Удар по Володимирській гірці: чому велосипедно-пішохідний міст для Кличка важливіший за історико-культурну спадщину

Останнім часом у ЗМІ мер Києва Віталій Кличко частенько заявляв, що вже до весни 2019 року буде завершено облаштування оригінальної споруди — велосипедно-пішохідного моста через Володимирський узвіз, який об’єднає літописні схили Володимирської гірки з територією парку «Хрещатий».

Проект цієї масштабної і дорогої новобудови (понад 200 млн. грн.) неодноразово публікувався і будівельні роботи, на жаль, дійсно почалися.

Велетенські залізобетонні палі (до 400 штук) моста мають бути закопані в слабкі зсувонебезпечні ґрунти крутого схилу гори (заввишки 20-30 метрів), причому одночасно повирубують зелені насадження, наявність яких своєю кореневою системою певною мірою оберігає схили від зсувних процесів.

Зазіхання на святе

Але як таке могло статися! Як у принципі, міг бути затверджений такий абсурдний для цієї місцевості проект?

 

Адже Володимирська гірка — це історичний ландшафт, що охороняється, складова частина території Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ», де заборонені будь-які будівельні заходи, що можуть завдати збитків естетичному сприйняттю історичного середовища, яке складалося тут упродовж століть, а тим більше погрожувати її фізичному збереженню!

 

Свого часу творці прекрасного пам’ятника святому рівноапостольному князеві Володимиру доклали немало зусиль для благоустрою гори, щоб вона виглядала величним п’єдесталом під його монументом.

 

Тоді, в середині ХІХ століття, на кошти, виділені з міського бюджету, тут були проведені трудомісткі і дуже складні дренажні роботи для запобігання зсувним процесам.

 

Красу Володимирської гірки оспівували поети, нею надихалися художники, вона стала справжньою візитною карткою нашого міста, яке, поза сумнівом, є одним із найкрасивіших міст світу.

 

А тепер цей чарівливий, унікальний історичний ландшафт буде грубо перекреслений безглуздою конструкцією.

 

Невже меру Віталію Кличку,  затятому велосипедисту, ніде прокласти велодоріжку окрім як по головах історичних раритетів?

Фото з сайта vesti-ukr.com.

 

Будівництво веломоста і проведення гамірливих спортивних заходів абсолютно недоречно тут ще і тому, що старовинний київський парк «Володимирська гірка» при нинішній хаотичній, варварській забудові центру міста є мало не єдиним місцем, що дивом збереглося, де кияни і гості нашого міста можуть знайти спокій, відпочити в тіні дерев, помилуватися панорамою задніпров’я.

 

Сюди приходять і літні люди, і молоді мами з немовлятами у візочках. І чи будуть вони тепер раді велосипедним перегонам з улюлюканням над їхніми головами і, не дай боже, з падінням на них спортсменів із роверами.

 

Немає сумніву, що для велосипедистів у місті можна підшукати і виділити безліч інших, більш відповідних, просторих територій. Було б бажання!

 

Але, мабуть, у даному випадку ініціатори новобудови, «вибиваючи» на неї бюджетні кошти, керувалися зовсім не громадськими інтересами, а банальним егоїстичним бажанням «під шумок» перекласти частину коштів у власну кишеню.

 

Адже при нинішньому законодавчому нігілізмі і правовому беззаконні зараз для аферистів настали золоті часи розпилювань. Не беруся стверджувати, що ініціатива наміченого заходу належить безпосередньо самому меру Києва.

Питання до фахівців з питань архітектури 

Передусім вражає фігура автора проекту — архітектора Андрія Миргородського, відомого тим, що в його руках чомусь виявлялися і виявляються найграндіозніші, але водночас дуже скандальні будівельні об’єкти останнього часу.

 

Представляється доречним привести найбільш значні з них. Як приклад сказаному можна назвати багатостраждальну будівлю Гостинного двору, розташованого в центрі Подільського заповідника «Стародавній Київ» на Контрактовій площі.

 

Двоповерхова будівля у формах високого класицизму була відтворена реставраторами по історичних кресленнях у 1980-х роках, а при владі Януковича за проектом А. Миргородського була зроблена протиправна реконструкція будівлі з добудовою над нею третього поверху і заскленням двоярусної аркади-галереї. І ось уже декілька років (з 2012 року) він залишається безгоспним, у жахливому напівзруйнованому стані.

 

Проект реконструкції Поштової площі того ж часу також належить пану Миргородському, і ми бачимо, скільки невирішених проблем досі там залишається.

 

Пан Миргородський брав участь також у проектуванні вертолітного майданчика для президента-утікача (на придніпровському схилі, поряд із Маріїнським палацом).

 

Для будівництва цього об’єкта тоді із зони історичного ландшафту, що охороняється, протиправно була виділена ділянка з вирубуванням дерев і облаштуванням під’їздів для автотранспорту.

 

Порушивши композиційну симетрію палацової будівлі, тепер цей величезний об’єкт, що врізався у схил гори, може незабаром стати причиною серйозних зсувних процесів, загрозою збереження палацу — чудового пам’ятника архітектури, на реставрацію якого були витрачені величезні кошти.

 

Відома участь пана Миргородського в розробці проекту реконструкції Десятинної церкви і спорудження величезного храму з хрещальнею на березі Дніпра на території парку ім. В. М. Примакова (для задоволення потреб духовенства Московського патріархату).

 

Обидва проекти не були реалізовані, і, думаю, добре, що парк залишився в користуванні міської громади.

 

Напевно, можна було б і поспівчувати архітекторові у зв’язку з якоюсь містичною закономірністю доведення його ідейних зачинань до повного краху, якби не загроза від його активної діяльності збереженню наших історичних цінностей і традицій.

 

Якоюсь мірою феномен творчості цього архітектора та його масштаби стануть зрозумілими, якщо згадати, що у минулому пан Миргородський був заступником одіозного головного архітектора Києва Сергія Бабушкіна, який спотворив історичний центр нашого міста безцеремонним вкорінюванням в його історичну забудову безликих та незугарних «небошкрябів».

 

Можна припустити, що саме у свого колишнього шефа-«герострата», який приїхав до нас звідкись із Росії, він і почерпнув зневажливе та варварське ставлення до нашої національної культурної спадщини.

 

Дозволю собі назвати ще одну, здавалося б, ключову постать із команди мера Віталія Кличка — головного архітектора Києва 42-річного Олександра Свистунова, який також є вихідцем з творчої майстерні Сергія Бабушкіна.

 

Ще до свого призначення на відповідальну посаду Олександр Свистунов відзначився створенням такого «шедевра», як будівля готелю «Інтерконтиненталь» — об’єкт, що вкоренився в охоронну зону пам’ятника зі списку ЮНЕСКО — заповідника «Софія Київська».

 

Він і своїми габаритами, і висотою, по суті, розчавив історичне довкілля, у тому числі й комплекс Михайлівського Золотоверхого монастиря. Подію цю інакше як архітектурним терористичним актом у центрі столиці України, і не назвеш.

 

Своє незнання (чи небажання визнавати) положень вітчизняного містобудівного законодавства цей архітектор тепер, на жаль, демонструє і на нинішній відповідальній посаді.

 

Досить згадати його стосунок до скандального будівництва так званого «Чорного театру» на Андріївському узвозі, коли було зібрано 10 тисяч протестних заяв від киян, достатніх для того, щоб зупинити незаконне будівництво на старовинній вулиці.

 

Адже Андріївський узвіз має статус «комплексного пам’ятника містобудування», де нова забудова дозволена лише у виняткових випадках, де-небудь на пустирях, але такою, яка не порушує ауру старовини ні габаритами, ні стилістикою, ні висотою (не вище за 12 метрів) та інше.

 

Тоді в інтерв’ю Олександр Свистунов жодного слова не сказав про порушення законодавства. З його вуст у той час в основному звучала лукава фраза: «Комусь подобається сучасний вигляд театру, а комусь — ні» і, мовляв, «про смаки не сперечаються». 

Армагедон для легендарних київських пагорбів

Мимоволі виникає тривожне питання — чи не просвистить пан Свистунов таким чином усю нашу культурну спадщину за період перебування на своїй посаді?

 

З настирливих чуток, які поширені в середовищі небайдужої громадськості (як, утім, і серед фахівців), на свою посаду наш антигерой потрапив у результаті формально проведеного фейкового конкурсу.

 

І можна лише поспівчувати 

В. Кличку, життя якого раніше було пов’язане в основному зі спортом, у наскільки складній і незвичній для себе ситуації тепер він опинився!

 

Цікаво, що в чеській столиці Празі, славновідомій на всю Європу своїми архітектурними пам’ятками, як і в деяких інших європейських історичних центрах, крісло мера наважуються займати фахівці з архітектурною освітою. Тому і поповнюються бюджети цих країн і міст завдяки розвитку сфери туризму в десятки разів більше, ніж у нас.

 

Не випадково в середовищі освічених українців поширюється думка, що реальною культурною столицею у нас нині є зовсім не Київ, а Львів, який успішніше розвиває свій туристичний потенціал.

 

Завдяки ініціативі жителів і керівництва Львова, його науковій і творчій інтелігенції вже в роки незалежності центральна частина цього старовинного міста набула статусу об’єкта ЮНЕСКО.

 

Відомо, що фахівці ЮНЕСКО неодноразово зверталися до уряду України з пропозицією надати статус охоронної території також центральній частині Києва з його унікальним придніпровським ланд­шафтом.

 

Проте столичним чиновникам-корупціонерам, згуртованим круговою порукою і зацікавленим в антизаконній забудові міста, вдавалося ховати ці письмові петиції від громадськості «під сукном», а в ЗМІ потрапляли невиразні їх відгомони.

 

Масштаби гуманітарної катастрофи, яку несе Києву його сучасна забудова, особливо вражають, якщо дивитися з лівого берега Дніпра на панораму Києво-Печерської лаври.

 

До її дзвіниці — висотної домінанти усього гармонійного архітектурного ансамблю — вже мало не впритул з усіх боків наблизилися велетенські жахливі сучасні споруди примітивних геометричних форм, що позбавили монументальності увесь ансамбль, який раніше, завдяки пірамідальному вигляду його храмів, виглядав природним продовженням пагорбів неруко­творної краси.

 

Буквально якийсь армагедон настав для легендарних київських пагорбів. Через серйозні гідрогеологічні проблеми посилився незворотний процес руйнування лаврського печерного комплексу.

Дивлячись на містобудівні тенденції наших днів, наївним здається відомий вираз, що — краса врятує світ.

 

Патріотам Києва зараз треба докласти максимум зусиль, щоб спробувати врятувати красу і відстояти недоторканність тих окремих, що збереглися, типово київських локацій. І в першу чергу панораму такого істинно сакрального місця, якому присвячена ця стаття.

Руйнування аури старовини

Судячи з проекту веломосту, його конструкція, спускаючись до підніжжя гори, робить якийсь дивний зигзаг над архітектурним комплексом, що має статус пам’ятника на честь Хрещення Русі (а також Магдебурзького права) — колони тосканського ордена на арочній основі і монументальних кам’яних сходах, що підводять до колони з гори.

 

Білосніжна колона на зеленому фоні придніпровського схилу, встановлена в легендарному місці хрещення киян ще на початку ХІХ століття, також як і сама Володимирська гірка, увінчана пам’ятником св. Володимиру, утворили єдиний неповторний ансамбль, що зачаровував і захоплював мандрівників, художників, поетів, письменників.

 

У літературі про Київ давно затвердився своєрідний вислів про цей комплекс як про «верхнього» і «нижнього» Володимира.

 

Виникла традиція хресного ходу від верхнього пам’ятника до нижнього в день св. Володимира 15 червня.

 

І ось тепер недоречна для цього сакрального місця сучасна конструкція мосту вторглася в охоронну зону історичних пам’ятників.

 

Грубо і безцеремонно вона зруйнує ауру старовини, що панує тут, перерве духовно-візуальний зв’язок між двома монументами і майже повністю, під натиском бетонних паль, знищить зелені наса­дження та первісний краєвид.

 

Словом, ця вакханалія в «колисці християнства» Київської Русі наругою над нашими святинями дуже нагадує часи неуцтва, що панували в країні ідеології вульгарного матеріалізму. Але, на щастя, встояв тоді на березі Дніпра св. Володимир із хрестом!

 

Слід зауважити, що минулий 2018 рік за ініціативою відомої міжнародної організації «Європа-ностра» був названий роком захисту культурної спадщини.

 

На жаль, Україною ця ініціатива була повністю проігнорована, не­зважаючи на неодноразові запевнення і заяви, що декларуються керівництвом про готовність на рівних вступити в сім’ю європейських цивілізованих країн.

 

Більше того, саме 2018 року був затверджений і опублікований проект новобудови на Володимирській гірці, що шокував освічену київську публіку.

 

І невипадково мер міста В. Кличко, не бажаючи брати усю відповідальність за подальший розвиток подій на себе, вирішив підстрахуватися підтримкою фахівців Управління охорони культурної спадщини Києва — організації, що перебуває в прямому підпорядкуванні самого п. Кличка.

 

У травні 2018 року мер міста не полінувався персонально приїхати на вулицю Спаську, 12 і, ясна річ, отримав загальний «одобрямс».

 

Якщо не рахувати боязкі виступи двох цивільних активістів, які періодично запрошуються на засідання Консультативної ради, то не інакше, як показушністю плюралізму думок, цей випадок не назвеш.

Невиконані обіцянки

У минулі роки, будучи науковим співробітником заповідника «Древній Київ», я і сам був членом ради, назва якої раніше, до мерства п. Кличка, звучала відповідальніше — Науково-методична рада. Тоді, як мені пам’ятається, були випадки дійсного, ефективного впливу Ради на деякі містобудівні процеси. 

 

Можна згадати, як починала втілюватися державна програма «Відтворення видатних пам’яток історії та культури України» 1999 року.

 

У зв’язку з усебічною підтримкою цієї програми фахівцями Ради Києву повернули з небуття в достовірних історичних формах такі чудові храми, як церква Успіння Богородиці Пирогощі, церква Різдва Христового (Шевченківська), Михайлівський Золотоверхий собор та ін. (загиблі в 1930 роках від рук більшовиків), а також Успенський собор Києво-Печерської лаври (підірваний в роки Другої світової війни).

 

Автор цієї статті тоді відстоював ідею повернення Києву історичного герба в образі небесного покровителя міста св. архістратига Михаїла (що і вдалося зробити, незважаючи на цілу низку інших варіантів).

 

А також тоді я  написав книгу «Михайлівський Золотоверхий монастир» (К. «Техніка», 1999 р.). Якоюсь мірою завдяки усьому цьому і засяяли куполи древнього собору над пагорбом по сусідству з пам’ятником хрестителю Русі св. Володимиру.

 

Тепер же, виявившись фа­хівцем, недостатньо змовистим і пристосовницьким, я не лише вийшов зі складу Ради, а й звільнився «за власним бажанням» зі своєї посади.

 

Нинішні чиновники Управління в загальній своїй масі намагаються, як зомбі, заглядати начальникові у рота, щоб при усій некомпетентності і безвідповідальності зуміти зберегти свої крісла, кабінети, посади і зарплати.

 

Ілюстрацією абсолютної нерозважності, повної безвиході справи тих, хто щиро переживає за долю національних культурних цінностей і наполегливо намагається що-небудь зробити для їх збереження, може послужити вражаюча історія прийняття особливого Меморандуму незабаром після Революції гідності (9 квітня 2014 року).

 

Меморандум був погоджений з одного боку представниками обуреної громадськості, з іншого — архітектурною владою Києва.

 

Чиновники від архітектури тоді визнали грубі помилки, які вони допускали у своїй роботі нібито «під тиском злочинного режиму президента Януковича» мало не по 50 об’єктах архітектури і містобудування, і пообіцяли за можливості їх виправити (аж до зносу споруд, пониження поверховості тощо). Проте на сьогодні абсолютно нічого з обіцяного не зро­блено.

 

Однією з таких невиконаних обіцянок виявився намір розібрати верхні поверхи хмарочосів, що оточують архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври.

 

Судячи з інтенсивної масштабної варварської забудови історичного центру Києва, ситуація зараз значно гірша, ніж на момент підписання меморандуму.

 

Будівельний бізнес для можновладців і товстосумів — найефективніший та найшвидший спосіб збагачення. А на хижаків-забудовників немає управи в нашій неправовій державі. На жаль, мер і його команда в цих питаннях опинилася в глибокому нокдауні!

 

Зараз стали, на жаль, явно помітними зміни в риториці Віталія Кличка порівняно з тими словами, які звучали раніше в його передвиборчій програмі: приміром, про «необхідність зберегти історичне обличчя Києва». Замість них усе частіше чутні заклики інвестувати в новобудови, щоб нібито не виснажився міський бюджет.

 

Але чи потрібні зараз такі величезні витрати на цей «розважальний міст», коли вже декілька років стоїть невідремонтованим інший міст — Шулявський (дуже «втомлений», за виразом самого мера), ремонт якого необхідний, щоб не допустити транспортного колапсу. Можна згадати і безліч інших аварійних об’єктів.

 

Проблема посилюється ще і тим, що величезні бюджетні кошти, як відомо, мають бути витрачені на створення меморіального комплексу на згадку про Небесну сотню і музею на честь Революції гідності, другої черги Меморіалу пам’яті Голодомору 1932—1933 років і, можливо, Меморіального комплексу пам’яті Голокосту Бабин Яр.

 

— Парадоксальність того, що відбувається зараз у золотоверхому Києві, полягає і в тому, що пан Кличко є головою асоціації міст України, а столиця країни завжди була прикладом наслідування для інших історичних центрів. Замисліться, панове, що ж тепер відбуватиметься в цих містах! Звичайно, я б не став докладати ніяких зусиль, не звертався б до четвертої влади — до ЗМІ, ділячись із суспільством своїми поглядами, якби ще залишалася надія, що мер усе-таки прозріє, одумається, утримається від втілення своїх «наполеонівських» планів.

 

Якщо цього і не станеться, то час відродження духовності на зміну неуцтву, упевнений, усе одно настане. І, може бути, вже скоро, після перевиборів, при новій політичній еліті в дійсно правовій державі запрацює Конституція і згідно з її 66-ю статтею будуть відтворені бездарно загублені, по-варварськи знищені об’єкти національної культурної спадщини.

 

Тоді знову «воскресне» Володимирська гірка в її неповторному і прекрасному вигляді! 

Михайло ДЕГТЯРЬОВ, 

мистецтвознавець, член Національної спілки художників України, 

дійсний член Нью-Йоркської академії наук