Ігри розуму в темній кімнаті: рецензія на роман Дельфін де Віґан «На реальних подіях»

Коли послуговуватися класифікацією Валерія Шевчука, то роман Дельфін де Віґан «На реальних подіях», про який ми говорили минулого тижня, належить до високої літературної полиці. Проте детективна тема там не просто вчувається, а домінує. Так завжди, коли письменник прагне збагнути, як ігри розуму породжують реальних монстрів. Класичний приклад — «Злочин і покара» Фьодора Достоєвского. Та можна узятися до проблеми і з цілком жанрового боку — як-от ще один сучасний французький літератор Мішель Бюссі у детективному романі «Літак без неї» (Х.: Віват, 2017).

 

Отже, детектив з проблем маніпулювання свідомістю — у темній шафі зі скелетами навпомацки; і кожен потрапив туди, «вигадавши, можливо, власну правду». Розплутування такої мотанки зазвичай тягнеться роками, унеможливлюючи офіційне розслідування, бо жодного поліцейського ресурсу на такий термін не вистачить. Відтак, одна зацікавлена сторона наймає приватного детектива за привабливі гроші, бо «щоб знайти рішення, потрібні час і гроші. І все». А цей розслідувач — так сталося — має добрі стосунки з іншою стороною. Фактично, працює як подвійний агент. Але від початку має негарне передчуття, що «він потрапив до поганої казки».

Суть справи така. Пасажирський літак терпить катастрофу; гинуть усі, крім немовляти, колиску з якою вибухом відкинуло на безпечну відстань. А саме з цього рейсу дві сім’ї очікують прибуття дітей з онучкою. Стовідсотково ідентифікувати дитину не вдається навіть із залученням надсучасних дослідницьких технологій. Справа потрапляє до суду, де обидві сторони намагаються довести право на «свою» онуку за допомоги непрямих свідчень. Кожне нове свідчення змінює шанси на протилежні; через брак неспростовних доказів суддя не наважується схилитися на жоден бік. «Краще сумніватися, ніж вірити в помилкові судження». Та ще й коли за справою стежить уся країна. Розгляд затягується на роки.

Взагалі-то, «головний герой» роману «Літак без неї» — це сумнів. Непевність, котра породжує сценарії-симулякри. А ті, своєю чергою, спочатку викривлюють реальність, призвичаюють до неї масову свідомість і тоді «може статися так, що це був куточок раю, у якому жив диявол». Гойдалка «сумнів-спростування-сумнів» триває упродовж усіх п’ятисот романних сторінок. І нарешті вивершується геть несподіваним пазлом.

Подібних багаторівневих детективів в українській літературі поки що немає. Навіть не через юність жанрової традиції у вітчизняному письменстві, а через несформованість громадських і державних інституцій, що є правозахисними запобіжниками. Будь-який детектив — наче «звіт» про конкретний конфлікт особи й суспільства. Саме тому цей жанр вельми помічний для пізнання світу, в якому живемо. Наш громадянин, потрапляючи до кримінальної ситуації, зазвичай має до діла з квазі-слідством і квазі-судом. Найліпше віддзеркалює подібні перипетії інший жанр — бойовик. Та хай там як, Україна таки інкорпорується до цивілізованого стандарту розв’язання конфліктів — тобто, до ґрунту, на якому і зростає повноцінна детективна література. Що ж до авторських амбіцій — їх землякам-літераторам не бракує. Аж до того, щоб надалі сягнути рівня французького роману, успішно конкурувати з цим рівнем чи й запропонувати на цьому тлі власний ексклюзив. А переклад «Літака без неї» українською ще й дозволить нашим письменникам не витрачати час на винахід велосипеда.

У Франції «Літак…» вийшов 2011-го. А за рік до того Мішель Бюссі випустив роман «Чорні водяні лілії», котрий щойно також перекладено (Х.: Віват, 2019). Це так само багатошарова модель того, як людська пам’ять укупі з підсвідомістю маніпулюють нашим сприйняттям реальності, аж до її цілковитого викривлення.

Ця книжка — ніби майстерне письменницьке резюме: і це я можу, і те, й навіть отаке. То ми бачимо, сказати б, міс Марпл навспак: не хто й навіщо вбив, а чи можна це було зупинити. В одному місці є невипадкова апеляція до античної трагедії з її невідворотністю покарання: «Жодного прощення, жодного алібі… Цей божевільний, який убив усіх чоловіків, що наближалися до мене, всіх тих чоловіків, що могли кохати мене». Ще далі — розщеплення часу, внаслідок чого виникає враження, ніби відбуваються чотири паралельні розслідування. І шов поміж часовими зсувами помічаєш хіба за півсотні сторінок до кінця — саме тоді, коли потрібно авторові. Письменникові ходить не просто підвести до фіналу-несподіванки, а здійснити це кількоро, провокуючи багаторазовий читацький оргазм. «Плач, плач, моя красуне. Повір мені, це тільки початок».

В обидвох романах Бюссі головному персонажеві-детективу несила позбутися відчуття, «ніби він занурюється в болото, ускочивши в пастку подробиць, між якими немає жодного зв’язку… Усе знає, та нічого не розуміє». Та ключик до розкодування, який вони інтуїтивно намацують, зветься «іншими не стають». А це вже той самий детектив про скелети пам’яті у шафі, як у загальновизнаних метрів жанру — в Жан-Крістофа Ґранже чи у Стіґа Ларссона. 

За великим рахунком, справжнім убивцею виявляється не конкретна людина («один занадто старанний янгол-охоронець»), а сила тяжіння традиційних звичок, пересторог і забобонів. «Я маю поїхати, звільнитися… подолати тяжіння», — волає внутрішній голос, ще молодий. А ззовні видно: «Вона так і постаріється в цій пастці, поряд із уважним чоловіком, якого не кохає». Антилавсторі. Анти-Шекспір. І — «кому скаржитися? Чи існує бюро втраченого життя?».

Події «Чорних водяних лілій» відбуваються у Живерні — містечку неподалік Парижа, де жив Клод Моне. Описано цей меморіально-туристичний куточок Франції цілком у манері Дена Брауна — магнетичніше, ніж у найкращому путівникові. І так само, як американський романіст, Мішель Бюссі невимушено жонглює культурологічними феноменами, як-от: «В останні місяці свого життя Моне писав «Водяні лілії» — це можна порівняти з «Реквіємом» Моцарта».

Якось мені потрапила на очі така мистецтвознавча характеристика славетного імпресіоніста: «Моне прагнув створити гармонійний твір мистецтва, на якому зливаються форми, світло й атмосфера… На межі розфокусованості… Запалює увагу глядача, котрий занурюється в оповідь малюнку, ніби в кіно» (Віл Ґомперц. Що це взагалі таке? 150 років сучасного мистецтва в одній пілюлі. — К.: АртHuss, 2017). Те саме намагався зробити на текстовому рівні Бюссі — і йому це вдалося.

Іще раз: у новому українському письменстві є вже чимало прикладів реалізації художніх складових, репрезентованих в оглянутих імпортних романах. Приміром, захопливі проходи містами демонструють «Рівне/Ровно» Олександра Ірванця чи «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. Справа за отим «зливаються форми, світло й атмосфера». Зокрема — у повноводому детективі.