У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Катя і «Катюша»: Тимофій Пилипенко під час Другої світової пережив зраду і тричі — смерть
22.06.2018
Тимофій Пилипенко.
Перш ніж познайомити читачів із героєм сьогоднішньої розповіді, учасником Другої світової війни Тимофієм Боніфатовичем Пилипенком, не можу не згадати живих і полеглих воїнів сучасної війни на сході України і схилити голову перед їх пам’яттю, мужністю та відвагою.
Пишу ж про героя минулої війни тому, що стрімко відходить із життя покоління тих років. Усе рідше і рідше ми можемо почути розповідь про війну з уст її учасників та навіть їхніх близьких родичів, які зберігають пам’ять про своїх спочилих героїчних батьків, оскільки вони теж уже похилого віку, а така інформація дуже важлива для збереження правди про ту війну.
Вистачить і медалі «За відвагу»
Тимофій Пилипенко народився 1909 року в селі Журженці Лисянського району Київської (нині Черкаської) області у багатодітній сім’ї.
Він — восьма дитина, а всього в родині було дев’ятеро дітей. Коли Тимофійку виповнилося десять років, від черевного тифу помер батько, а згодом — і мати.
Настали тяжкі часи випробувань для старших дітей, котрі ростили і доглядали менших. Виживати допомагали непосильна праця та щирі, дружні стосунки між дітьми і допомога інших родичів.
Відслуживши в армії, Тимофій створив сім’ю з жителькою станції Чоповичі Житомирської області — Марією. У подружжя народилося четверо дітей: Галина, Олександр, Валентина, Сергій. Коли почалася війна, старшій Галинці було лише десять років, а молодший Сергійко взагалі ще був немовлям.
На війну Тимофій Боніфатович був мобілізований у грудні 1943 року (до цього був заброньований від призову). Недовго йому прийшлося воювати — лише один рік, однак і за рік він пройшов через усі кола воєнного пекла.
У складі 569-го стрілецького полку 161-ї стрілецької Станіславської ордена Богдана Хмельницького дивізії брав участь у Житомирсько-Бердичівській операції. Наприкінці 1943 року дивізія, прорвавши ворожу оборону і пройшовши з боями 40 кілометрів, за три дні звільнила 15 населених пунктів.
Добре запам’яталися Тимофію Боніфатовичу Львівсько-Сандомирська наступальна операція, бої на станіславсько-дрогобицькому напрямку. Але особливо запеклими та жорстокими були бої за визволення міста Станіслава (нині Івано-Франківськ).
27 липня Станіслав був повністю звільнений від німецьких загарбників, і ввечері цього ж дня Москва салютувала військам, які звільнили місто, 20 артилерійськими залпами із 224 гармат. Після війни влада Івано-Франківська неодноразово запрошувала Тимофія Пилипенка на святкування Дня Перемоги.
20 вересня 1944 року в бою за село Галівка Дрогобицької області командиру відділення Тимофію Пилипенку було наказано разом зі своїм відділенням ліквідувати станковий кулемет противника, який був розташований на висоті і шквальним вогнем не дозволяв червоноармійцям просуватися вперед.
Як зазначено в нагородному листі, діючи сміливо та рішуче, єфрейтор Пилипенко підібрався до кулемета і закидав його гранатами, знищивши при цьому чотирьох ворожих солдатів. Наступного дня в бою він захопив у полон шістьох угорських солдатів.
А 22-23 вересня відзначився в бою за село Мшанець. За це єфрейтора Пилипенка було представлено до нагородження орденом «Червоної Зірки». Однак якомусь офіцеру в штабі дивізії здалося, що нагорода зависока і йому вистачить медалі «За відвагу». На війні таке нерідко траплялося: в штабі ж завжди «видніше», якої нагороди заслуговує боєць, якого і в очі не бачив.
«Передай моїй дружині, де я загинув»
А далі були бої вже за межами України, зокрема на території Чехословаччини. Там Пилипенко освоїв фах сапера. Мінував дороги, зривав ворожі об’єкти.
24 грудня 1944 року в районі села Даргов саперному підрозділу, в якому він служив, було поставлено завдання терміново замінувати дорогу, яка вела на Прагу, щоб сповільнити підтягування додаткових сил противника до столиці Чехословаччини.
Під сильним кулеметно–мінометним вогнем сапери виконали завдання і почали швидко покидати небезпечну зону. Однак ворожа розвідка помітила їх і скоригувала на них шквал мінометного вогню.
Сапери кинулися до лісу, що ріс неподалік. Тимофій Боніфатович біг разом зі своїм товаришем (односельчанином, із яким разом були мобілізовані на війну і вже рік воювали).
Вибухом однієї з мін Пилипенка тяжко поранило в ліву ногу і праву руку. Його товариш уцілів, але, побачивши стан Тимофія, сказав йому: «Вибач, я не можу тебе взяти з собою, ми не
встигнемо вдвох втекти і обидва загинемо (за ними було вже чути гуркіт ворожих танків. — Авт.), а я ж молодший за тебе!». Біль від почутого був сильнішим, ніж біль від ран.
«Якщо залишишся живий, передай моїй дружині, де я загинув», — лише й попросив. Товариш побіг далі, а Тимофій подумки попрощався з дружиною та дітьми в очікуванні неминучої смерті.
Він втрачав усе більше і більше крові, стан погіршувався. Але, на щастя, його помітив командир взводу Іван Богдан, який пробігав неподалік.
Він підбіг до Тимофія, глянув на нього: «Живий!», поклав його собі на спину і підтюпцем, наскільки міг швидко, побіг лісом у напрямку дислокації їхньої роти.
Він був кремезної статури, а Тимофій навпаки — низького зросту і худий. Через деякий час він зупинився, швидко перев’язав рани Тимофію і знову побіг.
Після того як вони добралися до своїх, Пилипенка відразу ж відправили у польовий госпіталь. Там, лежачи на нарах у напівсвідомому стані від великої втрати крові, Тимофій почув, як лікар, котрий в оточенні медсестер обходив поранених, зупинився біля нього і професійно-спокійним, навіть холодним голосом промовив: «Цей боєць до ранку не доживе. Занадто багато крові втратив».
Радість від порятунку змінилася на розпач. Від слів лікаря хотілося кричати на весь світ: «Як же так? Невже, дивом врятувавшись із поля бою, доведеться померти в госпіталі?!»
Але і цього разу доля виявилася до нього прихильною. Одна з медсестер на ім’я Катя — його Тимофій запам’ятав на все життя — сказала лікарю, що у неї теж друга група крові, як і в пораненого.
Переливання робили пряме — від донора пацієнту. Й уже на ранок Тимофій під час обходу кволим голосом сказав лікарю: «Хочу їсти». Лікар посміхнувся: «Тепер я бачу, що цей боєць буде жити!».
Наступного дня дев’ять вантажівок завантажили пораненими і відправили в тил. Пилипенко до їх числа не потрапив: чи то місця не було, чи ще був заслабкий для такої «подорожі».
А невдовзі прийшла звістка, що автомашини потрапили в засідку — їх перестріли власівці, всіх поранених розстріляли...
Заради справедливості додам, що в 1945 році власівці перейдуть на сторону Радянської армії і братимуть участь у визволенні Праги.
«Нога цьому бійцю ще згодиться»
Для Тимофія Пилипенка настав тривалий період лікування: був у шпиталях Москви, Казані, Сочі, Уфи та інших міст. Незважаючи на інтенсивне лікування, розпочалася гангрена.
Лікарі хотіли ампутувати ногу. Але один дуже старий московський хірург, який приїхав у госпіталь Сочі для консультацій, поколов ногу голкою і сказав: «Цьому бійцю ногу не будемо відрізати. Вона йому ще згодиться».
Додому Тимофій Боніфатович повернувся наприкінці 1945 року із супроводжуючим. Сусід, який залишив його пораненим на полі бою, з війни не повернувся...
Одного разу до нього приїхали працівники Малинського райвійськкомату і вручили йому орден Слави третього ступеня. Виявилося, що за успішне виконання бойового завдання з мінування дороги він був нагороджений зазначеним орденом.
Наказ про нагородження був підписаний у березні 1945 року, але Пилипенко в цей час переїжджав із одного госпіталя до іншого, тож лише після війни нагорода знайшла героя.
За станом здоров’я Тимофій Боніфатович не міг працювати, мав другу групу інвалідності. Однак довго всидіти вдома без роботи не зміг і в 1947 році, підлікувавшись, почав працювати на Чоповицькому молокозаводі експедитором. Через рік у родині народилася донька Людмила...
Тимофій Пилипенко належав до тієї частини ветеранів, які багато розповідали своїм дітям, молоді про війну. У своїх спогадах він завжди наголошував, що треба радіти життю, цінувати його таким, яким воно є, не скаржитися на долю, а сумлінно вчитися, працювати, бути чесною і порядною людиною — тоді й життя буде вдалим та щасливим. Ветеран знав ціну своїм словам, адже заплатив за них надто дорого.
Про сусіда-зрадника він розповів тільки один раз і тільки своїм дітям. Більше ніколи його не згадував. А от своїх рятівників — командира взводу Івана Богдана та медсестру Катю — він згадував часто і теплими словами.
Намагався знайти їх, але спроби виявилися марними: можливо, вони загинули на війні, а можливо, просто пошуки були невдалими — війна ж розкидалася людьми і долями, як хотіла...
Проживши зі своєю дружиною Марією Кирилівною у мирі та злагоді 50 років, Тимофій Боніфатович у 1979 році офіційно зареєстрував із нею шлюб. Це була радісна подія для їхніх дітей, сімох внуків та сусідів.
У 1999 році Тимофій Боніфатович переїхав у Київ до доньки Людмили — дружина Марія Кирилівна на той час уже відійшла в засвіти, здоров’я ж стало все частіше підводити ветерана.
Незважаючи на літа та стан здоров’я (вже мав першу групу інвалідності), намагався вести активний спосіб життя: брав участь у роботі ветеранської організації Деснянського району, постійно спілкувався із сусідами.
Помер Тимофій Боніфатович у 2004 р., на 95-му році життя. Перед смертю старий солдат попросив своїх доньок, щоб на його похоронах оркестр зіграв пісню воєнних років — «Катюшу».
Його остання воля була виконана. Поховали Тимофія Боніфатовича у селі Пристанційному на Житомирщині, де він провів більшу частину свого життя, поряд із дружиною.
Відтоді щороку в поминальний день на цвинтарі Пристанційного за проханням доньок біля могили батька оркестр виконує «Катюшу» на згадку про ветерана Другої світової війни, людину незвичайної воєнної долі Тимофія Пилипенка.
Борис ДУЧЕНКО,
член Всеукраїнської громадської організації «Закінчимо війну»
