Книжка Людмила Таран «Яблуня» (Л.: Видавництво Старого Лева) — це нариси про матерів письменниць Оксани Забужко, Наталки Білоцерківець, Софії Майданської і видавчинь Мар’яни Савки та Богдани Павличко.
З одного боку — суто промоційне видання з метою наближення популярних авторів до читача через єдино ефективний PR-канал — емоційний.
Емоція базова: мати — донька. Задля об’ємності результату до кожної історії додано інтерв’ю з донькою-літераторкою. Та з іншого боку, нашу авторку цікавить не так паблісіті відомих осіб, нехай і дорогих їй, як вияснення формули щастя. Головний компонент-протектор відомий: радість. Тож «треба навчитися радіти — самому життю, кожному дню, кожній хвилині, — а ми цього не вміємо».
Цитата — з попередньої книжки Людмили Таран, збірки оповідань «Остання жінка, останній чоловік» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2016). Подібне знаходимо і в попередніх творах, наприклад, у романі «Дзеркало Єдинорога»: «Мета мого життя — жити.
І щоб у мені ніколи не зламався орган, органчик, яким я відчуваю радість». (Л.: Піраміда, 2009). І так аж до ранньої поезії. Ще Костянтин Москалець, рецензуючи її поетичну «Книгу перевтілень» 1994 року видання, завершив констатуванням: вірші Людмили Таран спонукають «хтозна-чому почувати себе щасливим». (Стежачи за текстом. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2019).
Критик зафіксував «факт, більше схожий на фата-моргану», — як сама авторка пізніше схарактеризувала власну напівміражеву стилістику, що важко надається до логічного опису.
Та й смішно вимагати від поетів обґрунтувань їхніх видінь та рефлексій. Проте Людмила Таран не лише добра поетка. Завжди мала «інтерес до ширшого життя» — довший час працювала у журналістиці, де її улюбленим жанром буди дорожні нотатки.
Причому, цікавило її не так розповісти, як поділитися раптовою миттю осяяння деінде поза домівкою. Її туристські репортажі — ніби лови: «Як важко дочекатися бодай миті усвідомленої гармонії зі світом — можна й не пізнати її за цілий вік! — а спробуй утримати ту мить, коли вона врешті ощасливила».
Отже, полювання за щасливим усвідомленням «тут і тепер». Аби «навчитися перебувати в теперішньому часі» — і повернутися з цією навичкою у жорсткий домашній будень.
«Запах пригоди», — означує авторка домінанту книжки подорожньої прози «Любовні мандрівки» (К.: Факт, 2007). Утім, цей адреналіновий присмак вчувається в усьому, написаному Людмилою Таран. Її книжка портретів-розмов «Київські рипіди» (К.: Фенікс, 2007) — ті самі дорожні нотатки, хіба не географією, а внутрішнім світом своїх персонажів (Наталя Яковенко та Євген Станкович, Тамара Гундорова і Михайло Слабошпицький, Андрій Середа й Жанна Боднарук; Григорій Фалькович, Микола Рябчук, Данило Яневський, Іван Малкович…).
Вивідницький азарт найчутніше випаровується у суто дослідницьких розвідках Людмили Таран, як-от у книжці «Жіноча роль» (К.: Основи, 2007), де вона препарує «стан і статус жінки, відтворений у сучасній українській літературі» у «процесі жіночої самоідентифікації у чоловічому світі».
Без цієї роботи годі збагнути справжній вибух «жіночої літератури», що його спостерігаємо упродовж останніх чи не двадцяти років. «Текст — як звільнення, як реалізація щастя, втілення-утвердження на письмі власної самості», — так означує суть феномену пані Таран.
Подальша аргументація сягає регістру філософської онтології: «Писати, реалізовувати дискурс зізнання, — означає упорядковувати власний простір, структурувати особистість… Жіноче письмо загалом, згадуючи спостереження М.Фуко, за своєю природою — антиколоніальна практика, бо жіноча психіка визначається як колоніальна — внаслідок репресивних практик у культурі». Оскільки тих репресивних практик чимало, жіноче письмо характеризується «множинністю» та «палімпсестністю». Так, нині важко знайти літературний жанр, не позначений жіночим втручанням, не кажучи вже про всілякі жанрові мікси.
«Звільнення особистості через творчість» («Дзеркало Єдинорога») — це, звісно, і про себе-письменницю також. Проза Людмили Таран — це нескінченні парафрази з теми «навчитися радіти». Але не у гедоністичній матриці сучасної реклами, де відсутнє поняття «завтра». Натомість оте екзистенційне «завтра» — незмінна декорація творів Л.Таран; часом у суворому, мало не трагедійному насвітленні. Авжеж, коли розумієш, що будь-коли може статися «беркиць і нема», — мимоволі перейматимешся внутрішньою гігієною. Без підказок — «не запитую богів. Сама знаю. Знаю, що маю почути: «Нічого зайвого». І ще: «Пізнай себе».
У сучасній українській літературі небагато текстів із таким рівнем авторської відвертості, як оця збірка оповідань «Остання жінка, останній чоловік». Чесність із собою — як еталонна міра.
«Ніби механічно роблю добро, а глибоко мене ніщо не чіпає. Чи просто не маю ніякої глибини?.. Суцільна брехня, коли в собі покопирсатися», — міркує котрась із героїнь Л.Таран.
І під цим саморентгеном блякнуть аж до зникнення зачовгані поняття. Це делікатність чи байдужість? Толерантність чи злочинне невтручання? Політкоректність чи банальне угодовство? Те, як Людмила Таран уміє ословити складні абстрактні стани, Кость Москалець назвав «мисленнєвою каліграфією».
А ще критик занотував: «Раніше саме так описували пекельні муки нерозкаяних грішників… Евтаназійне розчаклування заклятого нічного часопростору старості». І хоч це стосувалося ранішої поетичної збірки — цілком дотичне і крайньої прозової книжки, де новела «Остання жінка, останній чоловік» є, сказати, пенсійним сиквелом історії Ромео і Джульєтти.
Здавалося б, має панувати мінорна тональність «що більше знаття, то більше печалі». А тут — «кожний день — найщасливіший. Той, що сьогодні». Це те малодосяжне літературне високогір’я, піднятися куди таланить одиницям. Серед сучасних письменниць згадуються хіба Ісабель Альєнде й почасти Ольга Токарчук.
Колись Василь Слапчук писав про «згущену експресивність» письма Людмили Таран, а Кость Москалець — про його герметичність, здатну «відлякати так званого «масового» читача». Так, поп-читач не надто жалує нашу авторку.
Натомість, вражає обойма серйозних критиків, котрі аналізували її творчість — окрім згаданих, ще й Микола Рябчук, Соломія Павличко, Євгенія Кононенко, Теодозія Зарівна, Наталка Білоцерківець… А В.Слапчук дійшов такого-от читацького висновку:«Можливо, вона нам більше потрібна, аніж ми їй». (Політ механічної зозулі над власним гніздом. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2001).
Насамкінець, один із небезпечно-грайливих парадоксів Людмили Таран: «Жінка — володарка і чаклунка, цілителька. Вона — все те, чим не є чоловік».
