Майстер-трудівник на годувальниці-землі

Віталій Михайлович Білокрис народився 27 травня 1936 року. Директорував у господарстві «Тарасівський», що у Київській області. Це тисячі гектарів землі, від старої Будаївки–Боярки до острова на Дніпрі. Село Нове, власне Тарасівка, Крюківщина і аж до селища Гатне. Яблуневі сади, поля добірної суниці, а поруч — лани пшениці. 

І виробництво молочно-товарної продукції. А це — фермерське господарство великої рогатої худоби та цехи з переробки всього, що вирощується.

Сотні працюючих і десятки машин, механізмів та агрегатів для вирощування, зберігання та реалізації всієї тієї продукції. Спочатку посадили та посіяли, виплекали, а потім зберегли і доставили до прилавків для споживачів. 

Робочий день Віталія Білокриса щоразу тривав від зорі до зорі. Серед іншого — наради, контроль за виконанням і — ніякого особистого життя... 

А все починалося з дитинства у Кривому Розі, де батько працював на одному з підприємств. Згодом сім’я переїхала до села Сергіївка, що в Апостолівському районі на Дніпропетровщині.

Ішов 1944-й рік. Прокотився фронт тими полями, залишивши після себе сотні вибухових пристроїв, жертвами яких ставали діти, що хотіли погратися тими «цяцьками».

Наш земляк з Дніпропетровщини Олесь Терентійович Гончар у статті про нашого ровесника Василя Симоненка пише: «Скупе на ласку було, мінами та снарядами бавилось його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля вогнища степового інвалідами й діти ставали, ці найменші безневинні солдати народу».

Бавився разом з ровесниками тими снарядами і Віталій. І стався вибух. 

Кілька хлопчиків отримали поранення, а Віталій — найтяжче. Поранених швиденько повантажили на машину і відвезли у районну лікарню. Всіх... крім Віталія.

Його як безнадійно для життя втраченого залишили помирати.

Прибігла, від того горя нещасна мати, і, на щастя для Віталія, прибув голова колгоспу. Він розпорядився негайно запрягти фондових коней (у кожному колгоспі тримали найкращих коней, яких іменували фондовими і мали право їх використовувати тільки для потреб війни), і хлопчика відвезли до лікарні.

Відвезли і врятували життя дитині. 

А його мати, як і мої батьки, працювала у колгоспі. Від зорі до зорі сім днів на тиждень. Без будь-яких вихідних. А на зароблений за день «трудодень» (такою була оцінка роботи колгоспника) — сто, інколи трохи більше, грамів зерна. А інколи, як це було 1946 року, — і нічого. 

Кожен колгоспник повинен був виробити мінімум встановлених окупаційною радянською владою трудоднів. Хто не виробляв, того віддавали під суд з усіма жахливими наслідками. Діти залишались без батьків, старі батьки — без дітей-годувальників.

Виживали нещасні раби того ладу, який принесла нам московська окупація у 1918–20 роках, за рахунок своїх городів, корівок, курей та ще якоїсь худобини, яку московська влада дозволяла тримати своєму рабу — українцю.

Мій дід, Мирон Григорович (1860—1961), який ще застав тих селян, що були кріпаками, і вже дожив до того часу, коли селяни стали колгоспниками, якось одного разу популярно пояснив мені різницю між панськими кріпаками і колгоспниками.

«Як твій батько береже свою худобу, так пан беріг своїх кріпаків. Три дні вони працювали на пана, три дні — у своєму господарстві, а в неділю обов’язково йшли до церкви. І пан за цим слідкував, бо був зацікавлений у моральності своїх людей, — розповідав дідусь. — А «совєцький поміщик» у нашому селі — безграмотний, дурнуватий «партєйний» голова колгоспу — гасав на бідарці по селу, заглядав у двори і верещав на зборах: «Вот пасажу, разганю, к бєлим мєдвєдям атправлю!» («партєйні» підкреслювали свою любов до «язика» псів-москалів і говорили, що їм «по-русскому говоріть какось даже льокчєй»). І той голова таки і відправляв, і саджав, і розганяв, бо таке право йому дала «савецкая власть».

А у Віталія Білокриса потім були шкільні роки, а після них — літа молодії, студентство. Спочатку в Криворізькому гірничо-рудному інституті, а далі в Херсонському інституті сільського господарства.

У ті роки як помічник комбайнера, а потім і як комбайнер плідно працював на цілині в Казахстані.

А далі, після закінчення інституту, — робота агрономом у господарствах Криворізького району. Як здібного фахівця його запросили до столиці, де працював головним агрономом тресту радгоспів і був шанований у міністерстві сільського господарства.

Й останні роки активної діяльності — директор радгоспу «Тарасівський».

Як спеціаліста з вирощування садів одного разу запросив його у своє заміське обійстя президент Віктор Андрійович Ющенко. Розпитував, як вирощувати яблуневий сад та, захищаючи його від шкідників та хвороб, як не нашкодити бджолам.

Прийшов час, коли всі зрозуміли, що система «побудови комунізму» виявилася безперспективною. І тоді, закінчуючи свою кар’єру директором радгоспу, Віталій Михайлович провів гросмейстерську операцію з приватизації землі.

Працівники радгоспу, вчителі, лікарі, які працювали поруч із трудівниками господарства, отримали свої наділи і, як у казці, розбагатіли.

Автор цих рядків навчався разом з Віталієм в одному класі на початку 1950 років. Віталій уже тоді проявляв свої лідерські здібності, а наш клас (18 хлопців і 8 дівчат) виявився особливо дружним. 

Закінчивши навчання в школі й отримавши атестат зрілості, ми, колишні однокласники, приходили чи приїжджали до своєї школи та регулярно зустрічалися між собою та зі своїми вчителями... аж до 2012 року. 

До сьогоднішнього дня Віталій Михайлович носить у своїх грудях три металеві осколки від снаряда і, дякувати богові, живе повноцінним життям.   Незабаром, 27 травня, матимемо нагоду відзначити 90-річчя цього славного трудівника: Майстра з вирощування хліба і до хліба, овочів і фруктів, зрештою квітів і всього того, чим багата споконвіків наша матінка-земля. Народженого на землях колишньої Січі Запорозької і «з козцького роду» за походженням. А тим часом він упорядковує свій сад, спілкується з колегами та зі своїми однокласниками (залишилися в живих тільки він та я і плюс Марієчка у Кривому Розі). Незважаючи на вік та життєві негаразди, живе повнокровним життям.

Словом, як кажуть у нашій славній Україні: «Бог — не без милості, козак — не без долі!».

На многая літа! 

 

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО