Обличчя з минулого: історик Ольга Ковалевська привідкрила завісу таємниць козацьких портретів

Структурно книжка складається з десяти розділів, розміщених за хронологією життя тих постатей, про портрети яких йдеться (починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Гонтою). Це десять нарисів з історії та сучасної іконографії відомих українських гетьманів, полковників, сотників та їхніх матерів і дружин (під іконографією тут слід розуміти всю сукупність наявних зображень конкретної історичної постаті).

 

У захопливій формі читачам за­пропоновано дізнатися, який зі збережених портретів демонструє нам справжнього Івана Мазепу, замислитися, чи дійсно Петро Дорошенко виглядав так, як його малювали художники, довідатися, чому Івана Самойловича зображено із заплющеними очима, з’ясувати, яким насправді був Іван Гонта, уявити, якою мала бути на портреті поважна гетьманша чи полковниця, та розвідати, чому відбуваються підміни портретованих.

 

Навряд чи хтось сперечатиметься щодо важливості візуалізації тієї чи іншої особи, бо так уже створена людина, що найбільше інформації сприймає очима.

 

Тож знати, як реально виглядали наші славетні предки, не завадить, адже і зараз, і в майбутньому митці ще не раз звертатимуться до теми національної історії на своїх полотнах та в кіно. Тому мати певний упізнаваний образ тієї чи іншої особистості не буде зайвим. Таким, наприклад, є гетьман Богдан Хмельницький. Утім навіть тут усе не так однозначно.

 

 Гіпотетичний портрет гетьмана Мазепи.

 

«У Хмельницького — одна з найбільших портретних галерей, і може здатися, що це саме той гетьман, про якого ми точно знаємо, як він виглядав, — каже Ольга Ковалевська. — Але це не зовсім так. До нас дійшли три іконографічні типи зображень гетьмана. Один із них іде від гравюри фламандського майстра Вільгельма Гондіуса — отой у шапці з перами, на основі якого створена наша 5-гривнева купюра. Згодом цей образ було визнано як один із найбільш вірогідних і автентичних, тому переважно його й намагалися дотримуватися. Інший тип створений на основі портрета з колишнього палацу Жевуських у Підгірцях, переданий у 1940-х ро­ках до музею в польському Тарнуві. Є дані, що Хмельни­цький отримав у подарунок халат від турецького султана — коштовну на той час і статусну річ. І на тому портреті Хмельницький якраз зображений в одязі, схожому на халат. А третій малюнок дійшов до нас із літопису Самійла Величка — на ньому Хмельницький ще зовсім молодий».

 

Портрети ці досить різні, але в цілому, наголошує дослідниця, всі вони зображують «чоловіка більш ніж середнього зросту, рішучого, зосередженого, з відкритим поглядом, що міг протистояти і польській магнатерії, і татарським ханам, і козацькій та селянській масі, яку гетьман умів тримати в покорі. Дуже скромний у побуті, він не був такий уже стриманий, виявляючи свій темперамент».

 

Пані Ольга зазначає, що нам неймовірно пощастило отримати у спадок і кілька прижиттєвих зображень гетьмана Івана Мазепи. Адже, нагадує вона, у 1708 році Петро І наказав знищити всі портрети «зрадника» Мазепи й навіть зображення на церковних спорудах (а Іван Степанович мав чималу портретну галерею, адже саме за його гетьманування відбувається розквіт Козацької держави, що дозволяє мистецтву розвиватися).

 

Через це до наших часів не дійшло жодного автентичного парадного портрета Мазепи. «І все ж таки є портрети (це диво!), які можна визнати більш або менш достовірними. Це портрет німецького гравера Мартіна Бернігерота (1706 рік, прижиттєвий); портрет із зібрання Володимира Бутовича (нині — в Національному музеї історії України); зображення Мазепи з літопису Самійла Величка; нарешті, портрет, що зберігається у Дніпровському художньому музеї», — наголошує історик.

 

 

Звичайно, прижиттєві портрети Мазепи — то не є сучасна фотографія. Це твір, який перед­бачає певне бачення художника, на який мали вплив техніка виконання, мода, традиції (на­приклад, у ті часи не можна було представника влади зображувати зі зморшками чи якимось вадами).

 

Саме тому Іван Мазепа такий, на перший погляд, різний на цих портретах.

 

Але в цілому всі вони відповідають тим описам зовнішності гетьмана, які ми маємо. Пані Ольга додає, що кілька років тому було створено зображення гетьмана за участі криміналістів, спираючись на його прижиттєві портрети.

 

Цей гіпотетичний образ показали у фільмі «Україна. Повернення своєї історії». Інтерпретація вийшла досить вдалою — ми бачимо цікавого і харизматичного чоловіка, і вона зрештою пояснює, чому за гетьманом тягнувся романтичний шлейф завойовника жіночих сердець.

 

Загалом до своєї «пошукової» роботи Ольга Олегівна залучала цілу низку фахівців: фізиків, хіміків, навіть судово-медичних експертів та антропологів із їхнiми безцінними навичками.

 

Без результатів їхніх досліджень часто не можна було визначити, який із численних портретів слід вважати достовірним, відповісти на запитання: чому впродовж часу трапилися такі суттєві зміни в образах портретованих або чия випадкова помилка призвела до викривлення нашого уявлення про відому історичну постать?

Ще один пласт творів, який розглядає у своїй книзі дослідниця, — це уявна історична іконографія XIX—XX століть, тобто коли образ тієї чи іншої особи трактувався довільно або створювався на замовлення без опертя на будь-яке іконографічне джерело.

 

Особливо велику кількість уявних портретів козацької старшини було написано в XIX столітті. У той час українська еліта починає розшаровуватися на два табори — асимілятори й автономісти.

 

Останні наполягали на тому, що Україна-Малоросія усе ж має зберігати певну окремішність, апелювали до козацького минулого й пам’ятали, що вони — козацького роду.

 

Саме ця знать і була замовниками уявної іконографії.

 

«І ця поява перших галерей портретів гетьманів у Малоросії, в маєтках зросійщених поміщиків українського походження, є свідченням першого етапу формування й зростання національної свідомості, — вважає Ольга Ковалевська. — Без цього не було б ні національного відро­дження наприкінці XIX ст., ні національно-визвольних змагань на початку XX ст.».

 

Сьогодні ситуація повторюється. На хвилі національного відродження будуть і фільми, і пам’ятники, і мистецькі роботи. «Тому важливо зберегти певний баланс і таки притримуватися певного загальноусталеного уявлення про ту чи іншу особистість», — каже історик.

Мистецтвознавець, академік Дмитро Степовик переконаний, що книги на зразок «Таємниць козацьких портретів» конче потрібні саме зараз в Україні, яка потерпає від зовнішніх та внутрішніх ворогів. Завдяки таким книжкам історія стає цікавішою, зрозумілішою, а її виховна патріотична роль — відчутнішою.

 

Академік наголошує, що портретне мистецтво властиве багатьом народам. Тільки дві релігії (юдаїзм та іслам) — проти всяких зображень, аби не порушувати заповіді «не сотвори собі кумира» (саме через це ми сьогодні не маємо достовірного образу відомої українки Роксолани, яка як дружина турецького султана могла б дозволити собі велику портретну галерею, але через релігійні заборони до нас дійшли тільки уявні портрети та описи зовнішності).

 

Українське портретне мис­тецтво, практично до XVII-поч. XVIII ст. було на 95 відсотків релігійним. Світський жанр існував починаючи з Київської Русі, лише в рукописних книжках — тільки там зображували реальних людей, і то умовно.

 

А от цивілізаційне портретне мистецтво починається, як стверджує пан Степовик, із язичницького Єгипту, де виник фаюмський портрет. Саме в місті Фаюм жили найкращі художники. Фараони й заможні єгиптяни замовляли їм зображення себе, своїх дружин і нащадків. І цих давніх портретів збереглося дуже багато.

 

На основі цієї традиції виник і «європейський» портрет. Ті народи, які, пройшовши рабовласницький період, створили свої нації, сьогодні мають у своїх музеях найбільше саме портретів.

 

Наприклад, у Національному музеї у Вашингтоні третина усіх творів, кожен із яких вартує не менше мільйона доларів, — це портрети (обличчя американської нації). Аналогічно в Лондонській галереї — портрети королів й інших визначних людей Англії, чи в тому ж Мадриді в музеї Прадо  представлені обличчя іспанської нації.

 

Нам в Україні, переконаний Дмитро Степовик, також слід подбати про державний музей українського портрета історичних діячів. «Ще у 90-х роках я був одним з ініціаторів створення великої портретної серії київських і всеукраїнських митрополитів починаючи з Київської Русі аж до сьогодення, — зазначає Дмитро Власович. — Наразі з цих 120 священнослужителів створено портрети 60». А отже, працювати ще є над чим.