Так уже влаштовано сучасний інформаційний простір — суцільна гонитва за новим.
У будь-якій царині — від політики до літератури. Надто помітно це у суспільстві з низьким порогом медіа-грамотності — в Україні.
Ризикну припустити, що книжку молодого літерата, небезпідставно титулованого критикою «новим Брауном», купуватимуть жвавіше за новинку самого метра.
І байдуже, що навіть «середня» книжка успішного майстра апріорі дасть фору більшості дебютів. Подавай нові імена, і край!
Схоже, щось подібне трапилося з українським перекладом останнього роману Дена Брауна «Джерело» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2018).
За неповний рік по виході в Америці (осінь 2017-го) тиражі новинки сягнули 200 мільйонів копій 42 мовами; два роки книжка перебувала у списку бестселерів NY Times. Проте, стартовий наклад в Україні становив лише 15 тисяч примірників. Чому така низька увага до світового ажіотажу?
Взагалі-то, 15 тисяч — це чимала тиражна цифра на вітчизняному ринку. Цілком можна припустити, що додатковий тираж становив іще стільки ж. Нехай навіть випущено 35 тисяч копій — як це зіставити з 35 мільйонами виборців?
Минулорічне дослідження читацького ринку, проведене Центром Разумкова, дає знати: за рік понад половина наших громадян не прочитала жодної книжки, випущеної в Україні; ще чверть — від однієї до п’яти.
З решти 20% співвітчизників заледве половину можна вважати активними читачами — тих, хто прочитує бодай книжку за місяць. Отже, 3,5 мільйони. Виходить, лише один зі ста українських притомних читачів звертає увагу на світовий бестселер.
Інакше кажучи, орієнтація нашого суспільства на західні цінності сильно перебільшена — не можна хотіти того, чим ти не цікавишся. Саме тому голосування 21 квітня підозріло сильно нагадує «чорну раду», описану ще Пантелеймоном Кулішем.
Отже, що ми втрачаємо, нехтуючи Брауном? Софія Філоненко, яка добре володіє рецензійним серфінгом, перераховує Браунові фішки: «Колекція кодів, символів та головоломок... сенсаційність, драйв і впізнаваність» (ЛітАкцент, 28.08.2018).
Так, це інгредієнти всіх романів американця — і щоразу цікаво спостерігати, як він їх комбінує, ефективно припасовуючи до різних за своєю природою, фактурою і вектором футуристичних ідей. В цьому сенсі кожна його новинка — апґрейдований посібник з літературного письма. Ден Браун як високий зразок фаховості — перша принада цього імені.
Будучи визнаним у всьому світі майстром екшн-стилістики, цей письменник є водночас одним із найвідоміших популяризаторів науки. Його цікавлять ажіотажні ідеї, що перебувають у топі інтелектуального дискурсу.
Але це не ретрансляція, навіть не переклад гіпотез на мову поп-літератури — Браун здійснює функцію такого собі відділу технічного контролю: а що, як воно направду так? Які ризики-загрози приховує?
Якби сто п’ятдесят років тому хтось піддав подібній поп-літературній перевірці ідею Маркса-Енгельса про «диктатуру пролетаріату», — може, в іншому світі жили б?
Власне, Брауна цікавить те саме, що і Лєніна: як поводитиметься ідея, коли заволодіє масами?
Російський політтехнолог шукав за спусковим гачком тероризму, американський письменник намацує запобіжника супроти хаосу. Інакше кажучи, романіста незмінно вабить одне: якого масштабу реальний тероризм здатен породити те чи те суто теоретичне припущення?
У своїй ранній «Цифровій фортеці» (1998) він досліджує-викриває кібер-тероризм, у попередньому романі «Інферно» (2013) «генетичний тероризм». Тепер-от, у «Джерелі», — тероризм світоглядний.
Ну, так, — на поверхні «Джерела» зовсім інша фабульна історія: новітні теорії походження життя на Землі. Не Дарвін і не Господь, а... закони фізики; «життя — це лише те, що Всесвіт створює й відтворює, аби розсіювати енергію... Життя справді спонтанно виникло з неживої матерії... просто в результаті законів фізики». Залишаю читачеві самостійно втішатися елегантною логікою доведень.
До всього, Д.Браун чесно згадує сучасні нонфікшн-бестселери з цієї проблематики, майже всі уже перекладені-видані в Україні. Але не сила утриматися від цитування: «Ентропія» — це просто красиве слово на означення того, що все розпадається.
Науково висловлюючись, «організована система неуникно деградує... Ентропія розчиняє структуру. Піскові замки у Всесвіті не з’являються: вони тільки зникають... Всесвіт постійно дезінтегрується в бік безладу... Схоже, що життя — винятково ефективний засіб розсіювання енергії... Якщо ви інструмент ентропії, то найкращий спосіб зробити більше — це розмножити себе».
Усе яскраво-красиво, шокуюче-переконливо, але ж який вислід? «Якщо закони фізики такі потужні, що можуть створити життя, то хто ж створив ці закони?!». Власне, це визнання фіаско: джерело — як обіцяв був роман — лишилося не розкрите. Але в автора не тремтить рука, коли виписує цю фразу-зізнання, — тут, якраз, і видно, що писалося йому про інше.
Зауважте, що топ-клірики, котрі перебувають в епіцентрі Браунової інтриги, стають на заваді оприлюдненню теорії-доказу не тому, що побоюються втратити «хлібне місце» проповідників «безпідставного культу» (вони геть не схожі на ієрархів Московського патріархату з їхніми «котлами», мерседесами та беззастережним уляганням світській владі) — іспанських кардиналів із «Джерела» жахає перспектива масового вивільнення тваринної агресії.
Те саме грізне видіння, що переслідує Брауна від початку його літературної кар’єри — у давньому романі «Янголи і демони» (2000) вичитуємо: «Якщо ми як біологічний вид перестанемо вірити, що існує сила, могутніша від нас, то водночас ми втратимо й почуття відповідальності».
Ну так, ми це знаємо іще з Достоєвского: Бога нема — отже, все дозволено. Для російського класика то було побічним відкриттям у дослідженні «загадкової російської душі». «Біси» — не аналітика, а одкровення.
Навіть «Злочин та покарання» — справжнісінький трилер за тогочасними мірками — ґрунтується на мікрорівневій психології. Натомість Браун переймається макросоціологією.
Різниця між ними — окрім, ясна річ, незіставної «вагової категорії» таланту — інструментальна: Достоєвскій користується душевною емоцією, Браун — формальною логікою. Та обидва виявляють-окреслюють червону лінію, за якою — нестримне падіння.
Росіянин — у темних закамарках людській свідомості, американець — у «психології натовпу». Тож, за літературознавчою номенклатурою, усі книжки Дена Брауна — романи-попередження; антиутопії, посеред яких «скриньку Пандори відчинили, і замкнути її не вдасться» («Інферно»).
Уразливі для тероризму місця світових ідей Ден Браун шукає від сивих часів — наприклад, у середньовічній концепції хрестових походів («Код да Вінчі»). Та у «Джерелі» зосереджений винятково на сучасності. Історію з оприлюдненням теорії, що справжній Бог — фізика, він розглядає як глобальний симулякр і розставляє на поверхні гігантської віртуальної бульбашки застережні мітки: «Обережно, міни!». Тобто, поводиться як викладач медіаграмотності.
Приміром, феномен обвального розгону інформації в інтернеті: 3 мільйони глядачів на початок презентації; 80 мільйонів — після вбивства доповідача; 200 мільйонів на ранок після нічного онлайн-стеження за пригодами професора Ленґдона — як на фіналі чемпіонату світу з футболу.
Авжеж, тотальна залежність публіки від ґаджетів (як каже один із персонажів про свій телефон: «Тут усе моє життя...»). Власне, роман «Джерело» можна трактувати як кіберпанк, владу перебирають машини — і «людей у тому вигляді, якими ми їх знаємо, не стане вже через п’ятдесят років».
Наступне застереження супроти журналістики, яка чим далі більше відбігає від своєї соціальної функції, — «розповідати новини, а не поширювати злостиві чутки у вигляді запитань». Усе це автоматично відгукується на сьогоднішніх українських враженнях. Як і детективний сюжет.
Ви помітили, що топовий світовий детектив нині — це не так пошук вбивці, як замовника? Бо, означує Д.Браун, у світі симулякрів головне взнати не «хто», а «навіщо» — «вбили, аби приховати інформацію». Тут уже і напружуватися не треба, аби зрозуміти, чому досі не розкрита наша «справа Гонгадзе» (та й чи направду наша, а не феесбешна?), і російська «справа Нємцова».
А ще у «Джерелі» знаходимо збентеження американського автора по зіткненню з колективними провалами у пам’яті іспанців про франкістську диктатуру (певний адекват нашої радянської): «Вразило, як швидко народ забув один з найпохмуріших періодів своєї історії... У вищих ешелонах іспанського уряду й досі є таємна громада франкістів».
Так званий «опозиційний блок» в українському парламенті — геть не таємна громада, а значна частина електорату ще й робить на нього ставку. Ідея «руского міра» — не менш руйнівна за всі ті теорії, котрі Д.Браун тестував у своїх творах. Хтозна, можливо в наступному романі літерат-барометр Ден Браун сценарізує ідеї Дуґіна і технології Суркова?
На жаль, у сьогоднішній українській літературі поки немає рівноцінних фахівців динамічної інтриги й тестової популяризації ідей — та ще й в одному флаконі.
Тому на наших теренах «прийнято» по-снобістському пхекати у бік потенційних навчителів. Як-от у згаданій на початку статті С.Філоненко, де утикаємося у подиву гідний абзац: «Браун — слабенький оповідач і дуже добрий комунікатор», — пише Джейк Керрідж у The Telegraph.
Цей блискучий кон’юнктурник знає, як привабити аудиторію і втримати увагу на 500 сторінках. Стилістика, може, й кульгава, але яка динаміка, скільки сюрпризів і лобових зіткнень між ідеями! Наука чи релігія? Біблія чи Дарвін? — і ось читача мимоволі затягло у вир філософії, теології, фізики і теорії штучного інтелекту — тільки п’ятки майнули».
Який статус у згаданого британського рецензента — не знаю; гадаю, що і там є інтелектуальні «трійошники» та навкололітературні наперсточники. Бо проголошене ним — безґлузда красивість; комунікатор, що не володіє даром оповідача, — неуявна субстанція.
Наводячи без коментарів цей імпортний «тіпа» афоризм, п.Філоненко, очевидно, солідаризується з ним. І потрапляє у пастку: затягнути читача до свого тексту, щоб «тільки п’ятки майнули», — не під силу «слабенькому оповідачеві».
А тут ще й прихована родзинка: наша філологиня ніби погоджується з англійським колегою і водночас у своїх чисельних попередніх промо-месиджах про А.Кокотюху звеличує того, як супероповідача. Виходить, що наш всеїдний автор ліпший за Брауна? Нема питань: Андрій Кокотюха — добрий оповідач. Але Філоненкову гіперболу лишимо на її професійній совісті.
Що ж до вживання слова «кон’юнктурник», то тут взагалі німієш: письменник та амбіції — то близнюки-браття. Що серйозніший автор, то більш обговорювані проблеми він обирає. А за логікою нашої рецензентки, можна і Ґьоте звинуватити, що паразитував на легенді про Фауста.
Відтак, замість критики — «розмивання смислів до повної абсурдизації», як сказала би Оксана Забужко (І знову я влізаю в танк... — К.: Комора, 2016). Й вона ж там само дає рецепт протиотрути: «Читаймо книжки, панове». Включно з Деном Брауном: цікаво, поживно, корисно.
ЛІДЕРИ-2018: зарубіжна проза
-
|
Сильвія ПЛАТ. Під скляним ковпаком. – Л.: Видавництво Старого Лева, 360 с.(п)
|
51,53
|
-
|
Хуліо КОРТАСАР. Усі вогні – вогонь. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 160 с.(п)
|
29,00
|
-
|
Філіп РОТ. Американська пастораль. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 432 с.(п)
|
27,53
|
-
|
Курт ВОННЕГУТ. Буфонада. – Івано-Франківськ: Вавилонська бібліотека, 184 с.(п)
|
24,82
|
-
|
Стівен КІНГ, Овен КІНГ. Сплячі красуні; Кладовище домашніх тварин. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 880+400 с.(п)
|
21,41
|
-
|
Маргарет ЕТВУД. Сліпий убивця. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 512 с.(п)
|
18,82
|
-
|
Мілан КУНДЕРА. Вальс на прощання. – Л.: Видавництво Старого Лева, 240 с.(п)
|
18,29
|
-
|
Хорхе Луїс БОРХЕС. Книга Піску. Пам’ять Шекспіра. – Л.: Видавництво Старого Лева, 160 с.(п)
|
18,00
|
-
|
Чеслав МІЛОШ. Долина Ісси. Сер. «Лавреати Нобелівської премії». – К.: Юніверс, 232 с.(с)
|
16,94
|
-
|
Кадзуо ІШІҐУРО. Похований велетень. – Л.: Видавництво Старого Лева, 376 с.(п)
|
15,53
|
-
|
Ден БРАУН. Джерело. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 528 с.(п)
|
13,29
|
-
|
ЛЮ Цисінь. Проблема трьох тіл. – К.: BookChef, 432 с.(п)
|
11,29
|
-
|
Мілорад ПАВИЧ. Еротичні історії. Сер. «Карта світу». – Х.: Фоліо, 224 с.(п)
|
10,00
|
-
|
Гаррі ПАРКЕР. Анатомія солдата. – Х.: Фабула, 368 с.(п)
|
9,41
|
*номінувалося 98 видань
