Хто не за патріотів — той за Путіна, за ярмо і Голодомор!

13.05.2020

Мешканці добре відомого в Україні міста Умань 10 березня 2019 року відсвяткували 75 років визволення від гітлерівської окупації.
 
На 93-му році свого життя я запитав себе: а що можуть знати сучасні школярі, студенти і навіть 80-річні дідусі та бабусі про перебіг Другої світової, яка руйнівним валом двічі прокотилася Україною, що лише в лавах Радянської армії втратила вбитими 7 мільйонів чоловіків віком від 17 до 50 років?
 
Із яких джерел сучасники черпають інформацію про минулу війну? Джерела: художні та документальні фільми, шпальти газет, друковані, а тому ретельно цензуровані спогади учасників боїв, мемуари полководців-переможців, цензуровані вірші та художня проза нашого письменства, і чи не найбільше — з уст обвішаних безліччю латунних медалей з образом генералісимуса Сталіна (здав гітлерівцям європейську частину СРСР, аж по Волгу).
 
Учасників війни, які всі повоєнні роки ходили до учнів шкіл і з великою помпою розповідали довірливим дітям брехню про «масовий героїзм радянських воїнів на полях битв».
 
Хто вони, ті безкорисливі, але настирливі брехуни, які вкладають у дитячі голови псевдоправду про війну? 
 
У часи війни обмундировані у військові строї чоловіки ділились на фронтовиків-окопників та постачальників усього необхідного для ведення боїв. Фронтовики обзивали цих постачальників «тиловими крисами».
 
Але і постачальники гинули під час обстрілів чи авіанальотів. Була ще й третя категорія обмундированих чоловіків, які взагалі «пороху не нюхали», всі 5 років прожили в тиші, але отримали статус і привілеї учасника війни нарівні з фронтовиками.
 
Хто вони? Відомо, що Гітлер, розпочинаючи війну проти Радянського Союзу, мав запевнення від Японії про напад на Приморський край, а Туреччина захопить кавказькі республіки. СРСР вимушений був утримувати на кордонах із цими державами великі контингенти військ, які застерегли Японію та Туреччину від нападу на СРСР.
 
Мені, кулеметнику у війні з Німеччиною та Японією, довелось нести службу на Руському острові, що біля Владивостока. Влітку 1945р. я з юнацькою цікавістю розглядав крейсери «Калінін» та «Каганович», які були пришвартовані до бетонного пірсу і замасковані величезною сіткою.
 
Ці кораблі у війні ні разу не відійшли від пірса, ні разу не пальнули зі своїх потужних гармат. Командування боялося підставити крейсери під торпеди японських підводних човнів. Понад 2 тис. екіпажу крейсерів були нагороджені медаллю «За побєду над Японієй» і всіма наступними ювілейними медалями.
 
Третю категорію учасників війни не можна звинуватити в ухиленні від війни — вони виконували наказ командування, але саме ця категорія ветеранів найбільш запопадливо засмічувала мізки двом поколінням радянських школярів про масовий героїзм воїнів на полях битв із гітлерівцями.
 
За майже тридцять років із часу відродження держави Україна багато комуністичної брехні спростовано. Нема ціни правді, що більшовики, очолювані Леніним, вчинили не революцію, а контрреволюцію з поверненням рабської праці за колючим дротом незлічимих таборів, а в селах запровадили кріпацтво під назвою «колгосп».
 
Декомунізація держави Україна відбулася зовні, але має притулок у душах мільйонів громадян країни. Саме їм я адресую правдиві свідчення про перебіг Другої світової війни.
 
Диктатор із московського Кремля Сталін продумано занизив радянські втрати «живої» сили і назвав цифру 20 мільйонів. У квітні 1933-го померла від голоду моя рідна дворічна сестричка Ніна.
 
У тому ж фатальному лише для українського селянства році я назавжди втратив рідну матусю Марію. Мачуха не мама — Москва не столиця України. Батько Кузьма у квітні 33-го віддав мене у дитячий притулок міста Ленінград і таким чином врятував мене від голодної смерті. У Ленінграді я на власні очі спостерігав, як «страждали» ленінградці від ожиріння, а ломові візники різали на скибки хліб і годували коней.
 
Доля повернулася бумерангом до ленінградців блокадним голодомором у 1942-му, коли заблоковані гітлерівцями містяни пізнали і трупоїдство, і людожерство. Сталін не зарахував 900 тис. блокадників до людських втрат у ту війну.
 
Численні диверсійні загони, закинуті Москвою в тили німецьких окупантів і названі згодом «героїчними партизанами», дошкуляли фашистам і провокували їх на вбивство тисяч безневинних українців або на повне знищення сотень сіл разом із жителями. Ці втрати також не враховані. Останні дослідження фахівців оперують цифрою втрат СРСР у тій війні — 30 мільйонів.
 
Ця арифметика — суха цифра, а ми надаймо кожній убитій людині пів метра простору і поставмо всіх їх у шеренгу від Лондона через Європу — Україну — Сибір аж до Токіо.
 
Лише у художніх фільмах після пострілу жертва падає і не ворушиться. Насправді убиті агонізують, мучаються годинами, а то й добами. Я фронтовик із передових окопів і не один раз чув мученицький зойк смертельно пораненого: «Братци, добєйтє!».
 
Нагороджений трьома орденами, медалями «За победу над Германией», «За победу над Японией» і дійницею різних ювілейних медалей, завоював право висловити головну правду про війну. Не заперечую факти сотень свідомих, патріотично героїчних вчинків хоробрих воїнів за обставин «або ти вб’єш ворога, або ворог уб’є тебе».
 
Я спростовую твердження комуністичних брехунів про масовий героїзм радянських воїнів. Не було масового героїзму, а було масове, свідомо продумане московським кремлем безжальне вбивство молодих чоловіків.
 
Сталін поділив засоби війни на дві категорії — жива сила і техніка. У війні на мені було таке спорядження: фляга, патронташ і саперна лопатка, речовий мішок із пайком, махоркою «Вергун» та двома гранатами Ф-1 (фенька), скатка шинелі, на голові — сталева каска, на плечах — станок кулемета «Максим» вагою 32 кг. Моя зелена гімнастерка завжди була білою від солі, що вийшла з потом. Москву не турбувала «жива сила», вона дорожила технікою, тож я не котив станок на коліщатках, а носив на плечах. І на 93-му році життя іноді кидаюсь уві сні від звірячого окрику: «Впєрьод! Нє отставать! Застрєлю!».
 
Німеччина воювала на кількох фронтах і втратила «живою силою» 9 мільйонів, тобто втричі менше, ніж СРСР (якщо наші втрати підраховано правильно). Чому так? Категорично стверджую: за три роки окупації українці не бачили п’яного німецького солдата чи, тим паче, п’яного офіцера.
 
На період війни Гітлер увів «сухий закон», заборонивши вживати алкоголь. Для радянських же військ вживання «ста граммов наркомовскіх» було обов’язковим.
 
Можливо, я тому й обійшовся лиш осколочним пораненням у живіт, що не пив горілки. Але надмірні втрати через вживання горілки не були вирішальними.
 
Не зроблю великої похибки, стверджуючи, що третину «живої сили» вбили не німці, а «свої» — «за нєвиполнєніє пріказа командіра — расстрєл на мєстє». Командири розстрілювали підлеглих; відділи «смерш» убивали наших вояків, виконуючи «план» відлову шпигунів; кулеметники вогнем убивали тих своїх, які не витримували бою і відступали без наказу командування. Убивали своїх військові трибунали. Убивали третину, щоб дві третини виконували накази командирів без вагань і роздумів.
 
Відомо з багатьох джерел, що при звільненні Умані від окупантів 10 березня 1944 року військами маршала Конєва було захоплено понад 14 тисяч одиниць німецької техніки. Сучасні школярі, молодь, навіть старші люди не скажуть, де розмістилася така кількість військової техніки.
 
Василь БІЛОУС, 
кулеметник Другої світової, політв’язень
Умань, Черкаська область