І він там був: книжка-сповідь військового хірурга про Іловайський котел

Ця книжка писалася сім місяців із пам’яті, вже на мирній території: на війні в автора не було часу вести щоденник. Усі її глави, ніби сторінки сценарію до фільму, дуже фотографічно, з точними деталями, візуально створюють картинки подій, які або лякають, або вражають, або викликають сумну посмішку. Коли писалося, автор частинами виставляв розділи у «Фейсбук», тоді відчув інтерес до свого твору і власним коштом видав книжку. Невеличким тиражем — тисяча примірників, які щойно надійшли в продаж у трьох торгових точках Києва. Колишній сапер, полковник, прочитавши книгу, зауважив, що вона сильна, та навряд чи «верхи» дозволять її повторно видати, з огляду на оцінку подій формування Іловайського котла. Жителі Донбасу натомість попросили передати їм кілька книжок.

Автор — Віктор Чернієнко, капітан, 31 рік. Спочатку закінчив Медичний університет ім. М.І. Пирогова у Вінниці, потім Українську військово-медичну академію у Києві за спеціальністю хірургія, потрапив на фронт улітку 2014-го. Він описує події лише одного місяця, що відбувалися між Старобешевим, Кутейниковим та Іловайськом, наголошує, що імена, вік героїв, назви географічних пунктів подекуди змінено, бо війна ще триває. Але емоції, стреси та жах, через які він пройшов зі своїми персонажами, вигадати важко. Так непідробно їх можна передати тільки переживши особисто. 

Сьогодні, коли більшість мирного населення «призвичаїлася» до війни, що йде на сході країни, такі книжки корисно читати. Зрозуміти та переосмислити деякі факти, наприклад, що на сучасній війні (особливо на її початку) недостатньо вміли працювати з вогнепальними пораненнями, що хірург на передовій в одній руці тримав інструментарій, а в іншій — автомат Калашникова, а до його бронежилета скотчем була приклеєна граната, аби підірвався, якщо захоплять у полон. Що місцеве населення Донбасу переважно вважало Збройні сили України окупантами, труїло дустом воду. Що спочатку військові чиновники намагалися стверджувати, ніби Іловайського котла взагалі не було, а ті, хто з нього вийшов живим, мали довести достовірність свого там перебування, надати аргументи, чому згоріла зброя чи матеріально-технічне майно. І навіть якщо таких бійців нагородили медалями, то не за стійкість та боротьбу, а «За досягнення у військовій службі ІІ ступеня» або ж просто «Учасник АТО». 

  Цю книгу важливо читати, щоб бодай теоретично пережити стан патріотів, кинутих напризволяще, відчути судоми п’ятиденного голоду або як воно — пити власну сечу. Парадокс, та при описі подібних фактів найбільше вражає у стилістиці Віктора Чернієнка не жах і розчарування чи відсутність скиглення загнаної людини, а доброзичливість і оптимізм, які примушують задатися питанням: від чого вони йдуть? Від віри у Бога чи від любові до людей, можливо, від виховання або радісної вдачі? Здається, відповідь — між рядками у багатьох главах, де рефреном повторюється сутність побратим­ства, гордість за приналежність до українського, козацького, непереможного, працелюбного та волелюбного роду. Тому й назва книги така пафосна — «Боже, бережи Україну!»