Пригадується, як під час парламентських виборів у політичному ток-шоу «Зворотний відлік» (UA:ПЕРШИЙ) презентувалося націоналістичне об’єднання «Свобода».
Ведучі та експерти наполегливо намагалися дізнатися в гостей студії: «Ви «праві» чи «ліві»?
Спікери щоразу відкидали таке формулювання: націоналізм «не розкладається» на прості вектори.
Це філософія-ідеологія-політика, що виникла як альтернатива традиційній владній ієрархії — зазвичай імперській, загарбницькій.
«Націоналістичні партії традиційно відносять до правих... Це за суттю неправильно, а за формою примітивно», — читаємо у книжці Віктора Тимченка «Модерний націоналізм», яка за півроку до згаданого ефіру вже була у книгарнях. Автор зладив її у найзручніший просвітницький спосіб — розіклав проблему на запитання і відповіді.
Ніби спеціально для журналістів, що готуються до інтерв’ю, — «дати поштовх у розумінні». Але в українському журналізмі якось «не прийнято» пірнати на глибину розуміння — усі захоплені серфінгом на поверхні фактів та їхнього позірного зчеплення.
І зазвичай «ніколи» перевірити, чи то справді факт, а чи правдоподібна дезінформація. Через те В.Тимченко навіть закликає «не вірити мас-медіа».
То, звісно, публіцистична гіпербола, бо сам автор — політичний журналіст. З 1990-го живе у Німеччині, працював власним кореспондентом «Голосу України» і «Дня»; кілька років був редактором української служби «Німецької хвилі».
Опублікував у Німеччині книжки про Жириновьского, Єльцина, Путіна, Ходорковского. А «Час націоналізму» (2013) німці відмовилися випускати. Авжеж, «німецька нація стала нацією практикованого мазохізму», — читаємо у скороченій версії проскрибованої книжки, якою і є «Модерний націоналізм».
«Кого владний політичний клас не боїться, з тими він не бореться», — пише В. Тимченко. А бореться сучасна політична Європа саме з націоналізмом. Починаючи від тотального замовчування («всі проблеми нації в нинішні часи табуїзовані») до спроб «криміналізувати націоналістичний рух». Класична страусяча реакція: «Лібералістичне політкоректне суспільство наукову істину знати не хоче».
І яка ж це істина, за Тимченком? «Довгострокові проблеми несумісності двох чи декількох культур». Ця проблема-виразка роз’їдає Європу давно. Один із наведених у книжці прикладів: у Роттердамі «ще 1975 року жило менше 5 відсотків іноземців, тобто за сорок років їх кількість виросла вдесятеро, автохтонне ж населення скоротилося вдвічі».
«Нові голландці» далеко не завжди інтегруються у традиційне суспільство. Нерідко буває навпаки — стають небезпечною внутрішньою опозицією. Кому на цьому краще розумітися, ніж Україні, де російські зайди віками колотять ворожнечу? Аж до нинішньої війни.
Утім «втрати від міграції можуть бути для країни важчими, ніж втрати від війни», — пише Тимченко і малює широку апокаліптичну картину: «Білі» (поки що білі) держави захищаються несистемно, слабо, невпевнено, мляво, нещиро — як захищалися від європейців в Америці ацтеки, майя та інки». Коли називати речі своїми іменами, каже наш автор, ходить про «колонізацію Європи... Расизм щодо білих — явище новітнє».
Таке пояснення ренесансу націоналістичних рухів у сучасному Євросоюзі: «Націоналізм попереду там, де один етнос прагне звільнитися з недружніх обіймів іншого... Націоналіст захищає своє, а не хоче чужого... Сенсом національної політики є генерування користі для нації... Головний принцип: всі, хто не вороги, — друзі».
У книжці немає нічого про модерний націоналізм в Україні, хіба така побіжна заувага: «Політичні гасла, які висувають націоналістичні партії європейських країн, краще відповідають прагненням виборців, ніж гасла українських націоналістичних рухів».
Проте до багатьох прикладів та висновків нинішнього континентального досвіду варто пригледітися. Приміром, у нас часто покликаються на державну практику Тель-Авіву.
В. Тимченко також: «В Ізраїлі араби мають чималі права. Єдине, чого араби не мають, — це права служити в ізраїльській армії. Це достеменна ознака того, що євреї не довіряють арабам зброї, вони вважають їх потенційно нелояльними до єврейської держави».
Тут без коментарів — ми пам’ятаємо, хто очолював українські силові відомства за Януковича.
У книжці багато про принадні «європейські цінності».
«Ці цінності — не таємниця. Вони не лежать у Європі в сейфі. Якщо комусь подобаються свобода слова і зборів, загальне виборче право, рівноправність жінки й чоловіка, рівноправність гетеро- і гомошлюбів, їх можна поширити у власній країні».
Та одна справа запровадити їх у своєму домі, і зовсім інша — розкошувати ними лише в гостях у сусіда, користуючи з «безвізу», і по поверненні нічого не змінюючи обіч себе. Як це ведеться упродовж чверті століття в України.
«Може, те суспільство, яке цінностей хоче, але отримати їх власними силами не може (і тому сподівається на ЄС), просто імпотентне або до цих цінностей не доросло, і йому ще треба пройти певний етап подорослішання?».
А дорослішання, як знати, не так фізичний, як розумовий процес. Процес розпізнавання альтернатив. Книжка В.Тимченка має підзаголовок «Шлях до нового суспільства».
За великим рахунком, це заклик звернути увагу на досвід Скандинавії, де «реальний соціалізм» утвердився не через заперечення жахливого російського експерименту, а завдяки розбудові національних держав.
Ці країни не входять до сучасних альянсів, а будь-яке міждержавне утворення, за Тимченком, є негативним у довгостроковій перспективі. Усі такі союзи мають у зародку імперське зерно.
«ЄС теж є новітньою імперією, яка мало чим принципово відрізняється, наприклад, від СРСР... Але сумнівів бути не може — всі імперії розвалюються. ЄС — не виняток... Як тільки гроші у донорів закінчаться (а вони неодмінно закінчаться), ЄС розвалиться, як картковий будиночок».
На цій логіці ґрунтується негативне ставлення націоналістів навіть до Євросоюзу і НАТО. Бо «мати бажання стати частиною імперії — означає прагнути добровільно стати холопом... Прагнення до ЄС — це прагнення до втрати незалежності».
Звісно, тези контраверсійні, але, безумовно, варті дискусії. А для цього, пише, В. Тимченко, треба мати «психічну незалежність» — чи не головну ознаку здорового націоналізму.
Бо «сильна нація вільно говорить про свої слабкі сторони. Слабка нація боїться таких розмов, сприймає їх болісно і завжди знаходить виправдання своєї слабкості в підступах ворогів».
Рецензована книжка не боїться «таких розмов». Бо, як зазначено насамкінець, «гнилий націоналізм нічим не кращий за гнилу демократію».
ЛІДЕРИ ЛІТА: номінація СОФІЯ
Далі публікуємо результати дистанційної експертної сесії Всеукраїнського рейтингу «Книжка року’2019» з визначення «Лідерів літа» — шорт-листи кожної підномінації: по сім найподієвіших книжок піврічного видавничого репертуару (за абеткою).
Філософія / антропологія / психологія
Мірча ЕЛІАДЕ. Пошуки. Історія та смисл в релігії. – К.: Дух і Літера, 256 с.(п)
Марсель ЕНАФ. Ціна істини: дар, гроші, філософія. – К.: Дух і Літера, 512 с.(п)
Клариса Пінкола ЕСТЕС. Жінки, що біжать з вовками. Жіночий архетип у міфах та легендах. – К.: Yakaboo publishing, 464 с.(п)
Ненсі ЕТКОФФ. Виживання найгарніших. Наука краси. – К.: Yakaboo publishing,
368 с.(п)
Мирослав МАРИНОВИЧ. Митрополит Андрей Шептицький і принцип «позитивної суми». – Л.: Видавництво Старого Лева, 248 с.(п)
Стенлі МІЛҐРЕМ. Покора авторитету. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 288 с.(п)
Кріс ФРІТ. Формування розуму. Як мозок створює наш духовний світ. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 272 с.(п)
Політологія / соціологія
Ален БАДЬЮ. Похвала політиці. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 224 с.(п)
Юзеф Марія БОХЕНСЬКИЙ. Ліва філософія. – Л.: Тріада плюс, 512 с.(п)
Владимир ГОРБУЛИН. Мой путь в зазеркалье. Не только путевые заметки. – К.: Брайт Букс, 280 с.(с)
Катерина ЛЕВЧЕНКО. Ґендерне тяжіння. – Х.: Фоліо, 192 с.(п)
Тарас ЛЮТИЙ. Пригоди філософських ідей Західного світу (від давнини до сучасності). – К.: Темпора, 384 с.(п)
Сет СТІВЕНС-ДАВІДОВІЦ. Усі брешуть, але інтернет знає твої думки. – К.: Кі Фанд Медіа, 304 с.(п)
Віктор ТИМЧЕНКО. Модерний націоналізм. Шлях до нового суспільства. – К.: Видавець Марко Мельник, 128 с.(п)
