Критик Ігор Котик чесно зізнався: «До Федюкової творчості я ставився з певною дистанцією. Читання поезії має сенс, коли ти готовий ламати власні стереотипи» (Про перетворення тіла на слово. — Л.: Інститут Івана Франка, 2019).
А Тарас Федюк — це не просто ламання стереотипів. Це така собі приватна лабораторія мір і вагів, що мало не в режимі онлайн тестує звички, немилосердно їх вибраковуючи — з інтенсивністю й безкомпромісністю антитерористичної операції. Починаючи з фланерського погляду, «що вже все в житті накоїв».
Авжеж, за такого прикладу-пресингу читач почувається, м’яко кажучи, некомфортно. Рятує лишень Федюкова ненав’язливість: чого у нього геть немає, то це месіанської пози «роби, як я».
Тож коли критик І. Котик дійшов до життя такого, що став із власної волі ламати свої стереотипи, він і потрапив у резонанс Федюкової поезії.
То було зіткнення зі збіркою «Хуга» (2011) і враження було шоковим: «Безпощадність, що наближається до Рембо». Не диво: та книжка, либонь, найдалі вийшла за межі звичного земного тяжіння поета. Він і сам, можливо, не очікував такого резонансу, що виник поміж віршами «Хуги». Раптом, як у перекинутому телескопі, далеке видиво: «Я на світі живу / на білім краєчку гріха». І — «алергія сильніша за ностальгію», як не присмачуй усе терапевтичною самоіронією.
Ну, від поетів ніхто й не вимагає розумітися на власних візіях, а от критиків неозначуваність кидає в розпач. Як-от у І. Котика: «Сполучає... текст невисловним». Оніміле зачудування завжди супроводжувало Федюкову поезію.
Бо, як значив іще 2001 року літературно поінформований журнал «ПіК», у Тараса Федюка «часто не тільки вірш від вірша, але й строфа від строфи відрізняються і пульсом, і тиском, і кількістю еритроцитів».
«Буяння антитез, антивимірів» розплутував Ярослав Голобородько (New Ukrainian Alternative. Знакові тексти помежів’я ХХ—ХХІ століть. — Х.: Основа, 2005).
Приблизно тоді ж газета «Кієвскій тєлєграф» писала: «Тут — межовий стан. Між життям — і відомо чим. Між віршом — і невідомо чим. Це вже та субстанція, невміле поводження з котрою призводить до зникнення поезії. Необережний рух — і крила метелика розсипаються... «Таємна ложа» Федюка підводить вірш до межі — і залишає його віршом».
Почасти відповідь на критичну розгубленість від зіткнення з феноменом Федюка дав Володимир Моренець, один із найпроникливіших його аналітиків: «Зона Овідія: заобрійна й позачасова територія... екзистентний топос без чітких обрисів і хронологічного осердя». Тому-то «у «Трансністрії» пунктуація зайва, бо тут немає що від чого і навіщо відділяти, поділ уже стався: вам — своє, мені — своє... Хіба можуть бути озаглавлені великими літерами початки, коли немає завершень?» (Альманах «ЛітАкцент». Випуск 1. — К.: Темпора, 2008).
Та це вже про пізнього Федюка. А починав він, як і всі талановиті літерати, демонстративним відштовхуванням від літературної традиції. До своєї крайньої книжки — вибраної «Цеглини» (Тернопіль: Богдан, 2019) — поет поставився з надретельністю податкового інспектора: залишив із ранніх збірок по два-три-чотири вірші. А з першої своєї книжечки «Досвітні журавлі» (1975) — лише один-єдиний, але показовий саме для розуміння авторських метаморфоз. Ось перша з трьох строф:
Я стою біля краплі дощу...
Хмара темна, як став без води.
Я приїжджий. Тому і мовчу.
Вже навіки приїжджий сюди...
Так, це розпачливий «Крик» Едварда Мунка, але спрямований усередину себе. Експресіонізм проростатиме в усіх подальших Федюкових книжках, але ще більше віднаходимо в них — від перших до сьогоднішніх — пагони імпресіонізму.
«Дощ при сонці. Мокре надвечір’я. / Хмара, трохи більша від подвір’я, / Надподвір’ям теплим хлюпотить» (1979); «Більше синього, / Ніж повітря» (1983); «Віконце, мов маленька осінь, / Висить на біленій стіні» (1989). Причому перший -ізм зазвичай залицяється до другого і навпаки: «Навпомацки у темінь брешуть пси»; «Погоди мокре чортовиння» — і так аж до книжки «Канабіс» (2017): «Віск закапав все майбутнє і на ньому захолов»; «Лягає вечір на книжкові меблі і на книжки які не напишу».
За бажання у Федюка можна познаходити відлуння чи не всіх хрестоматійних стилів. Ось два рядки з далекого 1983-го: «Скелет коня. Скелет меча. / Скелет вина в скелеті глека» — чим не сюрреалізм? Водночас Володимир Моренець говорить і про «стилістику цифрової епохи, яка не терпить стильової повноти». Справді, кліпи повсякчас миготять між Федюковими рядками, як-от: «Трактори стоять облом / і співає абба за селом». Переплетіння традиційних літературних стилів — непомильна ознака постмодернізму. Як і вітальність — жага життя, розкошування миттєвістю, і, звісно, жіноча повсюдність. Від раннього «я тут шерше ля фам, / хотів шерше — і точка» — до пізнього «її тіло чорне як африканська ніч не давало нікому заснути».
Той Федюк, що лишився у ХХ столітті — переважно епікурієць-раблезіанець. Депресивні настрої зринають вряди-годи й виразно мотивовані, даруйте, політичною ситуацією. Глухим застоєм 1989-го («Освітлює мала несміла свічка / Лиш те, про що дозволено писать») або зірваним дахом Пандориної скрині у 1990-му («А воля — це коли, нікому не потрібний, / Ідеш крізь листопад, який нікому теж...»).
У першій його книжці ХХІ століття — «Золото інків», 2001 — усе змінюється. Нечисленні юнацькі романтичні порухи було самостійно «виявлено і знешкоджено» ще понад десять років тому («Романтики скелетик — / Шаланда на піску, / В якій кефалі — нуль»). Тепер же — «Тротуаром ходить Каїн / І на місяць погляда». Весела постмодерна гра у розкидання каміння вичахла, настав час його збирати. «Мені воздалось і звелілося бути / Співучасником свідків Бог знає чого і чиїх». Але для такого авдиту насамперед треба вискочити зі звичної колії: «Пора від’їздити із цього містечка, либонь. / Тут жити смішніше, ніж вмерти у іншому місті. / Тут тіні забутих не нами, кому вже за двісті, / Тут вічний базар палахкоче, як вічний вогонь».
Федюк відблукав свої сорок років. Якщо дорівняти поетичний рік десятьом календарним — якраз виходить: 2005-го він публікує протокол очної ставки з обличчям пустелі. Саме так — «Обличчя пустелі» — зветься збірка, за котру дістав Шевченківську премію. Насамперед, це порахунок — прощення й відпущення — з усім попереднім трибом життя, що нагадує «Енеїду» Котляревського: «Ох, погуляли: дідони, моря, острови, / друзів загибель — дурна і весела, як друзі. / Шлях без мети, без царя в голові, голови. / Чорні черешні в долонях на восьмому крузі».
Саме у цій книжці запущено метроном зворотнього відліку й ламання приватних стереотипів, з якого ми почали цей розмисел: «По черзі вмирають мої тамагочі — / горілка сопілка десять книжок».
Далі — самоізоляція від спокус, усамітнення, аскеза. Виклик Часові (як помітив В. Моренець, час у цій книжці «короткий і шкідливий, як цигарка» — саме тоді, до речі, Федюк постановив звільнити себе й від тютюнової залежності). Ще далі, як значить Моренець, — «перенесення духовної напруги у сферу не публічного, у простір мовчання, як того і вимагає справжній аристократизм» (В. Моренець).
Звісно, мовчання в метафоричному сенсі — щось на кшталт медитації класичних японських поетів, на котрих чим далі більше скидаються Федюкові вірші: «Життя застигло як чорна муха в бурштині» («Трансністрія», 2007); «Жити — це наче кружляти з небес / снігом неначе» («Халва», 2014). Навіть попри те, що в «Канабісі» (2017) поет оголосив, що «скінчилися казки», ми, певно, й далі втішатимемося його новими книжками. Бо його досі, з донезалежних часів, не полишає видіння: «Сидить суддя і суд сидить високий. –Ти що робив, коли була зима?».
Ще у «Золоті інків» Федюк тяжко зітхнув над городиком сучасної вітчизняної поезії: «І від рядків на кшталт або на штиб / Нестерпно». Це, до речі, висловлювання людини, яка знайшла кошти для публікації понад п’яти десятків колежанських книжок у серії «Зона Овідія». Найпарадоксальніше, що себе він із кола «нестерпно» не викреслює. «Цеглина» — таке собі дзеркало, в якому автор спробував виправити найменшу само-кривизну. Мало хто з поетів здатний протиставитися спокусі не пропустити «ні титла, ані коми» у власному вибраному. Федюк — вистояв. Ще у поворотному «Золоті інків» він попередив недоброзичливців своєї професійної чесності: «І не знищуйте мене / Я і це зумію краще».
Не всі почули. Бо не всі читали. Але судити про нечитане — живучий рудимент радянщини, «щось на слова агентства ТАСС». Як-от у випадку з «експертами» Українського інституту книги, котрі ухвалили не закуповувати «Цеглину» для бібліотек.
Як творити поезію здатні одиниці, так і небагатьом дано її розуміти. Куди простують Брoйгелеві «Сліпці» — відомо. Але чому їхнім сучасним українським нащадкам делеговано право на невігластво за бюджетний кошт — годі збагнути.
Зрештою, все відбувається «за Федюком»: «Там де вітер гне осоки / долу в рештки містики / там де вовк червоноокий / воду злизує з ріки /.../ страшно вранці з україни / закидать вудки».
