Ці люди роблять багато, щоб Різдво асоціювалося насамперед із Колядою.
Вони — різного віку й різних професій, мешканці столиці та її околиць, котрі об’єдналися, щоб гуртом співати. Власне, це не аматорський колектив, а, швидше, рух однодумців.
Наявність співочого таланту вітається, але не є обов’язковою: головне — бажання й щира любов до народної традиції.
А ще неодмінна умова — впродовж листопада й грудня раз на тиждень збиратися на репетиції в орендованому за власні кошти приміщенні.
Повторювати добре знайомі й розучувати нові (ні, навпаки — більш давні й менш відомі) народні пісні святково-зимового циклу. Готувати хай не цілий вертеп, а окремі його елементи — з Маланкою і Василем, Дідом, Козою. В ці сценки обов’язково вплітаються репліки на актуальні теми сьогодення.
В період свят, від Різдва і аж до Водохреща, вони виступають у різних куточках столиці: в музеях, дитячих закладах, на вулицях, у пішохідних переходах і навіть на перонах станцій метро. А на запитання, як зветься їхній гурт, відповідають: «Ми — «Київська Коляда». Подобається? Тоді долучайтеся, й наступного Різдва колядуватимете разом із нами».
Детальніше про це співоче коло ми попросили розповісти його очільницю Оксану Собко. Сама чудова виконавиця народних пісень ще зі шкільних років була учасницею легендарного хору «Гомін», де під керівництвом незабутнього Леопольда Ященка пройшла неабияку школу.
А найголовніше — зрозуміла: справжнє народне мистецтво — воно не на сцені, не у звітних концертах. Воно невіддільне від самого життя.
І навіть в умовах мегаполіса при бажанні можна зробити так, щоб народна культура, зокрема традиція українського автентичного співу, не переривалася, а природним чином передавалася від батьків до дітей.
Народна традиція і сучасний мегаполіс
— Пані Оксано, скількох людей об’єднали співом?
— Громадою 20-30 осіб ми колядуємо з 2018 року. А до цього я років із десять колядувала у складі невеличкого — п’ятеро дорослих і двоє дітей — гурту «Зоряниця». Рушійною силою у нас був Володимир Яренко. Працюючи в Музеї Івана Гончара, він сприяв тому, що нас із радістю приймали у себе вдома Ніна Матвієнко, Левко Лук’яненко, Раїса Недашківська, інші відомі люди. Хоча в основному ходили до друзів і знайомих, обов’язково співали в центрі Києва — на Майдані, Софійській площі. Деколи просто дзвонили у двері й питали, чи можна заколядувати.
Якось випадково потрапили в квартиру, де був гуртожиток черниць-василіянок. Нас радо зустріли, казали, що у Києві з Колядою до них прийшли вперше, тоді як у Львові на Різдво двері від колядників не зачиняються... На жаль, Володимира Яренка вже немає з нами, але при Музеї Гончара зберігся його співочий осередок під назвою «Вулиця Володимира». Туди приходять просто співати для себе. Я це називаю — співи «на кутках».
— Колись так було в українських селах: гурт дівчат з однієї вулиці сперечався у вмінні співати з кутком «через городи»...
— Саме так (сміється). Хоча в нашому випадку про змагання не йдеться. Єдине, чим керуються люди, які ходять на наші передріздвяні репетиції, — любов до народного співу й бажання долучитися до живої народної традиції.
— Трохи про те, як народився оцей ваш рух — «Київська Коляда»...
— Свого часу мене запросили очолити співочий гурт клубу «Слово жінки». До зимових свят у клубі проводилися вечорниці, ми розучили чимало колядок і щедрівок. Наближалося перше Різдво без Володі, мені було дуже сумно. І я запропонувала об’єдналися трьом гуртам — «Зоряниця», «Слово Жінки», «Вулиці Володимира», — щоб разом заколядувати на Софійській площі якомога більшій кількості киян. За реакцією публіки було видно, наскільки саме таке — вуличне — колядування цікаве людям. І підспівували нам, і Міхоноші поповнювали міх, як годиться.
Найціннішим було бачити радісні обличчя, відчувати, що даруєш атмосферу свята, будиш щем від народної пісні... З того часу змінилися обставини, гурти і учасники, але оця ідея — імплементації народної традиції в умовах міста — дуже захопила мене. Я створила сторінку в «Фейсбуці», назвала просто — «Київська Коляда». Прибічники знайшлися самі собою, бо виник осередок, де вони можуть зібратися.
— Багато звичаїв, та ж сама Коляда, зародилися ще в дохристиянську пору. А життя у великому місті настільки стрімке, суцільно комп’ютеризоване й оцифроване. Здавалося б, які тут можуть бути точки дотику...
— Впродовж століть народна традиція продовжувалася природним чином — від старших до молодших. Тепер навіть у сільській місцевості майже зникли умови для передачі звичаїв «із рук у руки». Нема вже стільки ручної праці, за якою люди співали. Раніше діти росли в цих ритмах і мелодіях.
У документальному фільмі Яґни Кніттель про поліський спів «Таких пісень собі шукаю» виконавиця згадує, як вона малою ходила до сусідів: «Вони мене малу так посадять на колєна, і вони співають, а я за їми підводжу. Я тих слов же ж не знала, але виб’юся на дорогу — і підводжу. А потом стала я ловіть всякіє слова, і всьо, і потом я пошла співать»... Сьогодні — все інакше. Навіть колискові співає далеко не кожна мама. Але голос предків чи, як іще кажуть, голос крові — він все ще існує.
Людина може зовсім не цікавитися фольклором, а потім десь випадково почує давню пісню, побачить танець, предмет народно-ужиткового мистецтва, і все — вона вже не може жити без цього. Шукає інформацію. і життя виводить її на коло таких же зацікавлених. В умовах міста пропагувати народне мистецтво, з одного боку, складніше — люди живуть більш відокремлено, в стрімкому темпі. Але тут і більше можливості знайти однодумців, реалізуватися. Є музеї, виставки, фестивалі тощо. Допомагають єднатися і соцмережі в інтернеті.
— Знаю, що ваш гурт не тільки колядує, а й повертає майже забуту традицію веснянок та гаївок...
— Поки що веснянки ми співаємо лише з гуртом «Деревичка», в якому я — постійна учасниця. З першим весняним теплом на щотижневі співи збираємося не в приміщенні, а просто неба на Володимирській горі. Розучуємо веснянки, обрядові і просто народні пісні. А от купальські гуляння проводимо складом «Київської Коляди» і всіх бажаючих. Вже два літа святкуємо Купала на березі озера біля станції метро «Голосіївська». Вогнища не палили, а гильце, вінки, обрядові пісні, вареники з вишнями — все це було. Співали і танцювали до півночі.
«Вище Києва, нижче города»
— Окрім загальновідомих колядок і щедрівок, «Київська Коляда» виконує й багато досить рідкісних. Де знаходите ці дивовижні зразки народно-пісенної традиції? Можливо, ви фахово вивчали фольклористику...
— Я маю політехнічну освіту, працюю менеджером з імпорту телекомунікаційного обладнання. Популяризація народної пісні для мене навіть не хобі, а, швидше, стан душі. Радію, що свого часу встигла дуже детально розпитати і записати рідних бабусь, тож знаю багато пісень із Поділля і Волині. Відтоді, коли трапляється нагода, цікавлюся у старших людей: «А які пісні раніше співали у вашому селі?» І хоча часто співають загальновідоме, іноді трапляються справжні перлини.
Наприклад, на фестивалі в Іванківському районі (це Київське Полісся) записала від мешканки села Оране колядку дівчині «Вище Києва, нижче города». Цього Різдва співатимемо її зі збереженням поліської вимови: «Там же мой братко, приєхав з войска, да привйоз мінє аж три радощі». Такої унікальної колядки не почуєш ніде, може, і не знайдеш в етнографічних архівах.
— Натрапивши на пісенний скарб, цікаво, як ви розпоряджаєтеся ним далі? Розучуєте у варіанті, максимально наближеному до оригіналу, чи адаптуєте під свій гурт?
— Дотримуюся позиції, що записи автентичного співу мають бути загальнодоступними, а переймати їх треба максимально точно, без змін. Всі свої знахідки (оригінальні аудіо- й відеозаписи) публікую на ютуб-каналі podolya—ka 777, відео «Київської Коляди» — на однойменній сторінці у «Фейсбуці». Чому так важливо, щоб люди чули саме оте — «бабусине» — виконання? Вважаю, що народна пісня — явище об’ємне. Її неможливо розкласти на проєкції: оце — текст, це — мелодія, це — тембр і тощо.
Точніше, розкласти можна, але тоді втратиться щось дуже важливе. Те, що не записується буквами чи нотами. Його можна тільки відчувати і переймати цілісно, відчуваючи нюанси буквально своїм етнічним корінням, яке десь у крові. Власне, що таке народна пісня? Це — голос твоєї землі. І, мабуть, немає кращого способу отримати благословення і силу далеких предків, як через старовинну пісню...
