Жодного дня без музики: як жив і творив видатний композитор Платон Майборода

У вирі повсякденних справ та одноманітних буднів ми забуваємо про важливі, навіть епохальні справи.

 

 

Майже за Олександром Довженком: «Хтось бачить під ногами калюжу, хтось — зорі».

 

 

Майже непоміченим залишився 100-літній ювілей композитора Платона Іларіоновича Майбороди, який, до речі першим серед представників свого цеху став лауреатом Шевченківської премії, отримавши її ще у 1962-му.

До консерваторії вступив не відразу

 

Народився Платон Майборода 1 грудня 1918 року на хуторі Пелехівщина Глобинського району на Полтавщині у селянській родині.

 

 

Усі домашні були безмежно закохані в пісню. Батько композитора закінчив три класи церковно-приходської школи, був творчо обдарованою людиною.

 

Начитаний, залюблений у музику, навіть самотужки вивчив нотну грамоту та навчав інших. Разом iз братом Віктором майстрував музичні інструменти. 

 

Не менш музично обдарованою була Одарка Єлисіївна, мама майбутнього композитора. Не дивно, що талант Платона Майбороди виявився у ран­ньому віці.

 

Хлопець був активним учасником художньої самодіяльності, займався у музичному гуртку, самотужки вивчив нотну грамоту, оволодів грою на кількох музичних інструментах: мандоліні, домрі, гітарі. 

 

Коли хлопцю доручили керувати шкільним музичним гуртком, поставився до цього з відповідальністю. Уже тоді Платон робив спроби самостійно писати музику. Проте жорстока реальність перекреслила всі плани. Під час Голодомору 1932-33 років сім’я змушена була переїхати до Запоріжжя. 

 

Попри складний час, від своєї музичної мрії юнак не відмовився. Платон Майборода відвідував концерти місцевих артистів, вистави драматичного театру, оперні спектаклі.

 

Платон вирішив вступити до Київської консерваторії, там у класі Левка Ревуцького вже навчався його брат.

 

Проте перша спроба виявилася невдалою, у 1936 році до консерваторії Платона не прийняли. 

Проте не помітити обдарованого юнака було неможливо. Тож не дивно, що член приймальної комісії Левко Ревуцький порадив йому піти до музичного училища імені Глієра. Там юнак учився з таким натхненням, що чотирирічний курс училища засвоїв за два роки. 

 

Зрештою, саме 1938 рік став щасливим для майбутнього композитора. Платона Майбороду прийняли до Київської консерваторії, де він навчався у класі видатного Левка Ревуцького. Зрештою, саме наставник відіграв у житті Платона Майбороди вагому роль.

 

Левко Ревуцький заохочував свого учня вивчати українську народну пісенність. Під час літніх канікул Платон брав участь у фольклорних експедиціях, виїздив у різні місця України, щоб записати зразки народної творчості. 

 

Син «ворога народу»

 

У книжці «Платон Майборода: милий спомин на серці собі пов’яжи» упорядник, поет Микола Сом зібрав спогади всіх, хто знав і шанував незабутнього Платона Майбороду.

 

Безцінні спогади подає дружина Маестро Тетяна Майборода, яка докладала чимало зусиль для збереження пам’яті про свого чоловіка.

 

Вона нагадує, що батька Платона Майбороди було оголошено «ворогом радянської влади», «куркулем». Можна лише здогадатися, яке ставлення було до сина «ворога народу». 

 

«Таких, як він, без жодної військової науки, неоперених і юних, радянські комісари кинули у кривавий і смертельний бій, — пригадувала Тетяна Майборода. — Боєць Майборода опинився у самому пеклі грізного побоїща, в діючій армії генерала Кирпоноса, котра боронила Київ у перші місяці війни. Як відомо, штаб фронту і сам командир потрапили в оточення і всі загинули в урочищі Шумейкове на рідній Полтавщині. Майже мільйонна армія, що складалася в основному з українського селянства, стала заручницею сталінської авантюри: «Ні кроку назад!».

 

У полон потрапив не лише Платон, а й старший брат Георгій. Вони обидва гибіли в голоді й холоді за колючим дротом у «Хорольській ямі» — так називали люди той жахливий табір полонених».

 

У 1945 році Платон Майборода керував військовим ансамблем пісні й танцю у Відні, звідки його за особистим проханням Левка Ревуцького повернули до Києва для завершення музичної освіти.

 

Наставник був у захваті від свого музично обдарованого вихованця. Він казав: «Це був студент iз великими творчими перспективами. Його характеризували художня інтуїція і темперамент, прекрасна музична пам’ять». 

 

І пісню цю сніги не заметуть

 

Після закінчення консерваторії впродовж 1947-49 років Платон Майборода викладав теоретичні дисципліни у Київському музичному училищі. 1948 рік став для композитора знаковим.

 

Співпраця з Андрієм Малишком принесла нечуваний успіх їм обом, збагативши українську музичну культуру яскравими зразками. Майже всі 22 їхні спільні твори стали прикладом втілення української музичної традиції. 

 

Згадаймо пісенні шедеври, які полонили серця не одного покоління українців: «Київський вальс» (до речі, тривалий час початкова фраза була позивними радіостанції «Промінь»); «Білі каштани», «Пісня про вчительку», «Ми підем, де трави похилі», «Ти моя вірна любов», «Колискова», «Пісня про козацькі могили», «Моя стежина».

 

А в кого не завмирало серце, коли звучала всесвітньо відома пісня «Рідна мати моя»? Її, до речі, перекладено 18 мовами світу.

 

Про дивовижну дружбу двох побратимів — Майбороду та Малишка теплі спогади зберегла Тетяна Майборода: «Андрій Малишко володів прекрасним голосом — ліричним баритоном, тонко відчував мелодію. Платон теж співав, але «для себе».

 

Майже всі відомі композитори не володіли професійним співом. Та якось пізнього вечора в їхньому дуеті я почула незнайомі дві пісні: «Ще не вмерла Україна» та «Ой у лузі червона калина». Я була в захопленні, та мене відразу остудило печальне зітхання Малишка: «Танюшо! Не кажи нікому, що ти щойно чула. Ці геніальні пісні ще заборонені, ворожі нашій владі. Дожити би, щоб вони звучали...» 

 

Як світлий спомин зберегла Тетяна Майборода історію створення «Пісні про рушник», яку в народі називали одним словом — «Рушничок». «Її мелодія визріла ще до появи кінострічки «Літа молодії», — згадувала Тетяна Майборода. — Було це так: режисер Олексій Мішурін познайомив Платона Іларіоновича з сюжетом кінофільму, де головний герой бере в дорогу вишитий рушник від матері. Композитор самостійно написав такі слова: 

 

Рідна мати моя, ти ночей 

недоспала,

В тихім шелесті трав ти 

мене сповила,

І в дорогу далеку ти мене на зорі 

проводжала

І рушник вишиваний на щастя, 

на долю дала.

 

Ті слова першопочатку пісні композитор тихо наспівав у телефонну трубку до Малишка в санаторій «Конча-Заспа». Поет отой куплет практично залишив, замінивши, як тепер ми бачимо, лише другий рядок: «І водила мене у поля край села». Він майстерно, мов на полотні, завершив образ рушника — себто образ матері. 

 

Прослухавши пісню у виконанні самого Малишка, її перший виконавець Олександр Таранець сказав: «Згадаєте мої слова: ця пісня облетить всю землю...» Говорячи народними словами, Таранець як у воду дивився.

 

«Рушничка» поніс по світу видатний співак Дмитро Гнатюк. Українці всього світу сприймали ту ніжну і могутню пісню, як національну святиню, урочисто піднімалися, не стримували сліз при її виконанні».

 

І, звісно, не залишають байдужими ці щемливі рядки Андрія Малишка, присвячені побратиму Платону Майбороді: «То не легко, друже, в суєслов’ї, де складна і де терниста путь, дати пісню з крові, із любові, що її сніги не заметуть». 

 

Між побратимами, за спогадами сучасників, справді існував духовний зв’язок, який ніколи не переривався. У своїх спогадах Тетяна Майборода поверталася до далеких подій, які назавжди залишилися в її серці.

 

У лютому 1970 року Андрій Малишко перебував на лікуванні, тож друзі прагнули хоча б якось його розрадити. Малишків друг Платон Майборода теж вирішив підтримати поета, попросивши дружину укласти та упорядкувати збірку пісень на слова Малишка. До того видання Платон Майборода написав надзвичайно теплу передмову.

 

«Малишко тихо, але радо відказав: «Танюшо! Я вам дякую обом. Обніми і поцілуй за мене рідного Платошу за його велике серце», — згадувала Тетяна Майборода у розмові з Миколою Сомом. — А 17 лютого Малишка не стало... Вже по смерті нашого поета Платон довго й сумовито нахилявся над останніми рядками, що були написані прощальною сльозою. Там поезія і музика стоять на рівній висоті». 

 

Плідно також працював Платон Майборода з поетами М. Рильським, В. Сосюрою, Д. Луценком, В. Симоненком, В. Юхимовичем; писав твори на поезії Т. Шевченка, Лесі Українки.

 

Його пісні виконували відомі співаки Н. Матвієнко, Є. Мірошниченко, Д. Петриненко, Д. Гнатюк, А. Мокренко.

 

Творчість Платона Майбороди популяризували тріо сестер Байко, чоловічий дует П. Кучмій і А. Бойко, а концертмейстером багатьох концертних програм була Е. Пірадова. А ще Платон Майборода написав музику до 17 кінофільмів кіностудії ім. О. Довженка — «Гроза над полями», «Літа молодії», «Дмитро Горицвіт», «Люди не все знають», «Долина синіх скель», «Абітурієнтка». 

 

Найбільша пошана — пісні

 

«Жодного дня без музики» — таким було життєве кредо Платона Майбороди. Ніколи не лишався осторонь людської біди, прагнув допомогти, чим міг. Таким він залишився у пам’яті всіх, хто його знав.

 

«Над усе любив добірне товариство, своїх земляків і друзів, часто ходив на людні базари, де охоче спілкувався з колоритними і працьовитими селянами, — пригадувала Тетяна Майборода. — Він бував і ніжним, і тривожним. А найбільше сердився, коли стрічав людину без високої національної гордості». 

 

У пам’яті дружини збереглися ці ліричні рядки, які нагадують про святе та справжнє почуття — любов:

 

Обніми, поцілуй на прощання,

Бо далека в житті простелилася путь.

Не забудь світлих днів молодого 

кохання,

Ти ніколи мене не забудь,

Не забудь — не забудь...

 

Минають роки, та пісні Платона Майборода торкаються найпотаємніших струн нашої душі. На жаль, нечасто звучать. Ще напередодні 90-літнього ювілею літератор Аркадій Музичук порушував важливу тему щодо відзначення та гідного пошанування Платона Майбороди.

 

Йшлося, зокрема про те, що так і не були виконані обіцянки чиновників заснувати премію імені Платона Майбороди «за створення кращої пісні року з присудженням її в день народження композитора — 1 грудня».

 

Так і не було засновано стипендію імені Платона Майбороди «для кращих студентів-відмінників» у Київському інституті культури (нині Національний університет культури і мистецтв). Промайнуло десятиліття, а видання зібрання творів композитора так і лишилося мрією. 

 

...Та допоки звучатимуть «Білі каштани», «Київський вальс», «Моя стежина», ми завжди почуватимемося духовно багатими. Тож будьмо вдячними за це щастя незабутньому Платону Майбороді.