Її голос порівнювали зі звучанням найніжнішої у світі флейти. Її вроджена жіноча краса набула статусу артистичної еталонності, рівнятись на яку прагнуло не одне покоління артисток.
Дивовижний талант неперевершеної оперної діви Євгенії Мірошниченко став символом українського оперного мистецтва, який, іще за життя співачки, переступив межі України і сягнув усього земного простору.
Мама співала «Наталку Полтавку»
Уродженка давнього і багатого своєю історією села Графське (нині Вовчанський район Харківської області; за часів радянської влади було перейменоване в Перше Радянське), що розкинулося на просторах мальовничої Слобожанщини, стало, за твердженням майбутньої артистки, її першим колективним учителем співу, бо у Графському співали завжди й усі, незалежно від години доби а чи пори року.
Саме в цьому селі 12 червня 1931 року, вдихнувши у своє єство немовляти світ, для якого у майбутньому покладе на вівтар увесь свій великий артистичний талант, співочий голос, котрий упродовж десятиліть звучатиме з кращих сцен земної кулі для людей, в ім’я любові до рідної землі, прославляючи світову житницю талантів — рідну Україну, народилася Євгенія Мірошниченко.
Спів увійшов у душу маленької Євгенії, мабуть, разом із незабутньою постаттю її мами Сусанни, котра ще до 1917 року виступала у приватному театрі графа Гендрекова, де з-поміж інших ролей залишила по собі пам’ять неперевершеної Наталки в опері Миколи Лисенка «Наталка Полтавка».
Дитинство, що стало обпаленим кривавим подихом Другої світової війни.
Втрата батька, котрий загинув на фронті. Навчання в Харківському ремісничому училищі та не по-дитячому важка праця на заводі під гаслом «Все для фронту! Все для перемоги!». Усе це могло скерувати життєву долю Євгенії у типово радянський штиб її соціального самоутвердження.
Та у відкритому для усього прекрасного нутрі цієї дівчини, — за влучним висловлюванням Лесі Українки, — є те, «що в серці не вмирає» — її дивовижний голос. Голос, який у кожному її концерті з появою на училищній, а чи у подальшому заводській сцені звучно, яскраво, переконливо засвідчував, що ця зграбна, миловидна і талановита дівчина жодним чином не народжена для заводського верстата. Її заповітне місце — сцена, театр, опера.
Початок творчої кар’єри. Євгенія
Мірошниченко — Венера (опера
Миколи Лисенка «Енеїда»).
У післявоєнний період Євгенію як справжній і яскравий талант неодноразово делегують на виступи художньої самодіяльності у Москву. Тут, на найпрестижніших сценах столиці, дівчині випадає особлива честь співати перед вождем країни рад Йосифом Сталіним.
У 1951 році на концерті, що проходив на сцені Московського Большого театру, почувши у виконанні Євгенії «Колискову» Кирила Стеценка, генсек був настільки вражений голосом юнки, що відразу ж після концерту відзначив виконавицю особисто і «дав добро» на її навчання справжньому професійному співу.
На той час Євгенія вже відвідувала заняття з вокалу у Харківському державному музичному училищі. Проте вона розуміла, що належний вокальний вишкіл можна отримати лише у справді мистецькому навчальному закладі.
Мрія здійснилася. Цього ж року Євгенія вступає на вокальний факультет Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського. Волею долі вона потрапляє у клас відомого українського вокального педагога, учениці велета європейської оперної сцени Олександра Мишуги, а в минулому ще й неперевершеної солістки Київського оперного театру, народної артистки УРСР, професора Марії Тессейр-Донець.
«Виїхати з України? Маячня та й годі!»
Дружина великого українського оперного баса Михайла Донця, знищеного ще на початку сорокових років жорстокою радянською каральною системою, Марія Тессейр-Донець стала для Євгенії не тільки принагідним педагогом, позаяк Євгенія володіла рідкісної краси лірико-колоратурним сопрано, а й жінкою, яка, затамувавши у своєму серці нестерпний біль життєвих втрат, зуміла зберегти для своїх учнів незмірну доброту, любов і ласку.
Вже у студентські роки Євгенія стає лауреаткою одного з найпрестижніших у Європі міжнародного конкурсу воколістів, що відбувався у Тулузі (Франція), і здобуває на ньому Велику премію і спеціальний кубок Парижа.
Аж тут трапилась оказія. Настільки, наскільки був відчутним поступ Євгенії в опануванні найвищих вершин та тонкощів вокального мистецтва, настільки ж талановита студентка аж ніяк не могла впустити у своє єство «премудрощі» іншого ґатунку — вщент заполітизованих і заідеологізованих дисциплін, як-то «Історія КПРС», «Ленінський історичний матеріалізм», «Ленінський діалектичний матеріалізм», «Політекономія соціалізму» тощо.
Сучасному студентові навіть важко повірити, що колись щось подібне узагалі могли вивчати, а це ще й було обов’язковим для вивчення. Отож витрачання часу на опанування цих предметів, як вважала Євгенія, було надаремним, але без них, на велике її розчарування (зрештою, й не тільки її), не обходилася жодна навчальна програма жодного навчального закладу, які діяли в умовах СРСР.
Тому за неуспішність із тих «недоторканно обов’язкових» дисциплін Євгенію тричі виключали з консерваторії (!). Можливо, якби не вроджена сила волі й наполегливість у досягненні поставленої мети, Мірошниченко могла б ніколи й не закінчити там навчання. Але саме через свою непоступливість Євгенія після кожного свого відрахування знаходила сили знову поновлюватися в консерваторії. І лише у 1957 році врешті завершила навчання. Щоправда, консерваторський диплом вже відомій оперній співачці Євгенії Мірошниченко вручать тоді, коли вона стане народною артисткою УРСР.
Та, попри все, в 1957 році Євгенія Мірошниченко стає солісткою Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. А сталося це у дуже цікавий спосіб. Випускний державний іспит у консерваторії з фаху Євгенія складає на сцені столичної опери в партії Віолетти («Травіата» Дж. Верді). Відтоді Євгенія Мірошниченко стала єдиною оперною співачкою, в репертуарі якої Віолетта звучатиме аж сорок років поспіль.
Із тих пір кожен вихід на сцену молодої, привабливої й незрівнянної співачки стає справжнім святом як для слухачів, так і для тих, хто разом із Євгенією Мірошниченко мав за велике щастя творити справжнє диво оперного мистецтва. Лючія («Лючія ді Ламмермур» Г. Доніцетті), Лакме («Лакме» Л. Деліба), Цариця ночі («Чарівна флейта» В. А. Моцарта) стали коронними партіями виконавиці на столичній оперній сцені, в яких яскрава і неповторна Євгенія Мірошниченко не знала рівних як в Україні, так і в СРСР. А її Венера («Енеїда» М. Лисенко), Розіна («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Манон («Манон Лєско» Ж. Массне), Мюзетта («Богема» Дж. Пуччіні), Лейла («Шукачі перлів» Ж. Бізе), Джільда («Ріголетто» Дж. Верді) були наділені такою життєвою правдою, що змушували публіку в глядацькій залі театру не соромлячись плакати.
Ба, більше, неймовірна слава прем’єр-солістки Євгенії Мірошниченко за кілька років роботи в театрі набула такого розголосу, що оперні фани Києва та гості міста вистоювали чергу за квитками на виставу за участю улюбленої співачки, яка іноді простягалась від вулиці Володимирської до Хрещатика (!).
А ще, коли поруч із Мірошниченко на сцені були її зоряні партнери — Борис Гмиря, Михайло Гришко, Єлизавета Чавдар, Микола Ворвулєв, Лариса Руденко, Дмитро Гнатюк, Юрій Гуляєв, Анатолій Солов’яненко, Гізела Ципола, Анатолій Кочерга, Василь Третьяк, Анатолій Мокренко, Костянтин Огнєвий та інші, то вечір, проведений у Київській опері, ставав для кожного слухача справжнім і незабутнім.
1961 року Євгенія Мірошниченко проходить стажування на славетній оперній сцені світу міланського театру «Ла Скала» у класі відомої італійської оперної співачки та вокального педагога Ельвіри дель Ідальго. Після повернення з Італії Мірошниченко безупинно отримує запрошення на роботу в найкращі оперні трупи Союзу. Однак щоразу після категоричної відмови артистки прийняти їхню пропозицію адміністрація, зокрема Московського «Большого» та Ленінградського «Кіровського» оперних театрів, не йняла віри, як можна відмовлятися від такого доленосного шансу, який трапляється у житті справжнього артиста, можливо, раз у житті.
Утім завжди стильна, вишукана, мудра і горда Євгенія Мірошниченко не могла покинути не те що Україну, а навіть квартиру в тому ж місті, де мешкала, і завжди стверджувала: «Виїхати з України! Маячня, та й годі! Забудьте, і більше не просіть!»
Любов Фіделя Кастро
Натомість лавиноподібні оплески щоразу супроводжують виступи славної українки на оперних і концертних сценах Європи, США, Канади, Японії, Китаю. Завжди вправні менеджери від мистецтва заманюють артистку захмарними гонорарами, пропонують якнайсприятливіші контракти, нечувано комфортні умови праці, проте Євгенія, як завжди, зупиняється на святій для її серця дорозі додому, у край, в якому можуть звучати наймелодійніші у світі пісні, в свою Україну.
Яскравий, вишуканий одяг, модельні й водночас сповнені шляхетності зачіски, підкреслено ексклюзивна косметика, ювелірні прикраси — все це, як і багато іншого, завжди становило сутність цієї екзальтованої жінки під час кожного її з’явлення на сцені, а чи на людях. «Справжній артист на те і є артистом, щоби ним у будь-яку мить захоплювалися люди!» — ці слова були життєвим кредо Євгенії Мірошниченко як у театрі, так і в щоденному побуті.
Євгенія Мірошниченко — Лючія ді Ламмермур в однойменному фільмі (1980 р.).
Однак вольовій, безкомпромісній, інколи навіть одержимій Євгенії Мірошниченко так і не вдалося створити власної міцної і щасливої сім’ї. Три шлюби, за кожним з яких не забарилося розлучення, все ж подарували артистці найдорожче — двох синів. А можливо, співачка не так уже й ревно мріяла про своє сімейне щастя?
Двічі у її життя приходило велике кохання. Перше — в харизматичній особі лідера «острова свободи», голови Держради Куби Фіделя Кастро, котрий, вперше побачивши Євгенію Мірошниченко на сцені Київського оперного театру під час свого візиту в Україну, вже не міг викреслити її незабутнього образу зі свого серця і думок.
Дивина, але непорушний, мов скеля, Кастро в ролі державного діяча Куби перед артисткою враз ставав безпорадним дитям, з яким всепереможна жінка могла робити все, що заманеться. Врешті, коли стосунки між закоханими дійшли свого апогею і Кастро зачастив із міждержавними візитами в СРСР, зокрема в Україну, найвищому керівництву держави стало зрозуміло, що за цим нестримним бажанням кубинського лідера вкотре відвідати Країну Рад стоїть саме велика Мірошниченко...
З тих пір з артисткою відбулася серйозна розмова на найвищому рівні. Голова Президії Верховної Ради СРСР Микола Подгорний поставив перед Євгенією питання руба: «Виходь заміж за Фіделя... Це сприятиме зміцненню дружби між нашими державами... Але... Але, затям, — Україну доведеться покинути назавжди...
Мабуть, саме останні слова очільника Союзу додали Євгенії сил і мудрості, щоби ситуація на амурному фронті для закоханих отримала своє логічне й безболісне завершення. Мірошниченко вкотре зуміла протистояти спокусі супроти найвищих благ і залишитися, як і досі, з Україною в серці.
Вдруге серце великої Мірошниченко затріпотіло, коли під час гастролей в Румунії артистка опинилася на сцені поруч із найвідомішим баритоном ХХ століття, румунським співаком Ніколае Херлею. Після їхнього першого спільного виступу великі артисти зрозуміли, що вже не зможуть жити одне без одного.
Відтоді по обидва боки між Україною і Румунією линуть листи, сповнені найніжніших слів і почувань. Для неї у цій країні був тільки він — чуйний і талановитий Ніколае, а для нього у величезному СРСР — лише вона, дзвінкоголоса й неймовірно жіночна Євгенія.
Невдовзі про стосунки іменитих співаків довідався румунський лідер Ніколае Чаушеску. А тому, як і у випадку з Кастро, для закоханих постав вибір, — або кохання, або ж Батьківщина. Розлючений Херля після розмови з Чаушеску, нервово крокуючи коридорами бухарестського палацу Чаушеску, сказав: «До біса всі ці кордони! Хто їх вигадав?! Нехай пропадуть вони назавжди разом із тим, хто поділив цей світ на держави, візи, політичні й суспільні устрої...»
А втім, коли пристрасті вгамувалися, кожен із закоханих зрозумів, що артист лише тоді може бути справжнім, якщо у нього є Батьківщина, а в ній народ, для якого цьому артистові варто жити і творити.
Перемогла страшну хворобу
Під завісу свого сценічного життя Євгенія Мірошниченко розпочала вокально-педагогічну діяльність у своїй рідній консерваторії. До слова, доволі успішно. Адже серед її учнів нині відомі в України та світі Валентина Степова, Наталія Шелепницька, Тамара Ходакова, Галина Грегорчак, Ольга Безсмертна та чимало інших.
На початку дев’яностих життя славетної Євгенії Мірошниченко, як і багатьох творчих особистостей в умовах молодої Української держави, стало вельми непростим. 25 травня 1994 року Євгенія Мірошниченко востаннє вийшла на сцену Київського оперного театру.
Для свого прощального бенефісу співачка обрала партію Віолетти, з якої колись розпочався її тріумфальний шлях в оперному мистецтві. Артистка усвідомлювала, що найвищі державні звання, відзнаки, премії для неї залишилися в минулому, про яке можна тільки згадувати й яке вже ніколи не повториться.
У цей час легендарну Мірошниченко найбільше хвилювало не стільки нікчемний розмір її професорської зарплатні, і навіть не постійна затримка виплат, як і невеличкої, заробленої важкою працею пенсії. Найбільше артистку обурювало те, що державні можновладці найрізноманітнішого штибу перестали цінувати справжнє мистецтво, а разом із цим забули дорогу в театр, філармонію... Опера ж перетворилася для більшості із них на рудимент мистецтва, який мало що відігравав у їхньому вкрай зматеріалізованому житті.
Проте велика Євгенія ні на мить не втрачала віри у завтрашній день. Вона завжди намагалася не зраджувати своєму повсякденному артистичному блиску. І тоді, коли готувала на кухні свій улюблений борщ, а чи капусняк, і тоді, коли до неї на заняття приходили її улюблені студенти. «Геть цей бісів вік! Життя — прекрасне! Попри все, потрібно жити!» — любила вона повторювати, відганяючи від себе хандру.
Коли ж у життя артистки віроломно увірвався страшний діагноз — онкологія, вона прийняла це випробування долі гордо, заявивши: «Моя любов до України понад усе. Але від керманичів не проситиму анічогісінько. Я знаю, що для них я вже давно стала відлунням колишньої слави. І лише для своєї землі, для свого народу я ніколи не стану чужою».
І справді, для проведення надскладної операції в Німеччині найвищі державні очільники України, хоча й пообіцяли, проте нічим не допомогли...
Необхідні на операцію кошти, попри все, зібрали друзі, знайомі ба навіть шанувальники таланту співачки з-за кордону.
Подейкують, що в переддень операції хірург, який мав оперувати Євгенію, слухав її голос у запису на компакт-диску, який співачка йому подарувала одразу, після приїзду в Німеччину. Коли лікар почув у виконанні Євгенії Мірошниченко «Казки Віденського лісу» Йогана Штрауса, зрозумів, що цю операцію необхідно провести так, як цього він за все своє професійне життя ще ніколи не робив.
Це може здатися дивом, але Євгенія Мірошниченко перемогла страшну хворобу. Вона знову повернулася до повноцінного життя, занять, прогулянок, активного спілкування.
І справді, можна здолати хворобу навіть тоді, коли діагноз є найстрашнішим. От тільки долі, написаної на небесах, не вдалося обійти ще нікому...
27 квітня 2009 року серце великої артистки раптово зупинилося... Найвища нота її життєвого діапазону стала досягнутою... Чарівна флейта з кришталевим голосом великої українки Євгенії Мірошниченко розпочала щемливо вигравати свою нескінченну мелодію вічності, яка звучить повсюдно у незбагненному концерті неосяжного небесного простору...
«Завжди буде не вистачати Євгенії»
У столиці про легенду оперної сцени нагадують меморіальні дошки
Нещодавно у Києві встановили меморіальну дошку легенді оперної сцени Євгенії Мірошниченко. Автор барельєфа — скульптор Іван Мельничук.
Пам’ять про велику співачку, викладача НМАУ імені Петра Чайковського, ідейного засновника Київської малої опери, жінки, яка зробила неоціненний внесок у розвиток української музичної культури, поєднує багатьох людей різних поколінь. Золотий голос, Герой України, народна артистка СРСР, народна артистка України, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка — все це Євгенія Мірошниченко.
Барельєф на Терещенківській, 5 у Києві.
Фото з сайта ukrinform.ua.
На відкритті меморіальної дошки на фасаді будинку по вулиці Терещенківській, 5 — де мешкала відома у світі українська оперна діва, ректор Національної музичної академії імені Петра Чайковського Максим Олегович Тимошенко констатував: «Євгенія Мірошниченко була великою людиною, патріотом». Також повідомив, що напередодні відкрили меморіальну дошку на класі № 20 навчально-мистецького закладу, де викладала Євгенія Семенівна, додавши, що це золота сторінка історії НМАУ ім. П. І. Чайковського.
«Це нарешті сталося, але чого мені не вистачає, і завжди буде не вистачати в Києві, це самої Євгенії. Вибачте за фамільярність, вона не любила пишних слів, вона була проста», — сказав кінорежисер Олег Бійма, який у 1978 році зняв про Євгенію Мірошниченко музичний фільм «Образи», а у 1980-му — «Лючія ді Ламмермур».
«Саме вона мене врятувала як співачку, тому що на той час від мене відмовилися усі викладачі. Вона та єдина, хто взяла мене до свого класу. Якщо я скажу, що дуже їй вдячна, то це я зовсім мало скажу», — розповіла Ольга Нагорна, Народна артистка України. Учениці Євгенії Мірошниченко завжди приходили до неї додому на заняття, як до власної домівки.
У квітні виповнилися 10-ті роковини з дня смерті уславленої артистки, володарки надзвичайного сопрано.
