, куди ходять живі літературні класики.

 

І диво сталося вже в роздягальні. Підходимо, а з неї виходить сам... Максим Рильський. Він уже одягав свій сірий плащ, коли до нього підбігає з другого поверху Спілки якась секретарка і каже, що йому слід залишитися на якесь там засідання. Поет продовжував застібати ґудзики на своєму плащі і стиха проказав: «То тільки господь-бог міг за один день створити сушу та море на землі, порахувати в кожного з нас волосся на голові, а я... Уже був сьогодні на трьох засіданнях і на четверте мене вже не вистачить. Пробачте, але так і передайте тим засідникам». Розкланявся милій секретарці й пішов до дверей. Я дивився на його сиву голову, і він мені здався апостолом...

 

Другого разу його запрошено було на зустріч зі студентами в червоний корпус університету. Моя пам’ять зафіксувала його на вході в актову залу університету, а потім — на сцені, за столом, із-за якого він прочитав кілька своїх поезій.

 

Читав він якось по-домашньому, без особливого пафосу, бо ж університет був його рідним колись домом: він учився в ньому спочатку на медичному, а потім історико-філологічному факультетах.

 

Його портрет нині висить на 2-му поверсі червоного корпусу серед портретів найпочесніших студентів та співробітників університету, а в дворику університету 2019 року встановлено пам’ятник йому як почесному студенту. Серед інших там стоять також пам’ятники першому ректору університету Михайлу Максимовичу і випускнику факультету журналістики поетові Василю Симоненку.

 

Дуже діловим і врочисто натхненним мені бачився він, коли вже я навчався на другому курсі університету. У жовтні 1962 року дуже врочисто відзначалося 50-ліття Андрія Малишка. Було це у великій залі Київської консерваторії імені Петра Ілліча Чайковського. Головував Максим Рильський, у президії, крім ювіляра, сиділи численні секретарі Спілки письменників, а головну доповідь виголошував молодий тоді поет Дмитро Павличко.

 

Подібної врочистості в ювілейних доповідях я не чув ні до, ні після того. Зал буквально вибухав оплесками після кожної оригінальної тези доповідача, плескали, піднявши долоні вгору, члени президії, і Максим Тадейович намагався всьому цьому дати дисципліновану раду.

 

Андрій Малишко вибігав із президії, щоб обійняти доповідача, з зали виходив професор Київського університету Арсен Іщук і теж обнімав Павличка, а головуючий тільки усміхався, дивлячись на весь той вертеп, і запрошував усіх втихомиритися й триматися своїх місць у залі.

 

Слухалися його, проте, не всі. Навіть після урочистої частини ювілею. Коли виступила капела бандуристів і заспівала пісню на слова Андрія Малишка «Гей за дальнім небосхилом, де бори гудуть, // Їдуть хлопці наші милі у далеку путь», сам ювіляр схопився з місця, вибіг на сцену і почав говорити не заплановані в сценарії похвали на честь бандуристів: «Якби в мене були гори золота, я б обсипав ним кожного з вас, бандуристів, бо ж ви так натхненно несете в світ багатство нашої пісні, нашого слова!». Максим Тадейович дивився на все те з усмішкою, і відчувалося, що йому такий сюжет у ювілеї був дуже до душі.

 

Того ж, 1962-го, року багатьох захопила стаття Максима Тадейовича у «Вечірньому Києві», де він публікував уже не перший рік свої так звані «Вечірні розмови». Стаття присвячувалася новій літературній зміні, яку в 1961 році Станіслав Разсадін назвав «шістдесятництвом».

 

Стаття Максима Рильського мала спокійну, аж ніби домашню назву «Батьки і діти». Річ у тім, що шістдесятників не дуже радо сприймали старші письменники і протягом кількох років кидали в їхній бік усілякі кпини та докори.

 

За нібито неувагу до тем сучасності, за формалізм у поетиці тощо. Андрій Малишко в доповіді на нараді молодих письменників у 1959 році критикував за це Ліну Костенко, Олеся Лупія й інших.

 

Павло Тичина теж підкидав критичні тріски у вогник неприйняття шістдесятників, а Дмитра Павличка дуже журив за його «чужі» мотиви в поезії. Виступаючи на 4-му письменницькому з’їзді в 1960 р., він про збірку поета «Правда кличе» говорив: «Чужий хтось, ворожий нашому світогляду, ворожий нашій справі побудови комунізму — взяв та й постукав тендітним пальчиком у двері до Павличка».

 

Максим Рильський у статті «Батьки і діти» теж звертав увагу на деякі формалістичні (на його думку) завихрення в молодих поетів (зокрема, в поемі «Ніж у сонці» Івана Драча), але це були загалом толерантні міркування знаного поета про факт появи в українській літературі фаланги здібних поетів, і цьому факту можна порадіти.

Несподіваним було його натхненне слово про Олександра Довженка, написане за пів року до відходу поета за обрій. Ми, студенти, не знали тоді, що це було своєрідне: «Сашко, прости!». Лише в 1990 році стало відомо, що Максим Тадейович багато літ відчував свою вину перед Довженком, оскільки брав участь у підготовці для кремлівського «вождя» його погромного виступу проти Довженкової кіноповісті «Україна в огні».

 

5 липня 1990 року той виступ був опублікований у «Літературній Україні», і стало очевидним, що деякі абзаци його збігалися з доповіддю Максима Тадейовича на пленумі Спілки письменників УРСР «Українська радянська література в дні визволення України».

 

Нам, студентам, цей збіг тоді не був відомий, проте насторожувала майже 10-річна відстань статті Максима Тадейовича від смерті Олександра Петровича: можна було написати її й раніше.

 

Син поета Богдан Рильський незадовго до відходу опублікував спогад про те, що складали доповідь «вождю» про Довженкову «Україну в огні» також Бажан, Корнійчук і Тичина. А Довженко, як знаємо, через рік після тієї доповіді записав у щоденнику: «Сьогодні роковини моєї смерті... Ходжу самотній, як у темному лісі серед привидів і вовкулаків... Суспільство лжі і нікчемства». 

 

Коли людина опиняється на смертному одрі, їй прощається багато чого. Про те, що Максим Рильський помер 24 липня 1964 року, я почув по радіо в наметі студентського загону, куди нас, «неблагонадійних студентів», було відправлено на третій (трудовий) семестр для будівництва Київської ГЕС.

 

Крім мене, «неблагонадійними» були ще мої однокурсники Київського університету Анатолій Григоренко (майбутній член НСПУ) і Анатолій Сисой (майбутній відомий журналіст). Ректорат тоді вирішив, що ми повинні ударно відпрацювати на комсомольській будові, а після того (з 1 вересня 1964 р.) нас можна було й відраховувати з університету.

 

Привід нам «чіпляли» нібито побутовий (якісь там сутички в студентському гуртожитку), але причиною була політика: викладач політекономії і деякі наші однокурсники наскаржились у деканат філологічного факультету, що ми не розуміємо політики «хрущовської» компартії, що в нас у кімнаті висить портрет Микити Сергійовича в обнімку з Йосипом Віссаріоновичем, якого ж нібито «розвінчано» тим самим Хрущовим.

 

Ми роздобули той портрет у журналі «Огонёк» за 1940 рік і переконували викладача політекономії, що ці «вожді» нічим не відрізняються один від одного, що вони — однієї групи партійної крові... А він, як політеконом, вважав, що хрущовські реформи — це щось абсолютно прогресивне у порівнянні з розкритикованим уже сталінізмом і що ми виявляємо свою політичну незрілість.

 

Хоч як би там було, ми сумлінно несли свій хрест на будівництві Київської ГЕС, і коли почули, що не стало Максима Рильського, то кинулися відпрошуватися у прораба, аби він відпустив нас до Києва, хоча б у день похорону поета. Прораб виявився уважним до наших прохань і рано-вранці 25 чи 26 липня ми почали добиратися до київського Байкового кладовища. Відстань до нього складала кілометрів 40, і ми потрапили на похорон тільки тоді, коли вже  всі учасники церемонії слухали традиційні прощальні промови офіційних осіб та сумні зітхання неофіційних шанувальників таланту поета.

 

Процедуру прощання з письменником витримано було з традиційним для радянської влади офіціозом.

 

Під некрологом (у «Літературній Україні» 28 липня) першими стояли підписи очільників трьох гілок тодішньої влади — Хрущова, Брежнєва, Підгорного. На траурному мітингу виступив спочатку депутат Верховної ради УРСР і вчений О. Щербань, потім голова Спілки письменників України О. Гончар, білоруський та польський письменники П. Бровка і С. Добровольський, представники робітничого класу і студентства (наша однокурсниця Діна Садовська). Московська «Литературная газета» вмістила виступи російських поетів О. Прокоф’єва і М. Тихонова, польського Я. Івашкевича, грузинського Г. Леонідзе, а також українських письменників О. Гончара, П. Воронька та Ю. Барабаша.

 

З зажурою говорили вони стандартно-офіційні слова, а на Байковому кладовищі «неофіційно» сиділа в узголів’ї труни лиш відома нам викладачка зарубіжної літератури Київського університету Агнеса Анатоліївна Розанова.

 

Вона прийшла на похорон із своїм стільчиком, аби довести всім (і нам — студентам), що її «нелекційні» розповіді в університеті про небайдужість до неї колись там молодого Рильського не були вигадкою.

 

Як сказав мені вже в наші дні один з онуків Максима Тадейовича, то були таки фантазії; вони — Рильські і Розанови — елементарно дружили сім’ями, а їй наверзлися якісь там поетові залицяння до неї.

 

Офіційність похорону завершилася типовими для радянських процедур «сюжетами»: салют рушничними пострілами і прохід перед місцем поховання квадриги військових солдатів (4 на 4). Для наших студентських душ це було зворушливим, хоча й дивним: для світської людини, яка і дня не служила ні в якому війську, влаштовано такі військові почесті! Стріляв же Максим Тадейович хіба що на полюванні, та й то — мимо. Як згадуватиме Остап Вишня, ходили вони з рушницями по дичину, аби знову нічого не вбити. Про це я детальніше напишу в своїх пізніших статтях «Друг людини, друг природи й праці...» та «Поет незламної молодості» (1974, 1975).

Військовими почестями під час похорону Максима Рильського влада хотіла продемонструвати, що поет був цілковито приборканий нею. Не був! Міг кинути, як я вже казав, тій владі кістку (як кидають собаці, щоб не гавкав), але внутрішньо залишався до неї в опозиції. Особливо після того, коли пробув п’ять місяців у Лук’янівському СІЗО як свідок по сфабрикованій у 1930 році справі СВУ.

 

Народ, як відомо, не без гумору: ту справу він називав лаконічно, але дуже промовисто: «Опера СВУ — музика ДПУ». Максиму Рильському в цій «опері» дісталась ніби незначна роль — роль «другого плану», однак ні під час похорону, ні задовго перед ним влада, позичивши в сірка очей, воліла про це не згадувати.

 

Типовий як для злочинної диктатури випадок: спочатку людину знищують, а через якийсь час вирок скасовують за відсутністю складу злочину. 

 

Проблема з арештом Максима Рильського ніби задавнена, та замовчувати її не слід. Бо це — історія не тільки судових фальсифікацій у тоталітарній радянській державі, а й історія літератури та окремого літератора. У так званих «головному» й «додаткових» свідченнях. Під час допитів Максим Рильський наголошував, що вона (та історія) дуже сумна.

 

Важко сказати, хто б із нас як повівся в подібній ситуації (це вже я кажу від себе); Максим Тадейович став на шлях самообмови. Обмова набувала інколи одвертого характеру і переходила межу можливого. У «свідченнях» 1-го квітня 1931 року він, наприклад, писав: «...Моя провина перш за все негативна, тобто я винен не так у тому, що робив, як у тому, чого не робив, хоч і повинен був робити».

 

Згадується сумний випадок, коли мого дідуся арештовано і замордовано в радянських ГУЛАГах тільки за те, що він «не доніс», а «мав би донести» на сусіда, який нібито вкрав на колгоспному току мішок зерна і привіз до себе додому. «Ти, діду, не міг цього не бачити і мав би повідомити, куди треба», — говорили дідусеві стражі сільського порядку і запроторили його в ГУЛАГ для явної загибелі.

 

Протягом 5 місяців, коли Максима Рильського допитували у «Справі СВУ», він власноручно написав одне «головне» і вісім «додаткових» свідчень. Від 1931 року вони зберігалися в архівах радянського Комітету державної безпеки, а в 1995 році Володимир Пристайко і Юрій Шаповал оприлюднили їх у книзі «Справа «Спілки визволення України». Відповідальним редактором книжки «Справа «СВУ» значиться Іван Іллєнко. Йому ж належить у книжці і післямова до неї: «Оскаржує історія. Слово від редактора».

 

Написано цю післямову сумлінно, в основному, про розвінчанння судилища над СВУ, вирок якого через 60 років був переглянутий, і ухвалою Пленуму Верховного Суду УРСР від 11 серпня 1989 справу було припинено через відсутність складу злочину в діях засуджених осіб. Засуджених було 45, а Максим Рильський проходив у цій «справі», нагадаю, як свідок.

 

Його свідчення Іван Іллєнко називає самообмовою, спаленням мостів, що єднали його ще з дитинства з українством. Унаслідок цієї обмови поета було випущено на так звану волю, хоча спроби фізичної ліквідації його з’являлися і після 1931 року, тобто після завершення «Справи «СВУ». «У травні-червні 1945 р, — цитує І. Іллєнко дослідження І. Біласа, — каральні органи планували розправу над М. Рильським за схемою, яку пізніше застосували при вбивстві Я. Галана. Поета ж урятувала пильність служби безпеки ОУН, крайовий провід якої в Луцьку розкрив задуману криваву провокацію».

 

Щоб схилити М. Рильського до самообмов, слідчі вимагали від нього і зізнань про його знайомство з підсудними за цією «справою». Засуджених було, нагадаю, 45, хоча М. Рильський знайомий був лише з кількома з них. Найбільш негативно він відгукувався у своїх «свідченнях» про С. Єфремова, якому приписувалось керівництво СВУ, та про його заступника А. Ніковського.

 

Обох їх автор «свідчень», на його думку, знав недостатньо. Називав він їх «махровими українцями» в лапках, хоча не виключено, що таке означення писалося ним під диктовку слідчого.

 

Переконливішими для нас є міркування М. Рильського про тих письменників, з якими поет був ближче знайомим і про яких слідчі намагалися «вибити» з нього якнайбільше негативних свідчень. М. Рильський, проте, намагався дати їм якомога найзагальнішу характеристику, зокрема членам групи неокласиків (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара й ін.), об’єднання «Ланка» (Гр. Косинка, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник) чи літорганізації ВАПЛІТЕ (П. Тичина, М. Хвильовий).

 

Щодо неокласиків, то цікавим видається «свідчення» М. Рильського про виникнення і назву цієї літгрупи. «Назва виникла випадково, — писав «підслідний». — Була якась літвечірка в Академії, де читались вірші названих (Зерова, Рильського, Филиповича. — Авт.) та ще декількох поетів (я тоді ще вчителював на селі, мої твори читав хтось, здається, Зеров), і треба ж було якось назвати групу, що виступала! Хтось і пустив слово: «неоклясики». З російськими «неоклясиками» (в лапках. — Авт.), як називали себе кілька другорядних російських поетів, група не мала нічого спільного».

 

Максим Рильський дав ґрунтовну характеристику художнім настановам неокласиків «шанувати і вивчати культурне надбання попередніх поколінь; заклик до суворої довершеності форми, до пильного виношування і оброблення своїх речей», але наприкінці дописав і те, за що звинувачувала неокласиків вульгаризаторська критика 20-х років і чого найбільше вимагали слідчі: «...Ми, «неоклясики», справді стояли осторонь живого життя і актуальних проблем, ми справді затримували рух уперед».

 

Павло Тичина (за «свідченнями» Максима Рильського) був «особисто дуже оригінальний, замкнений у собі, нерішучий і навіть «конфузливий», тому він «мало міг вплинути на мене, і тільки літературна його практика, рішучий, хоч і не легкий, мабуть, розрив його з колишніми релігійними та національними мотивами не раз примушували мене глибоко задуматись: а куди ж іти мені?...

 

Зате знайомство з Хвильовим — хоч я з ним стрічався дуже рідко — велике має для мене значення, особливо одна розмова у нього в Харкові, сам-на-сам. Ентузіаст комунізму (хоч, як відомо, з великими в свій час хитаннями, помилками, які він сам визнав), він казав, що він перш за все — слуга революції, що постать Леніна — найвища для нього постать у світі і т. д. Я відповів на те, що ладен цілком прийняти революцію, стримує мене особисто лише одно: «кров». Цей вияв «мягкотелости» викликав у Хвильового якусь іронічну і дуже ущипливу репліку. В кожнім разі, та розмова — один з етапів у моїм внутрішнім житті».

 

Нагадаю, що це писалося ще до самогубства Хвильового і до тотального пізніше нищення його імені та літературної спадщини. Ставлення Максима Рильського до всього того не входить у тему цих міркувань, але його «зізнання», що Хвильовий своєю відданістю революції і розумінням Леніна як найвищої постаті в світі мали для «підслідного» велике значення, було ще одним штрихом його самообмови.

 

Із ставленням до групи «Ланка», зокрема до творчості й особи Григорія Косинки, справи трохи складніші. Максим Тадейович у своїх «додаткових свідченнях» писав, що з «ланківцями» в нього були спочатку естетично-ідеологічні розходження. «...Літератори, які ввійшли до «Ланки», — писав він, — закидали «неоклясикам» (мені, Зерову, Филиповичу) відсутність твердої національної лінії, «русофільство». Іншого разу «піддослідний» наголошував, що ««селянську» (дрібнобуржуазну) психологію та націоналістичні ухили появляв Косинка, Антоненко-Давидович, колишній член УКП, так само був одним із поклонників «національної ідеї». Або: «Літератори мали певні функції: проведення (в більш чи менш захованій формі) націоналістично-народницьких ідей (Косинка, Осьмачка, Івченко)».

 

Не виключено, що і в цьому випадку «свідчення» Рильського писалося під тиском-диктовкою самих слідчих. Бо ставлення його, наприклад, до Григорія Косинки було інакшим, сказати б, навіть протилежним.

 

Коли його (Косинку) разом із іншими 27 письменниками й культурниками було розстріляно 15 грудня 1934 року, то Максим Рильський пом’янути їх запросив своїх знайомих саме у своє помешкання. Був серед запрошених, зокрема, М. Зеров, якого також допитували у «Справі СВУ», і тоді він навіть сказав, що поруч із 45 звинуваченими він міг бути сорок шостим.

 

А на поминальному зібранні на квартирі Максима Рильського він говорив, очевидно, якісь «контрреволюційні» чи «терористичні» слова. У 1935 році його, як відомо, було заарештовано, і на «звинувачення» в «тероризмі» він зреагував так: «С моей стороны был только один раз сделан призыв к террору — в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского».

 

Йдеться тут, як зазначає В. Брюховецький, про читання Зеровим вірша П. Куліша «До кобзи» на квартирі Рильського 26 грудня 1935 р., де два неокласики і молодий письменник Сергій Жигалко пом’янули розстріляних за звинуваченням у приналежності до міфічного «об’єднання українських націоналістів» О. Влизька, К. Буревія, Д. Фальківського, Г. Косинку та ін.».

 

Про те, що про Григорія Косинку Максим Рильський думав інакше, ніж написано в «свідченнях» 1931 року, видно з його клопотань про реабілітацію творчої спадщини Григорія Косинки в часи т. зв. «хрущовської відлиги». Тоді було видано книжку прозаїка «Новели», передмову до якої написав саме він — Максим Рильський. Новеліста поет називав «трепетним, як життя» і показав, що його творчість розвивала кращі традиції української прози поетичного реалізму В. Стефаника, М. Коцюбинського, С. Васильченка, М. Черемшини.

 

Цитовані так звані «свідчення» М. Рильського писалися протягом 23 березня — 28 квітня 1931 року. Закінчувалися вони тим, чого вимагали від поета слідчі-держиморди:

 

«Мені тяжко писати це, але думаю, проте, що це моє страждання — заслужене... Спалити всі кораблі половинчатого — чи й реакційного свідогляду і всі зв’язки з його представниками — ось яке принадне завдання малюється мені тепер... Я вірю в справдедливість установи, що розглядає мою справу, засуджую свої помилки й хитання... присягаюся чесно й послідовно присвятити все дальше життя моє праці на користь республіки трудящих, на користь їхнього — хочу тепер сказати: нашого — будівництва і прошу дати мені змогу все це довести живою працею».

 

Якісь коментарі тут, мабуть, зайві. Хіба що такі: берегти слід своє фізично-духовне життя за будь-яких обставин, бо воно дається людині Богом лише один раз. І ще згадуються слова Раба-неофіта, звернені до Єпископа в драматичній поемі Лесі Українки «В катакомбах»: «Я маю жаль до Вас, великий жаль». І вислів самого Єпископа в цій поемі: «Хто по неволі согрішив, той чистий».

До останніх днів своїх Максим Рильський пам’ятав свій «гріх по неволі», але й не зрікався того, в чому був переконаний ще в 20-х роках ХХ століття. Наведу у зв’язку з цим два факти.

 

Перший: у 1929 році у Львові вийшла збірочка віршів поета «Священні мечі». На обкладинці її значиться: «Накладом Червона калина». Мої будь-які спроби розшукати збірку у львівських та інших бібліотеках виявилися безуспішними.

 

Переглянув я також архів ЦГАЛИ («Центральный государственный архив литературы и искусства» в Москві). Навіть зробив індивідуальний запит на це видання: відповіді не одержав ніякої, хоча сторінка архіву свідчить, що з читачами (дослідниками) він контактує. До мене ніхто не відгукнувся, можливо, через те, що Росія щодо України перебуває у стані агресії.

 

Чому я звернувся саме в цей архів? Тому що в 1966 році ця книжечка там була. Студенти Київського університету у вересні того року перебували в Москві на архівній практиці (керівник—доцент Ф. Я. Шолом) і «Священні мечі» М. Рильського в руках тримали.

 

І не тільки тримали: позаяк книжечка перебувала в секретних спецфондах, ніякі виписки з неї не дозволялися, то студенти вирішили (розподіливши твір на частини) вивчити з неї напам’ять бодай перший, концептуальний, твір поета.

 

Він так і називався: «Священні мечі». Одному з тих студентів-філологів, у майбутньому відомому журналістові і службовцю у сфері преси Анатолію Сисою, випало запам’ятати початок і кінець тих «мечів». Він донині пам’ятає «свою частку» і на моє прохання продиктував її по телефону:

 

Ми ще ніколи не були собою,

Не піднімали стяга по морях,

І по чужих, невиданих краях

Де квіти квітнуть барвою новою.

 

Ми без’язикі, безіменні ми,

Німа вода холодного свічада,

Тупий набрід, ми привидів громада,

Що непомітно ходить між людьми.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Так нехай же прокляття священним мечем

Пролетить над невольницьким краєм.

 

Перші два катрени вірша публікувалися і в радянських виданнях М. Рильського, а останніх два рядки (зі зміненим ритмом) узяті, очевидно, з якогось іншого твору поета.

 

Працівникам Музею М. Рильського вони не відомі, але відомі були, мабуть, тим, хто арештовував його в 1930 році.

 

Так само невідомою донині залишається і збірка «Священні мечі», яка, очевидно, зіграла не останню роль у триманні поета в слідчому ізоляторі.

 

Бо справді, образи «невольницького краю» з «без’язиким... тупим набродом» ніяк не в’язалися з ідеями більшовизму, в яких радянський народ поставав і вільним, і далеко не без’язиким. М. Рильський тим часом був переконаний у протилежному, про що й писав у «Священних мечах».

 

Другий факт: у 1929 році критик-наклепник Б. Якубовський звинуватив поета в тім, що він своєю творчістю крокує «не в ритм з добою».

 

Максим Тадейович написав дуже ґрунтовну відповідь критику, і збереглася вона, можливо, лиш тому, що її (у тому ж 1929 р.) зафіксував у своїх щоденникових записах академік Сергій Єфремов:

 

Коли громаду літерат

Годує жуйкою нудною

З неперетравлених цитат — 

Це має значить: в ритм з добою.

........................................

Сховавши Марксове чоло

За Марксовою бородою —

Радій! Спочинь! Добро зіло

Униз котитись в ритм з добою.

....................................

А ми — ми славимо буйне

Життя з блакиттю і грозою.

А як доба нас дожене —

То й ми підемо в ритм з добою.

 

Доба досі наздоганяє все те краще в літературі, що створене Максимом Рильським. І так буде до тих пір, поки не збудеться остання мрія поета — щоб до людського щастя постійно летіли два однаково рівних крила: «троянди й виноград: красиве і корисне». 

 

Михайло НАЄНКО