Акт мудростi i мужностi: 65 рокiв тому Хрущов повернув Крим в лоно матерi-України

 

Коли Путiн i його оточення розробляли плани вiдторгнення Криму, вони спрямували нищiвну критику на одну-однiсiньку людину.

 

 

Зрозумiло, не рядову, а надiлену свого часу всiєю повнотою влади. Ця людина — Микита Сергiйович Хрущов.

 

 

Мовляв, зiнiцiйована ним передача Криму Українi — це чистiсiнький волюнтаризм, порушення всiх правових норм, i надто дорого любов Хрущова до України обiйшлася Росiї.

 

Тезу про «незрозумiлу» любов до України Першого секретаря ЦК КПРС, голови Ради мiнiстрiв СРСР (а це означає абсолютну повноту влади) раз у раз повторювали всi причетнi до анексiї Криму: Володимир Жириновський, Валентина Матвiєнко, Володимир Константинов, Сергiй Аксьонов i, зрозумiло, Дмитро Кисельов.

 

Хрущов i справдi любив Україну, вважав її своєю другою батькiвщиною, знав звичаї українського народу, вона ввiйшла навiть у його побут.

 

Судiть самi: ви можете уявити Брежнєва, Горбачова, а тим бiльше Сталiна та Путiна... в українськiй вишиванцi? Маячня, скажете ви, а от Микита Сергiйович любив вишиванку, мав кiлька видiв цього чудового вбрання, i саме вiд нього найвищий український партiйний дiяч Петро Шелест успадкував любов до вишиванки i залюбки носив її, про що й зiзнається у своїх мемуарах.

 

А американський фермер Рокуел Гарст запропонував за вишиванку елiтного коня, та Хрущов i без щедрого подарунка дав американцю вишиту сорочку.

 

І обидва вони ходили по безкраїх американських полях, нагадуючи заможних українських селян (погортайте книгу «Лицом к лицу с Америкой» 1959 року видання).

 

У Києвi Хрущов жив до вiйни i пiсля неї, посiдаючи найвищi партiйнi та державнi посади. Микита Сергiйович не сповiдував кабiнетний стиль роботи, його бачили в найвiддаленiших куточках України.

 

Уродженець росiйської глибинки, з дiда-прадiда росiянин, вiн бачив перед собою працелюбний український народ, вбирав у себе культуру, традицiї, духовне надбання українського народу.

 

Вiн поклав край цькуванню Бориса Гмирi, пiдтримав молодого Дмитра  Гнатюка, не мiг втримати слiз, коли слухав українськi народнi пiснi...

 

Урочистостi у Києвi з нагоди приєднання Криму (1954 рiк).

 

А тепер про головне. У липнi 1953 року Хрущов зiнiцiював та органiзував знищення всесоюзного ката Берiї, i цей акт надзвичайної смiливостi принiс йому неабияку славу в партiї та країнi.

 

Тож цiлком закономiрним став той факт, що черговий пленум ЦК КПРС, який вiдбувся у вереснi того ж таки 1953 року, майже одноголосно обрав Хрущова першим секретарем ЦК КПРС.

 

І от що знаменно: у вереснi Хрущова було обрано на найвищу посаду, а вже через п’ять мiсяцiв (!) — 17 лютого 1954 року — вийшов Указ Президiї Верховної Ради СРСР про передачу Кримської областi зi складу РРСФР до складу УРСР. Ось повний текст цього документа:

 

«Враховуючи спiльнiсть економiки, територiальну близькiсть i тiснi господарськi та культурнi зв’язки мiж Кримською областю та Українською РСР, Президiя Верховної Ради Союзу Радянських Соцiалiстичних республiк постановляє: затвердити спiльне подання Президiї Верховної Ради РРСФР i Президiї Верховної Ради УРСР про передачу Кримської областi зi складу Росiйської Радянської Федеративної Соцiалiстичної Республiки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».

 

В аналогiчному Указi Президiї Верховної Ради Росiйської Федерацiї вiд того ж таки 17 лютого 1954 року зазначалося: «Крим етнiчно й iсторично тiсно пов’язаний з Україною набагато бiльше, нiж iз Росiєю».

Тривале перебування при владi в деспотичнiй полiцейськiй державi, густо вкритiй концтаборами, привчило Хрущова до обережностi.

 

Тож перш нiж вийти на «кримське питання», вiн доручив колективу Московського iсторико-архiвного iнституту пiдготувати для ЦК розгорнуту довiдку з цього питання.

 

Професiйно займаючись iсторiєю Криму, науковцi передали Хрущову таку iсторичну довiдку: «З давнiх-давен по територiях Ольвiї (Українське Причорномор’я) i Тавриди (Крим) вiльно мiгрували слов’янськi племена скiфiв i сарматiв, а також таври — родоначальники кримських татар.

 

З появою такого державного утворення, як Кримське ханство з центром у Бахчисараї, правляча династiя Гiреїв, рятуючись вiд навали войовничих османiв (туркiв), зверталася по допомогу до ватажкiв українського козацтва. Допомогу, як правило, надавали.

 

Так, 1616 року козацьке вiйсько гетьмана Сагайдачного звiльнило вiд османiв Перекоп i Кафу (нинi Феодосiя). 1624 року хан Шахiн Гiрей уклав угоду з гетьманом Дорошенком проти Туреччини, в результатi було знищено турецький флот; 1648 року Богдан Хмельницький уклав угоду з ханом Іслам Гiреєм III, i татарська армiя, у свою чергу, допомогла українським козакам одержати перемогу над поляками в Корсунськiй та Зборiвськiй битвах, далi кримськотатарськi загони у складi українського воїнства пiд проводом гетьмана Виговського дали бiй полякам у Конотопськiй битвi (1659 рiк), тiсний союз iз кримськими татарами пiдтримували гетьмани Іван Сiрко, Пилип Орлик».

 

Хоча Указ Президiї Верховної Ради СРСР було пiдписано Ворошиловим, а Президiї Верховної Ради РРСФР — Ігнатовим, усi в країнi розумiли: справжнiй iнiцiатор передачi Криму Українi — Хрущов. І, крiм наведеного нижче беззаперечного iсторичного пiдґрунтя, Микита Сергiйович мав особистий суто практичний досвiд.

 

По вiйнi, коли економiку СРСР треба було пiднiмати з руїн, вишукуючи додатковi резерви, мiнiстр геологiї СРСР Чекмарьов доповiв Сталiну, що в районах Крайньої Пiвночi, Далекого Сходу, Пiвнiчного Казахстану виявлено невичерпнi поклади газу, нафти, корисних копалин. Це повiдомлення не пройшло повз Хрущова — партiйного та господарського керiвника повоєнної України. Вiн тут же зв’язався з мiнiстром i «пробив» так звану «українську квоту». Хрущов бачив, що промисловий потенцiал України зруйнований ущент, тисячi квалiфiкованих робiтникiв, у тому числi й тi, хто демобiлiзувався з обох українських армiй, не мали до чого докласти рук, а отже, не могли прогодувати свої сiм’ї.

 

І тодi з подачi Хрущова у великих i малих мiстах України з’являються пункти з оргнабору робiтникiв. Українцi масово вiдгукуються: кожен, хто завербувався, як тодi говорили, отримували пристойнi грошi — «пiдйомнi», а в лексикон українцiв увiйшли мiста з незвичними назвами: Норильськ, Уренгой, Помари, Анадир, Джезказган, Якутськ. Згодом у цих мiстах залунала українська мова, з’явилися вулицi Шевченка, Хмельницького, Українська, Днiпровська.

 

І дуже скоро на адресу того ж таки Хрущова почали надходити урочистi рапорти: там ударив фонтан нафти, там вiдкрито родовище газу, тисячi ешелонiв iз народно-господарськими вантажами пройшли трасою, якою ранiше й оленi не ступали. У свiдомостi Микити Сергiйовича мiцно закрiпився образ українця як надiйного, авторитетного трудiвника, i вiн уже не мав жодного сумнiву в тому, що депресивну територiю Криму доведуть до пуття вправнi українськi руки.

Незадовго до того — у вереснi 1939 року — в лоно матерi-України повернулася Галичина, у червнi 1940-го — Буковина, i от тепер — Крим. Уряд України ухвалив рiшення урочисто вiдзначити цей iсторичний акт, тож уже з весни 1954 року Україна почала готуватися до Днiв Української РСР у Росiйськiй Федерацiї.

 

Урочистостi розпочалися 22 травня. Спецiально до цього заходу в центрi Москви було вiдкрито готель «Україна», який i прийняв посланцiв України. У тi днi українська музика, пiсня, мова лунали всюди: на ВДНГ СРСР виступали самодiяльнi колективи, у театрах професiйнi українськi письменники та поети читали свої твори на вiдкритих естрадах. Канадсько-український публiцист Петро Кравчук — свiдок тих подiй — в українськiй версiї газети «Торонто геральд» зазначав: «Тодi нам усiм здавалося, нiби Москва перетворилася на столицю України: приїхали люди з усiх її областей, а також багато росiян i москвичiв, якi мали українське корiння. А бiля готелю «Україна» складалося враження, нiби тi, хто його населяють, щойно повернулися з Сорочинського ярмарку».

На прийомi у Великому Кремлiвському палацi до гостей з України звернувся Микита Сергiйович Хрущов: «Хочу вам повiдомити, що ми прийняли єдино правильне рiшення: передати Кримську область РРФСР до складу Української РСР («бурхливi тривалi оплески»), як зазначила стенограма.

 

До речi, нiхто, як у центрi, так i на мiсцях, не висловився проти такого рiшення. Чому? Бо Росiйська Федерацiя для Криму, як би це точнiше сказати, наче мачуха, i росiйськi товаришi мотивують це тим, що на суходолi Росiя не має з Кримом спiльного кордону. А Україна має, i Українськiй РСР доведеться докласти чимало зусиль, щоб, як-то кажуть, «пiдтягнути» Крим.

І от що прикметно: батьки та дiди тих етнiчних кримських росiян, якi 2014-го несамовито скандували «Россия!», «Россия!», тодi, у 1954-му, зiбравшись бiля облвиконкому Кримської областi, в такому ж єдиному поривi вiтали входження Криму до складу України. Для цього були й суто прагматичнi причини: кримчанам набридли постiйнi черги за хлiбом, а головне — за водою, а з настанням зими — ще й за дровами та гасом, i в душi кожного жила надiя, що Україна, до якої рукою подати, вирiшить цi негаразди.

І от уже голова Президiї Верховної Ради УРСР Дем’ян Коротченко пiдписує Акт входження Кримської областi до складу Української РСР, а голова Ради мiнiстрiв УРСР Никифор Кальченко, на виконання Акта, у директиви 5-го п’ятирiчного плану вносить позачергове будiвництво Пiвнiчно-Кримського каналу, який знiме проблему забезпечення Криму питною водою. Ці ж директиви передбачали будiвництво елеваторiв у Сiмферополi, Керчi, Ялтi, хлiбороби щедрої на врожаї Херсонщини одразу почали постачати сусiдньому Криму не лише борошно, а й хлiбобулочнi вироби у широкому асортиментi.

І цiлком логiчно виглядає той факт, що колектив Київської картографiчної фабрики найперший примiрник карти, де Крим — це територiя України, надiслали в Кремль особисто Микитi 

Сергiйовичу Хрущову.

Осмислюючи непересiчний вчинок Хрущова, канадсько-український iсторик Орест Субтельний зазначає, що то був акт не лише державницької мудростi, а й особистої мужностi Хрущова, й обґрунтовує це такими цифрами: «За переписом 1954 року Хрущов бачив, що росiян у Криму проживає 860 тисяч, українцiв же всього 240 тисяч, тобто наперекiр усiлякiй логiцi Хрущов росiйську бiльшiсть «пiдкорив» українськiй меншостi. Незважаючи на те, що Крим завжди вiдчував економiчну залежнiсть вiд України, етнiчнi кримськi росiяни, дiставши позитивнi зрушення в господарськiй царинi, агресивно вiдкидали всiляку форму українiзацiї. Бачачи, що її не нав’язують силомiць, вони мирно й непогано iснували пiд крилом родючої України, яка досхочу напоїла їх водою, нагодувала хлiбом, пiдвела дешевий струм Днiпрогесу, зняла безлiч iнших проблем».

 

Вивчаючи феномен вчинку Микити Хрущова, не вивчений ще й досi, дослiдники прагнуть «докопатися» до справжнiх причин, вiдомих лише йому, Хрущову, але одностайно вiдкидають тезу про такий собi «подарунок» Українi.

 

Той-таки Субтельний у дослiдженнi  «Україна: друга серед рiвних» зазначає: «Для Кремля здобути пiдтримку українцiв мало основоположне значення, оскiльки вони були не лише другою за величиною, а й єдиною нацiєю в СРСР, яка могла виступити серйозним супротивником росiйськiй гегемонiї».

 

І ще: тодiшня влада бодай на словах декларувала «братерство i непохитну єднiсть народiв СРСР» (слов’янських передусiм), i в українцiв на той час було «чуття єдиної родини», як сказав Павло Тичина, i переданий Українi  Крим мав на метi пiдсилити й закрiпити те чуття.

 

Що ж дала Україна Криму? Колишня депресивна область РРФСР отримала статус автономної республiки, що дало їй право обирати свої Верховну Раду, мати свiй Кабмiн, Україна прихистила й повернула на батькiвщину корiнних кримчан — кримських татар, знявши з них безглуздi звинувачення, пiднявши їхню людську гiднiсть.

 

І не вина України в тому, що всi роки автономiї владу в Криму отримували проросiйськи налаштованi полiтики, якi, врештi- решт, здали його агресору.

Пам’ятного 1954 року, коли Крим передавали Українi, ленiнградський хлопчик, про якого йтиметься далi, лише вчився ходити — йому не виповнилося й двох рокiв. Разом iз матiр’ю Марiєю Іванiвною (уроджена Шеломова) i батьком Володимиром Спиридоновичем вiн жив на п’ятому поверсi убогої комуналки по Басковому провулку, 12, не позначеному на жоднiй картi Ленiнграда.

 

 

Сiм’я не була щасливою, старшi брати хлопчика — Вiктор i Альберт — померли пiд час блокади, батьки важко працювали на заводi, аби прогодувати себе та сина. У 1960-му мати привела його до восьмирiчної школи №193, а в 1965-му — до середньої школи №281.

 

І у дворi, i в обох школах хлопчик справляв враження тихої та мовчазної дитини, зануреної у свої потаємнi, нiкому не розкритi думки. Нi з ким особливо не товаришував, уникав гомiнких iгор i компанiй, сповiдував принцип «моя хата скраю».

Озброєний i дуже небезпечний.

 

Оскiльки Ленiнград — це суцiльна пам’ятка iсторiї, їхнiй клас часто водили на екскурсiї.

 

Бували на Дворцовiй площi, а коли вiдкрили доступ, то й у Зимовому палацi — резиденцiї росiйських царiв. Юний хлопчина вдивлявся у розкiш царського палацу, а екскурсовод розповiдала про нiчим не обмежену владу, яку мали всi росiйськi царi.

 

Та чи мiг подумати наш герой, що народився не в царських хоромах, а в невеликiй кiмнатi на п’ятому поверсi вбогої комуналки, що примхи долi зрiвняють його з династiєю Романових, i вiн, подiбно до царя, самочинно вирiшуватиме долi вiйни та миру?

 

Але поки що вiн у школi №281, де хлопчакiв було бiльше, нiж дiвчаток, i там, як i прийнято серед чоловiкiв, панував культ сили: слабких вiдверто не любили, їх мiг образити та побити будь-хто. Вiн помiтно вiдставав вiд однолiткiв фiзично, тож вирiшив покласти цьому край: несподiвано для батькiв записався до школи схiдних бойових мистецтв, де почав опановувати прийоми дзюдо, айкiдо, ушу.

 

А коли в газетi «Вечiрнiй Ленiн­град» прочитав, що студiя «Ленфiльм» запрошує на зйомки людей, якi мають навички зi спортивної боротьби, приїхав туди. І був вiдiбраний, знявся у фiльмi «Іжорський батальон».

 

Це був фiльм про героїчнi вчинки розвiдникiв, i колiзiї їхньої боротьби з пiдступним ворогом настiльки захопили його, що й визначили майбутню професiю — вiн твердо вирiшив стати бiйцем невидимого фронту.

 

І цiлком закономiрним ви­глядає той факт, що по закiнченнi школи, а згодом i юридичного факультету унiверситету (1975 рiк) вiн прийшов до Управлiння КДБ СРСР по Ленiнградськiй областi, залишивши заяву з проханням зарахувати на службу.

 

Оскiльки анкета його була бездоганною, його прийняли, присвоївши звання «старший лейтенант». І служив вiн настiльки бездоганно, що 1978 року був направлений до Москви для участi в урочистостях iз нагоди 60-рiччя органiв державної безпеки.

 

І якщо в часи Хрущова всiх катiв-«наглядачiв» державної безпеки — Берiю, Меркулова, Абакумова, Мешика, Рюмiна, Кобулова, Деканозова, Гоглi­дзе — розстрiляли, то тепер голова КДБ СРСР Юрiй Андропов у доповiдi на урочистих зборах зазначив, що всi цi люди пройшли «славний путь».

 

Загубившись  у глибинi глядацької зали, слухаючи всемогутнього Юрiя Андропова, мовчазний i закомплексований старший лейтенант навiть i гадки не мав про те, що мине не так уже й багато часу, i вiн уже з високої трибуни робитиме доповiдь про нове поколiння тих, що пройшли «славний путь», — тих, хто звозили в концтабори українських «шiстдесятникiв» i росiйських «сiмдесятникiв», хто «в дусi часу» вигадав таке суто радянське ноу-хау, як «психушки», де й тримали серед iнших українського генерала Петра Григоренка — полум’яного захисника кримських татарів.

 

Але саме так i сталося: коли розпався СРСР i КДБ змiнило вивiску на ФСБ, колишнiй старший лейтенант очолив її. Це вiдкрило йому дверi до президентського кабiнету, i вiн усе частiше почав поставати перед очима президента.

 

Нiхто не вiдає, якi «видатнi» якостi розгледiв президент у ефесбешника, але дуже скоро вчорашнього «сискаря» — людину, яка не знала законiв економiки, фiнансiв, бiзнесу, тонкощiв суспiльно-полiтичних вiдносин — було призначено керiвником уряду такої складної й некерованої Росiйської Федерацiї.

 

Опинившись у прем’єрському крiслi, озирнувся: президент перебуває в поважному вiцi й доволi хворий. Чи не означає це, що наступним пiсля цього президента стане той, хто поки що на посадi прем’єра, — це прямий шлях.

 

І вiн не помилився: 31 грудня 1999 року президент Росiї Борис Єльцин нечувано здивував Росiю. Вiн сказав: «Я ухожу. И преемником своим назначаю Владимира Владимировича Путина...»

Росiя була в шоцi. Чому саме Путiн? Людина, яка не провела жодних реформ, яку нiхто не знає не те що в свiтi, а навiть у Європi? Чи не помилився, бува, Борис Миколайович?

 

Аналiзуючи цей далеко не кращий вибiр Єльцина, академiк Євгенiй Примаков вважає, що Путiн «виїхав» на тому, що серед вiрогiдних спадкоємцiв президентської посади був єдиним етнiчним росiянином, усi iншi — Борис Березовський, Борис Нємцов, та й сам Євген Примаков — були євреями. Єльцин розумiв: нiколи антисемiтська Росiя не сприйме єврея як президента, адже сумнозвiснi «товариства» «Пам’ять», «Русское единство», «Русский блок» увесь час погрожують євреям фiзичною розправою.

 

Із чого розпочав новий 48-рiчний президент? Зі зрушень в економiцi, з покращення життя народу, зi знижок цiн на пальне в нафтодобувнiй Росiї? Нi, його «методи» були цiлком чекiстськi: розiгнав опозицiйний канал  НТВ, змусивши його власника Володимира Гусинського втекти за кордон, за загадкових обставин загинули правозахисники Галина Старовойтова, Ганна Полiтковська, Валерiя Новодворська, на чотирнадцять рокiв (!) засуджений бiзнесмен Михайло Ходорковський (вiдсидiв десять), компаньйон Ходорковського Леонiд Невзлiн, кинувши мiльйоннi статки, втiк до Ізраїлю, до Англiї втiк i скоро загадково загинув Борис Березовський, за загадкових обставин помер економiст Єгор Гайдар, на туманну «iншу роботу» переведено перспективних Михайла Касьянова та Сергiя Степашина, «пiд ковпаком» у Путiна опинився друг України Борис Нємцов, i подальша його доля була цiлком прогнозованою.

 

Цей кадровий погром людей, якi не прожили й половини життя, дуже нагадував сталiнський 1937-й, i це надихнуло росiйських шовiнiстiв-реваншистiв, якi одразу збагнули: у президентському крiслi — «своя людина». І почалося...

 

У Москвi, на Манежнiй площi, збирається велелюдний мiтинг. Органiзатори — залишки «Пам’ятi», а також «Русское единство», «Русский блок». Тон задає мер Москви Юрiй Лужков:

 

— Громадяни Росiї, москвичi, — каже вiн. — Чи треба доводити комусь, що Крим — це iсконно росiйська територiя, що так звана «нєзалєжна» Україна не має до нього нiякого вiдношення. Радий повiдомити вам, що я з групою товаришiв, усього дванадцять осiб, звернувся до Верховного суду Росiйської Федерацiї з вимогою скасувати витiвки Микити Хрущова: хто дав йому право розбазарювати iсконно росiйськi землi?

 

До мiкрофона пiдходить сивочолий ветеран, груди якого прикрасили бойовi нагороди:

 

— Український народ мирний i працьовитий, я знаю його. Але воду там каламутять захiдноукраїнськi нацiоналiсти. У складi окремого батальйону НКВС я бив їх у Карпатах 1944 року, а нинi, якщо знадобиться, готовий бити i в Криму.

 

Раптом на площi з’являється вантажiвка, а на нiй — опудало українця, який мiцно охопив рукою пiвострiв Крим. Тiєї ж митi бравий донський козак у мундирi й погонах бiлогвардiйського офiцера хвацько витягнув шаблю, щосили рубонув картонне опудало — рука з Кримом вилiтає за борт автомобiля.

 

«Ура! — вигукує натовп. — Дайош Крим!»

 

Апофеозом цього психозу стала хода до українського посольства, на парканах якого залишилися плакати: «Україно, поверни росiйський Крим!», «Руки геть вiд росiйського Криму!»

 

Та от уже Лужкову та його компанiї зачитано рiшення Верховного суду Росiйської Федерацiї: «Передача Криму ґрунтується на солiднiй документальнiй базi, яка ратифiкована Верховними радами Союзу РСР, РРФСР та Української РСР, цiлком легiтимна i має беззаперечний припис до виконання, а отже, жоден суд не має права пiддавати сумнiву рiшення 

трьох (!) парламентiв».

 

Коли цей документ було по­кладено на робочий стiл Лужкова, вiн був вражений i, як кажуть, залiг на дно. Та на короткий час: правники з Мосради розтлумачили йому, що в рiшеннi Верховного суду нiчого не йдеться про Севастополь, який у складi України Автономнiй Республiцi Крим не пiдпорядковується, а лише центральним (всеукраїнським) органам влади.

 

І це стало тiєю шпариною, за яку намертво вчепився московський мер — вiдмовившись вiд виступiв на мiтингах, одразу перейшов до дiла: коштом росiйської столицi профiнансував переозброєння росiйського Чорноморського флоту, побудував у Севастополi кiлька багатоповерхових блокiв, помпезно названих «Московський квартал», i регулярно, на День Вiйськово-морського флоту Росiї, привозив iз собою культурно-мистецький десант, концерти якого одразу перетворювалися на вiдверте українофобське дiйство.

 

Проросiйська влада Криму не опротестовувала зухвалих демаршiв московського мера, та несподiвану вiдсiч йому дав генеральний прокурор Росiйської Федерацiї Юрiй Чайка, який порушив проти Лужкова кримiнальну справу за фактом розкрадання державних коштiв в особливо великих розмiрах.

 

Не вiдстала вiд чоловiка й Олена Батурiна, його дружина, яка особисто контролювала найдорожчi — центральнi — дiлянки Москви, продаючи їх забудовникам пiд фантастичнi «вiдкати» в небачених навiть для прокурорiв розмiрах.

 

І враз Лужков опинився у столицi. Та не в росiйськiй, а в... австрiйськiй. Чому? Тому що в австрiйських Альпах на нього з Батуриною чекав такий собi «будиночок», здатний вмiстити чотири дитячi садочки, а австрiйськi банки надiйно зберiгали вкраденi подружжям грошi.

 

І тут на авансцену кримської кризи виходить новий-старий-пожиттєвий президент Росiї Володимир Путiн. У Росiї, в Українi зависло питання: на чиєму ж боцi буде цей полiтичний важковаговик — на боцi реформатора Хрущова чи реваншиста Лужкова?

 

 

Виявляється, не лише рибалка бачить рибалку здалеку, а й злочинець також тримається за злочинця. Але спершу Путiн оголосив набiр до партiї «патрiотiв» «Русскiй мiр», на чолi якої став. І дивним чином найбiльший «актив» його партiї виявився саме в Криму, а мешканцi Московського кварталу Севастополя — не що iнше, як навченi вiйськовi резервiсти, вiдомi нам як «зеленi чоловiчки».

 

Спираючись на люмпенiзований натовп i законсервованих вiйськових «профi», головнокомандувач однiєї з найбiльших ядерних держав свiту, яка має навiть повiтряно-космiчнi вiйська, посунув усе це на крихiтний Крим.

Вiдбулося зухвале загарбання суверенної української територiї, яке дипломатичною мовою зветься «анексiя». Звичайно, натовп у захватi, але зов­сiм iншої думки дотримуються найкращi люди Росiї — справжнi росiйськi патрiоти, якi в день вторгнення путiнських орд до Криму — 16 березня 2014 року — влаштували мiтинг просто бiля ворiт Кремля i з вражаючою смiливiстю дали нищiвну оцiнку господарю-чекiсту кремлiвської цитателi.

 

Борис Нємцов, лiдер росiйської опозицiї: «Путiн ввiв збройнi сили на територiю iншої держави. Це конституцiйний злочин, один iз багатьох його злочинiв. Це проблема звинувачень на майбутньому процесi, це проблема Путiна. Страшно й те, що Путiн, Шойгу, Лавров перейшли криваву межу, i я не знаю, за що вони чiплятимуться, виправдовуючи себе. Але судити їх усе одно будуть, будуть судити навiть пам’ять про них. Я вiрю в це, я це знаю».

 

Олександр Бившев, громадський дiяч, сучасний росiйський поет: «Вiд iменi нечисленних росiян, у кого ще залишилися совiсть, честь i здоровий глузд, хочу вибачитися перед українцями за горе i цю безглузду вiйну при переважному схваленнi зомбованої росiйської бiомаси, кримської у тому числi.

 

Менi дуже соромно за свою країну, що створила цю жахливу агресiю. Усе iнше як поетовi дозвольте висловити у вiршах:

 

Роковая линия пройдена

И предчувствия все мрачней,

Мне Россия больше не Родина —

Столько крови уже на ней.

На соседей несчастья кликая,

Снять ты с глаз не желаешь шор.

Украине — слава великая!

А России — навек позор!