Два роки тому літаналітик Ростислав Семків випустив книжку «Як писали класики», що ґрунтується на утопічній матриці: мовляв, можна вивчитися на Письменника.
Утім детальний розтин ідеї засвідчив, що під певними зірками видобування цього філософського каменя цілком імовірне (див. «УМ» від 23.10.2018).
Тож, наш автор пішов далі — услід за наведеною ним авторитетною спонукою німецького професора Ганса Роберта Яусса: «Досі нам розказували, як і коли писали, а варто вивчати, що і коли читали» (Як читати класиків. — К.: Pabulum, 2018).
Отже, курс на соціологію читання й самої літератури. Навіщо людині взагалі читати книжки, і яке місце посідає фігура письменника у соціопсихології?
«Це книжка про силу літератури». А в чому сила, брат? Та ж, відомо, у правді. У її філософській іпостасі — істині. Та «якщо існує істина, то йти до неї треба через тисячі сторінок». Але просто вийти погуляти бібліотекою і злапати тую істину — не вийде. Аби «вловлювати неочевидні сенси», потрібне «вміння пірнати в сенс глибоко». Отже, «Як читати класиків» — самонавчитель з дайвінгу.
Та не всім занурення до вподоби — «іншим і без нього дихати добре». Тих інших — половина людства; тих, що не читають книжок. Вони щось втрачають? Авжеж: «Ввійти в інше життя — і вийти з нього. Неушкодженим».
Утім і у віртуалі гарантії не абсолютні. «Коли ми мусимо перервати читання, щоб подумати — це беззаперечна ознака того, що книжка загрожує змінити наш світогляд».
Загроза зростає, що серйозніша книжка опиняється в наших руках. Після Джойсового «Улісса» — «хто дочитав, побачите: світ зміниться назавжди». Чи всі готові до того «назавжди»? Не всі ладні навіть піти до психоаналітика.
А «це складне читання — таємний хід до нашого підсвідомого, боротьба з власними страхами, які негайно озвуться, щойно ввійдемо у відповідний сюжет». Отже, добрий «текст працює як детонатор». Не найкраще означення, як на наші часи.
Тож, пан Ростислав переводить стрілки на легке: «Фройд навчив Європу й увесь світ говорити собі правду: ми любимо секс і в цьому немає нічого непристойного». Й виходячи з літературного «іншого життя», «ми вчимося цінувати своє щастя».
А надто, коли захоплюємося всілякими екшнами: «Читання авантюрних романів, мелодрам, гумористичної прози, де все закінчується добре, — це як здорове харчування, повне вітамінів і радості. Детектив — це їсти гостре індійське каррі, щоб нам спершу зірвало дах, а потім ми будемо врятовані чаєм чи молоком, чи простою джерельною водою (горрор — це коли води наприкінці ніхто не подасть)».
Ну, такий катарсис приступний і з телеекрана. А як призвичаїти читати — замість фастфуду ласувати справжньою кулінарією, літературною? Й отут потрапляємо у замкнене коло «сім’я і школа». Історія з яйцем і куркою: яка школа — така й сім’я. І навпаки.
Учителі традиційно забивають учнівські голови геть зайвою для становлення особистості інформацією: хто, що й коли написав. Тобто, історією письменства — суто професійною дисципліною, що нею оперує мізерний чверть відсоток дорослих. Пан Семків називає достойне ім’я з українського літературного іконостасу, чию творчість «проходять» у школі. «А чому його не люблять учні? Відповідь проста: він їм ще не потрібен». Ключове слово — ЩЕ.
Воно є визначальним не лише у педагогіці. Завчасна активність може погубити і бізнесмена, і політика, і спортсмена. А солдата здатна просто вбити. За великим рахунком, визначення точки переходу від тренувальних вправ до конкретних дій — справжнє мистецтво. Але ж талановитих митців завжди бракує.
Тож фахівці у будь-якій царині прагнуть максимально локалізувати стартову позначку і регламентувати сценарії входу-виходу.
Медики послуговуються протоколами, бійці — статутами. Шкільна програма з літератури мусила б виконувати подібну роль. Бо дітей треба навчити не імен і назв, а «виховати лише одне: бажання і вміння читати».
І задля цього слід прибрати зі шкільного курсу більшість класичних творів, бо їхні автори писали не для підлітків.
«Давайте тренувати молоді мізки на чомусь простішому. Чи хто колись намагався з місця штовхнути 100-кілограмову штангу або зразу пробігти марафон? Чому ми думаємо, що література — це легше?»
Ростислав Семків не заглиблюється у проблемну трясовину шкільного викладання літератури. Він замислюється над тим, як реабілітувати травмованих традиційними методиками молодих людей.
Цільова авдиторія книжки «Як читати класиків» — приблизно постстудентська молодь. Що є загальним знаменником цієї страти? Авжеж, комунікація. Спілкування як потреба, а з огляду на вабливі технічні можливості — і як мода. «Як читати класиків» — книжка про модне читання.
На початках наш автор зваблює зовнішніми принадами: читання «менш ресурсозатратне» у порівнянні з іншими статусними розвагами; має перевагу в «оперативності активації» і можливе в режимі нон-стоп («книжки ніколи не закінчуються»).
Випадання з модного тренду загрожує відкинути тебе на лузерську лаву запасних, адже «масштабна й нескінченна розмова на сотні тисяч голосів триває без нас, доки ми не взяли до рук книжку».
Тож, швидше під’єднуйтеся до цього мега-чату, «ритуалу, що дозволяє нам почуватися одним цілим». Р.Семків не приховує певних «несподіванок» читацького занурення: «Лиш воно почнеться, нам справді більше ніхто не потрібен». Та це як декілька кроків назад для розбігу: «Потім нам одразу стануть потрібні всі — друзі, родичі, кохані, уважні авдиторії й засоби масової інформації».
Коротше, «читання дозволяє відпочивати елегантно».
Колись Герман Гессе писав, що завданням письменника є «перекласти ієрогліфи долі буденною мовою». Такий самий виклик постає і перед дешифрувальником-критиком. Й отут постає питання: яку саме мову вважати буденною? З огляду на фокус-авдиторію Р.Семківа — це має бути молодіжне арґо.
І він пише про британського класика В.Вулф: «Вірджинія — глобально розумна тітка». Звісно, це може трохи шокувати звиклого до підручникового літературознавства читача. Але той, хто знайомий з критичними екзерсисами Михайла Бриниха, — навіть не помітить.
Одну зі своїх книжок — про те саме, про читання як модну практику, — М.Бриних починає так: «Дорогий читатіль! Перед тобою виляскують на сквозняку громадні двері, за якими — кладовка світового інтилєкта... де собрані тончайші пориви й глубочайші замисли... гроздья гріха, з яких і досі скрапає нектар, згущонка істини» (Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том І. — К.: Laurus, 2013).
Критик Андрій Дрозда завважив: «Стиль Бриниха стрімко наближаєцця до чистого ідеалу, яким міг би оперірувати хтось із вершинних українських есеїстів, ім’я которим Рябчук чи Бойченко» (ЛітАкцент, 04.07.2013). Зігноруймо травестійність такої оцінки й замислимося: а що, як це справді єдиний шлях навернути в читацьку віру молодь?
Хоч там як ми собі вирішимо, а читати Бринихові тексти не просто весело, а й поживно з огляду на несподівані асоціації. Як-от: «Одіссея», позорно виражаясь, — вєщ поліфонічна... Се був час настільки плотно бездуховний, що аж завидки беруть... Поняття добра і зла у них отлічались такими спотвореннями й перекрученнями, яких не знало навіть українське судочинство... Нароблять всякого лайна — і ловко стрєлки переводять на богів, шо то вони винуваті, бо все у світі рішають олімпійці, а смертні тіки вийшли погулять, випить вина, послухать канарейку в тіні платана... Боги нікада нічого не дарять просто так — наслідки завжди входять у комплєкт... Одіссей — цар Ітаки та герой троянської війни, якого влада, по вказівці кримінального авторитета Посєйдона, взялась пресувать... Отважний і незамінний, як Мухтар, — на таких і держацця популярні серіали від античності й до наших днів».
Ростислав Семків не заходить аж так далеко, але і його інтерпретації античної літератури, м’яко кажучи, нестандартні: Есхіла він презентує як «воєнного» письменника, колишнього «добровольця», а Софокл постає мало не Стівеном Кінгом: «Його мета — екстаз... роздерти публіку емоціями страху та гніву, викликати шал, неспокій та бажання помсти».
І так само, як Бриних, Семків не вважає, що античні тексти мусять перебувати у шкільній програмі: «У 8-му класі читають «Іліаду»? Думаю, краще б підійшов фільм «Троя».
Зрештою, Р.Семків цілком здає справу, що критичні «надужиття» — чи не єдиний спосіб не лише достукатися до пересічного читача, а й уникнути застою в самій літературній науці.
У ранішій, суто професійній книжці він зізнається: «Гіпертрофую мало не до універсальної категорії, здатної пояснити багато культурних та навіть суспільно-політичних і економічних феноменів сучасного світу... Сьогочасна наука лише так може рухатися вперед: безпардонно і нахабно гіпертрофуючи предмети свого дослідження» (Іронія. — Л.: Літопис; К.: Смолоскип, 2006).
Мова моди — це також гіпертрофічні надужиття. Теоретик цього феномену Ольга Вайнштейн говорить про чи не головний чинник модотворення — «торжество интерпретирующего зрения» (Денди: мода, литература, стиль жизни. — Москва: Новое литературное обозрение, 2005).
У Ростислава Семківа та Михайла Бриниха з таким типом зору все гаразд. Ось, приміром, декілька «неконвенційних» інтерпретацій пана Семківа: «Наукова фантастика... це наука, що стала художнім текстом... Поезія серйозних людей, які вірять в науку. Вона дозволяє те, що й будь-яка поезія, — мріяти».
Про Семюела Беккета: «Достоєвскій — добрий казкар, як порівняти з цим дивним і депресивним ірландцем»; про Джона Фаулза: «Любовні, еротичні, містичні та готичні сюжети на поверхні й інтелектуальна глибина для охочих пірнати».
Є у Р.Семків і про редакторів — на тому самому високому регістрі, що і в У.Еко: «Стилісти узгоджують та вдосконалюють наш стиль. У світі літератури їх називають редакторами... Якщо вони вправно зроблять свою роботу, ми не відчуємо болю. Адже автори як кінозірки: багато з них без гриму лякають».
Кафка і Джойс, пише Семків, — «межа нашої писемної цивілізації». Та цих імен ми не побачимо у різноманітних списках молодіжних читацьких уподобань. «І це, на жаль, означає, що як нас ці двоє не захоплюють, то це з нами щось не так, з нашим сприйманням», — значить Р.Семків; аби потрапити у резонанс із цими літмислителями, потрібно «хоча б 25–30 років досвіду читання». Більше за те, «Улісса» чи «Замок» «категорично не можна брати до рук, якщо в активі позаду не мати... 100-200 дійсно розумних і складних книг».
Отже, наприкінці книжки «Як читати класиків» — прагматичні поради з опанування лячного, на перший позір, обсягу світових золотовалютних літзапасів.
Графік цілком помірний: «За фіксований часовий період (місяць чи довше) легко пропустити крізь себе 4 нескладних жанрових тексти, 2 книжки нонфікшну та 1 класичний текст».
Головне — нікуди не поспішати й ні в чому собі не відмовляти: Марсель Пруст — «це читання на 2-3 літніх сезони. З круасанами та вином, звичайно». Але є одне застереження: не беріть прикладу з Андрія Кокотюхи, котрий хвалиться, що опановує 100 сторінок на день: «Швидке читання — це для кроликів».
Відтак, «наші цілі ясні та благородні: одна епопея Пруста, два романи Джойса, три романи Кафки, чотири романи Маркеса, шість романів Вірджинії Вулф, дев’ять романів Томаса Манна, шістнадцять романів Фолкнера.
Плюс важливіші тексти інших лавреатів Нобелівської, Гонкурівської, Пулітцерівської, Букерівської премій та премії Сервантеса і Ґете. Кращі твори переможців жанрових премій імені Едґара По, Аґати Кристі, Філіпа К.Діка, премій «Ґ’юго» та «Неб’юла». Уф, також окремі твори переможців Шевченківської премії та інших наших національних рейтингів».
І насамкінець — підсумок не лише цієї, а й попередньої книжки («Як писали класики» — див. «УМ» від 23.10.2018): «Читати з такою інтенсивністю, що потім неможливо буде не почати писати».
