Доля України — у наших руках: хто з кандидатів у президенти здатен бути Головнокомандувачем

Чи можна поставити знак рівності з незалежною Україною таких кандидатів, як Юрій Бойко, Олександр Вілкул, Володимир Зеленський, Олександр Мороз, Ілля Ківа та деякі інші? Очевидно, що ні, це люди з відверто антиукраїнськими, реваншистськими, проросійськими та зрадницькими поглядами.

 

Арсенію Яценюку, Дмитру Ярошу, В’ячеславу Вакарчуку вистачило патріотизму й державної мудрості: вони не пішли на вибори, щоб не розпорошувати проукраїнські сили. Народ позитивно оцінить це згодом. Цього не можна, на жаль, сказати про цілу групу «ура-патріотів», через рішення яких держава може постраждати найбільше. Симпатичні, самозакохані, самовпевнені рятівники нації. Мені особисто вони — Олег Ляшко, Анатолій Гриценко, Роман Безсмертний, Ігор Смєшко, Валентин Наливайченко, Юрій Кармазін, обоє Шевченки тощо — в умовах війни бачаться як руйнівники нації. Всі ці кандидати гарцюють на одному виборчому патріотичному полі, поїдаючи одне одного, особливо явного фаворита перегонів Петра Порошенка, розчищають дорогу до перемоги проросійському кандидату. Невже хтось із них вірить у власну перемогу?

Радикал Ляшко, прикрившись патріотичною парасолею в особі живої української легенди Юрія Шухевича, діє далеко не завжди патріотично. А під час голосування за введення в країні воєнного стану після захоплення російським агресором наших моряків і кораблів вийшов на трибуну парламенту і фактично на 6 годин заблокував ухвалення важливої постанови. За такі антиукраїнські дії отримав компліменти з вуст ворожої пропаганди, тобто вчинив, як типовий зрадник.

 

Анатолій Гриценко задекларував себе як чесний політик. Але, будучи міністром оборони, чесно послаблював обороноздатність країни, розпродаючи за безцінь військову техніку та боєприпаси. У підсумку вартість його майна чомусь на 12 млн. грн. виявилася більшою, ніж декларовані доходи. Як тільки стане Президентом, то, за його ж програмою, зразу ж своїм указом скасує примусовий призов до військової служби. Навіщо нам призов, якщо немає війни та ворогів? Майбутній «гарант» Конституції уже її порушує, бо відповідно до ст. 65 Конституції України «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком громадян України». Обов’язок громадян захищати Вітчизну цей горе-кандидат кваліфікує як примусовий призов. Ні, шановний кандидате, коли йде війна, країну зобов’язаний захищати кожен, хто здатен тримати зброю в руках, у тому числі такий, як я, інвалід-пенсіонер. Інакше навіть найпрофесійніша армія, без всенародної підтримки, як це було на початку війни, н­еспроможна перемогти другу за потужністю армію світу — підступну, цинічну, нахабну, начинену брехливою пропагандою. Тому колишні «подвиги» з бездумного роззброєння країни та нинішні пропозиції про зміни Конституції в частині фактичної відмови від захисту країни відверто тягнуть на державну зраду. Ще один член команди Гриценка — Віктор Чумак — на запитання, чому його син не воює на фронті, «чесно» відповів, що на війні повинні бути тільки професіонали. Нагадаю, як «професійний воїн» оперний співак Василь Сліпак, покинувши велику сцену в Парижі, взяв у руки зброю і загинув як справжній Герой України. Тисячі добровольців, а не професіоналів у 2014-му фактично зупинили російську орду... 

Державно-зрадницьку позицію Гриценка, як не дивно, підтримали аж двоє львів’ян Дмитро Добродомов та Андрій Садовий, а також журналіст Дмитро Гнап, які зняли свої кандидатури на його користь. Добродомов на попередніх парламентських виборах переміг завдяки підтримці партії «Солідарність»  Порошенка, однак, потрапивши до Верховної Ради, чесно заперечив той факт. Гнап, отримавши заохочувальні для редакції кошти з-за кордону в розмірі 15 тис. євро та пообіцявши передати їх для військових на сході країни, чесно близько 10 тис. євро поклав на власний банківський рахунок.

Стара як світ формула — будемо ігнорувати захист власної країни, тоді змушені будемо захищати чужу. Більшість українців в умовах окупаційного СРСР служили далеко за межами рідної України. Автор цих рядків змушений був, як і інші невільники, захищати імперію зла в Амурській області, недалеко від китайського кордону. Літом доїдали комарі та мошкара, зимою у 40—50-градусний мороз жили в казармі без опалення. На ніч лягали одягнені, знімали лише кирзові чоботи, шапки-вушанки зав’язували підборіддям, і так два солдати на одному вузькому ліжку, притулившись один до одного, спали. Зранку в кутках казарми лопатою згрібали іній-сніг. У війську панувала жахлива дідівщина, про нормальне харчування не варто було й думати. Стратегічною солдатською «зброєю» була алюмінієва ложка, яку передавали в спадщину від демобілізованого до новобранця, її загинали зверху і закріплювали за халяву кирзового чобота, щоб була при власнику постійно, оскільки в їдальні ні ложок, ані виделок не було... Багато солдатів закінчувало життя самогубством, любителі оковитої зимою часто замерзали, тих, що тікали, зазвичай ловили та са­джали до тюрем.

Побачивши нині українського військовослужбовця, радіє душа: видно, що він не голодує, добре вдягнений, взутий і мотивований. Українська армія зміцніла, але загроза державності не зникла, до зовнішнього ворога приєдналася п’ята колона малоросів і слабодухих нікчем. 

Найбільше непокоїть лідерство у рейтингах малороса Вовіка-коміка Зеленського. Усі роки Незалежності України він насміхався з української культури, традиції, мови. Останнім часом обрав для жартів тему декомунізації, Томос для ПЦУ принизливо називав термосом, а Україну як державу перед кацапською публікою прирівняв до повії. «А тим часом перевертні нехай підростають, та поможуть москалеві господарювати і з матері полатану сорочку знімати. Помагайте, недолюдки, матір катувати». Слова, написані українським генієм Тарасом Шевченком 170 років тому, є, на жаль, актуальними і нині. Можна тільки уявити «вождя» України Вовіка-коміка і «царя» Російської Федерації Вована — першого світового терориста, і що після їхнього діалогу станеться з Україною. Хто вони, ті протестно-прикольні реготуни, що підтримують українофоба? Хіба не ті, що замість мужнього рішення йти до українського війська ховалися під спідницями, не ті, що, придбавши євробляхи, відмовлялися платити за них податки державі, а їхній лідер, що замість передати дороге авто на східний фронт — тупо і демонстративно, на радість москалям, спалив його у центрі Києва. Подібну антиукраїнську позицію займають і інші проросійські кандидати. «Схаменіться, будьте люде, бо лихо вам буде», — пророче нагадує Тарас Шевченко.

 

Юлія Тимошенко в часи керівництва урядом України завдала багато шкоди державі, зокрема вкрай невигідними газовими угодами з Росією. Почитавши її передвиборчу програму, відчуваєш, що в Україні нема війни, агресора, окупованих територій. Перше, що дивує, — після обрання Тимошенко керівником держави вся країна буде писати Конституцію, укладати з керівником держави контракти, які вона виконуватиме. Ціна на газ зменшиться удвічі, молоді сім’ї будуть масово купувати дешеве житло, зарплати піднімуть до 50 тис. грн., повертатимуть радянські заощадження, мало не щоквартально будуть проводити якісь референдуми, тому часу на те, щоб чинити опір агресору, не буде. А ще Тимошенко обіцяє повернути окуповані Крим і Донбас. Напевне, сподівається, що кремлівський карлик, почитавши її Конституцію, так перелякається, що одразу поверне окуповані території. Що тут можна сказати, у програмі-казці випирає популізм, лукавство, неправда.

В умовах війни замість того, щоб об’єднатись навколо збереження держави, майже всі кандидати у президенти накинулися на Порошенка, вони не бачать ворогом Путіна, в них ворог — чинний глава держави. 

 

Під керівництвом Президента, завдяки парламенту та уряду українські воїни, добровольці, волонтери, жертводавці з початку російської агресії як могли боролися за волю України і нам таки вдалося зупинити окупанта, правда, ціною великих людських втрат — 13 тисяч найкращих українських синів і дочок. Втрати могли б бути меншими, якби кожна, особливо посадова, особа особисто відчула на собі, що таке війна. Знаю, що з нинішніх кандидатів у президенти тільки Руслан Кошулинський побував зі зброєю в руках на сході України. 

 

Погоджуюся з думкою, що конкурентами на цих виборах є Порошенко та Путін. Переглядаючи російські брехливо-пропагандистські ЗМІ, нескладно зрозуміти, що для Путіна та його режиму найгірший кандидат — Порошенко. За їхнім висновком — будь-який кандидат, тільки не Порошенко. Для нас це має бути сигналом — тільки чинний глава держави здатен очолити на наступні п’ять років Україну, зберегти та утвердити її державність. Петро Порошенко попри помилки, які сам ви­знає, за п’ять років організував створення боєздатної армії, отримання безвізу, набуття чинності Угоди про асоціацію з ЄС, розірвання договору про дружбу з РФ, вихід з СНД, декомунізацію, курс на набуття членства в Євросоюзі та НАТО, а отримання Томосу — це розрив останніх пут, які прив’язували Україну до Московії. Війна загартувала його, він став переконливим українським патріотом і бійцем. Як обличчя України достойно представляє країну на міжнародній арені. Чинного Президента підтримує моральна еліта нації.

 

Голова Європейської ради Дональд Туск разом iз підтримкою Порошенка дав цінну пораду українським політикам: «Ваша історія підтверджує: внутрішні чвари та конфлікти є найбільшим подарунком для Росії, оминайте спокуси популізму». Колишній Генсек НАТО Андерс Расмуссен висловився дуже зрозуміло: «Якщо Росія припинить воювати, то не буде війни. Якщо Україна припинить воювати, то не буде України». Тому найважливішим пунктом у програмі кандидата Порошенка на наступні 5 років є програма відновлення миру: «Нам потрібен мир iз Росією, але цей мир — це повне відновлення територіальної цілісності, суверенітету та незалежності України».

 

Теперішня войовнича, але економічно відстала Московія, як колос на глиняних ногах, найближчим часом розвалиться. Перемога України в цій війні дуже близька, тому ще нинішньому поколінню українців поталанить виконати Заповіт Кобзаря: «Вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте».