Фестивальні уроки й уявна мова: драми людей і звірів у показах Берлінале-70

25.02.2020
Фестивальні уроки й уявна мова: драми людей і звірів у показах Берлінале-70

«Ундіна» режисера Крістіана Петцольда. (Фото з сайта thecity.m24.ru.)

У Берліні триває ювілейний, 70-й за ліком, міжнародний кінофестиваль. Утім нічого власне ювілейного не помітно. Німці народ прагматичний, найкращий спосіб поювілеїти — подивитися хороше, справді вартісне кіно.

Плавба у житейському морі

Німці, принаймні ті, що живуть у Берліні, дуже люблять новації. Це було особливо помітним у 1990-ті, коли у східній частині Берліна змінювали — зносячи старі — цілі забудови, аби нічого не нагадувало покійницю НДР. Останні суттєві переміни на Берлінале трапились 2000 року, коли фестиваль отримав новий розкішний Berlinale Palatz, разом із прилеглими багатозальними кінотеатрами. 
 
Із тих пір мало що мінялось. І от тепер — знову нове керівництво і певна модернізація. У першу чергу вона торкнулась журналістів — для них з’явилося нове, більше і зручніше приміщення. По-новому вибудували показ, тепер у Berlinale Palatz показують не тільки фільми з великого конкурсу, а й стрічки з програм Berlinale Special та Encounters («Зіткнення»). Виходить справді цікавіше.
Героїня німецького фільму «Ундіна» режисера Крістіана Петцольда (неодноразовий учасник і призер Берлінале) якраз спеціаліст з історії архітектури німецкої столиці. Ундіна (Паула Бейєр) проводить екскурсії і робить це з очевидним артистизмом, навіть натхненням — людям подобається. Сама вона любить щось таке усталене... У стосунках із чоловіками так само. І коли вже на початку стрічки її коханий Йоханнес (Якоб Мацхенц) повідомляє про своє рішення залишити її, вона висуває свій контр-план: підеш, то вб’ю. Ближче до фіналу ми дізнаємося, що то була не порожня погроза.
 
Не доведи, Господи, зустріти таку на своєму шляху. Актриса Паула Бейєр дуже достовірна в цій ролі — їй би повірив і Станіславський... Одначе ж плани про вбивство і криваву помсту відставлено вбік із приголомшливою швидкістю. Між Ундіною й іншим чоловіком, Крістофом (популярний нині в Німеччині актор Франц Роговський), спалахують почуття — пристрастні, справжні, високотемпературні, красиві. У нього так само романтична професія — він водолаз. Вона занурюється у глибини історії, він — у підводні озерні глибини. 
У момент їхнього знайомства і включаються елементи містики — величезний акваріум із рибами розвалюється на очах, обрушуючи на них силу свого напівмістичного єства. І далі ця вочевидь романтична елегія про кохання чітко тримається заявлених берегів. Герої довго плавають під водою, при цьому Ундіна заледве не гине. Це ще один дзвінок: смерть ворушкається десь поруч.
А потім отой подонистий (бо плавати житейським морем не годен, тільки на дні бобратись) Йоханнес бачить Ундіну з Крістофом. І намагається хитрістю розлучити їх — спершу умовляючи її повернутись (хоча живе з іншою), а потім влаштовуючи фальшивий дзвінок ніби від Крістофа, який звинувачує її в неправді — мовляв, приховала, що почуття до Йоханнеса насправді не згасли. 
Ундіна вирушає до коханого і з жахом дізнається, що той потрапив у підводну катастрофу — 12 хвилин перебував без повітря, без кисню, шансів вижити практично не залишилось. Зіставивши час катастрофи і фальшивого дзвінка, Ундіна розуміє: це справа рук Йоханнеса. І залізною рукою, у приватному басейні колишнього коханця, випроваджує його у кращі світи. Все логічно і все пов’язано з водою. Туди ж, під воду, Ундіна й зникає, не повіривши, що Крістоф може вижити. А він ожив — тієї самої миті, коли жінка попрощалася з життям. Ще один точний акцент у містерійній романтичній драмі Крістіана Петцольда. 
Словом, режисер чисто «відкатав» усі технічні елементи, в тому числі й рівня «ультра-сі». Щоправда, залишились сумніви в тому, чи це справді те кіно, яке має бодай невеличкий креативний, пошуковий потенціал.

Що таке радикальне кіно

В суботу у програмі Berlinale Special відбувся показ фільму «Уроки перської» (спільне виробництво ФРН, Російської Федерації, Білорусі) нашого колишнього співвітчизника (народився у Києві) Вадима Перельмана. Картина, як повідомляється у титрах, вибудувана на реальній історії. 1942 рік, молодий бельгійський єврей Жиль (Магуель Перез Біскайят) потрапляє в облаву, його, серед інших, вивозять до Німеччини і там розстрілюють. Точніше сказати, Жиль вимолює відтермінування покарання, стверджуючи, що він — перс. На доказ пред’являє книжку (перед тим виміняв її за бутерброд), писаною на фарсі.
Зрештою, у концтаборі один із офіцерів, Кох (Ларс Ейдінгер), повірив у те, що Жиль (він назвався ймення Реза) справді персіянин, коротко проекзаменувавши того на знання географії і фарсі. Жиль, не знаючи практично жодного слова, змушений вигадувати слова й відтак саму мову. Далі більше, Кох справді хоче, з допомогою псевдоперса, вивчити фарсі, бо ж у його планах виїхати до Тегерана (там живе його брат) і відкрити ресторан.
Уроки фарсі тривають упродовж кількох років — Жиль вигадав і навчив свого рятівника уявної, неіснуючої мови. Той так упевнився у своїх знаннях фарсі, що коли американські літаки з’являються над концтабором, він тікає і з фальшивими документами опиняється в Тегерані. От тільки псевдомова йому нічим не допомогла. 
Фільм Перельмана виконано в доволі звичній для подібних історій стилістиці. Режисера вочевидь захопила парадоксальність оповіданого, та й певна фольклорно-міфологічна начинка: нібито дурник побиває нібито значно розумнішого. 
Значно радикальнішою виглядає норвезько-американська стрічка «Гунда», зроблена відомим російським документалістом Віктором Косаковським. Її радикальність починається вже з чорно-білості зображення. А продовжується тим, що центральним персонажем картини Косаковського є свиноматка Гунда, вкупі зі своїми дітками, чи то пак поросятками. Камера з дивовижною увагою вдивляється у кожен нюанс поведінки цього сімейства, нічого не акцентуючи і не педалюючи. Хоча само собою зринають асоціації з поведінкою людей, які так само «по-свинськи» борються за місце біля материнських (державних, скажімо) сосків. 
З’являються у «Гунді» й кури на чолі з півнем, і корови. Кури означені передусім як сторожке птаство — сканують навколишню реальність не згірш якоїсь електроніки. Корови — ті простодушніші...
Завершується все драматично. Приїздить страшна у своїй потворності і безликості (люди тут не з’являться ні разу, навіть у фонограмі) машина і забирає всіх поросяток — напевно, що на забиття. Нещасна Гунда довго шукатиме дітей своїх, а потому укладеться у своє лігво. Почнеться нове коло життя і свинська його складова отака-от: ми всі матеріал для якоїсь сторонньої, невидимої і страшної сили. Яка одного разу прийде і все понищить, і всіх, хто дорогий тобі, забере невість куди. 
Так, усі ми — гунди, всі ми призначені на забиття. 
Тож не будьмо пасивними і не чекаймо нічого доброго від тієї вселенської (та її української іпостасі) машини руйнування. Її називають по-різному: держава, наприклад, якщо ми посилено дистанціюємось від неї, чи міжнародні корпорації, які на нас і дивляться як на свиней... 

Українське про українське. І не тільки

На міжнародному кіноринку, який відбувається у рамках Берлінського кінофестивалю, вже традиційно присутня й Україна. Її секція (називають ще стендом, хоча доволі велика площа) презентує наробок української кіноіндустрії упродовж останніх двох років. На екранах миготять знайомі кадри, приходять представники іноземних компаній, дистриб’юторських у тому числі. Ідеї копродукцій і виникають за отаких-от обставин.
Навпроти розмістилась секція Таїланду, поруч — Кіноцентр Вірменії (привіт Романові Балаяну!). Люди рояться як ті бджоли, будемо сподіватися, що з того й мед буде. Принаймні про успіхи українського кіно не говорив тільки ледачий, бажано тепер розвинути його на міжнародних теренах.
А пізно ввечері в понеділок в кафе Shagall (так, на честь знаменитого художника) відбулася вечірка-прийняття. Вечірка, господарем якої є українські кінематографісти. 
Сергій ТРИМБАЧ,
спеціально для «України молодої» 
Берлін

  • Фільм Олега Сенцова «Носоріг» допоможе завершити Польський кіноінститут

    «Польські колеги підтримували мене впродовж багатьох років. Я дуже радий, що наша співпраця триває, і що отримане фінансування дасть мені змогу втілити задум, який народився ще у 2011 році», – коментує перемогу у конкурсі проєктів Олег Сенцов. >>

  • Богдан Поліщук: сценограф, який став режисером

    Про Богдана Поліщука сьогодні більше відомо як про художника-сценографа, або як художника-ілюстратора. Ще навчаючись у Національній академії образотворчого мистецтва, він разом зі своєю майбутньою дружиною Оленою Рачковською (нині – Поліщук) започаткував Незалежний Театральний журнал «Коза». >>

  • Польський композитор Кшиштоф Пендерецький помер у віці 86 років

    Знаковою подією для культурного життя Києва був останній приїзд до України 29 вересня 2018-го Кшиштофа Пендерецького, який за диригентським пультом представив свій монументальний твір Credo (1997-1998) за участі польських солістів і українських хорів та оркестру. >>

  • Третя «ГРА»: продовжують змагатися 28 вистав із 9-ти міст

    У Міжнародний день театру Національна спілка театральних діячів оприлюднила лонг-лист учасників третього Всеукраїнського театрального фестивалю-премії ГРА. Із 83 заявлених гравців експерти визначили 28 кращих. Саме вони продовжать боротьбу за національний театральний Оскар. >>