У фільмі Террі Ґілліана «12 мавп» (1995) є репліка: «Психіатрія — найновіша релігія». Це доволі точна часова констатація виходу на кіноринок потужного епідемічного тренду: «ігри розуму».
У наступні двадцять років він опанував кіном і літературою аж так, що уже можна сперечатися, чи зображення психічних аномалій не потіснили на екранах і сторінках картини здорового сексу?
Довший час психіатрична проблематика у письменстві зустрічалася чи не винятково у резервації наукової фантастики (якщо, звісно, не рахувати від Еврипідової «Медеї»).
Деякі з тамтих садівників зростили дивовижні психотропні рослини, що вже десятиліттями спричиняються до мало не побожного шоку в читачів — згадаймо, бодай, Кліффорда Сімака чи Філіпа Діка (зразки обидвох торік уперше перекладені українською).
Саме кінематограф рішуче зруйнував штучну міжкорпоративну стіну між «серйозною» літературою та фантастикою, зміксував емпірічний реалізм й теоретичні припущення.
Оскільки великий екран — творець королів, письменникам уже невільно іґнорувати психіатричні мотиви, як би далеко ті не стояли від улюблених жанрів. Метр сучасного французького детективу Жан-Крістоф Ґранже — наочний приклад.
Ґранже прокинувся знаменитим, так само як і Стівен Кінг, — після першої екранізації («Пурпурові ріки», режисер Матьйо Касовіц, 2000). Хоч то була його друга книжка, Ґранже тоді мав славу журналіста-розслідувача, що писав до тиражних газет і журналів.
Писав про різне і з різних куточків світу. Але наскрізною темою було насильство. Не побутове, а політично леґітимізоване.
Джерелом цього зла репортер (а пізніше, побачимо, і письменник) вважав нацизм. Сам нацизм Ґранже трактує як психічне збочення з високою інфекційною активністю. В романі «Пасажир» (2011) нацистів репрезентують французи, так само, як у Стіґа Ларссона — шведи.
Після лаврів від «Пурпурових рік» Ж.-К.Ґранже полишає журналістику — тепер вистачає заробітку з письменства. З роману в роман (а всі вони — трилероподібні детективи) його фішка незмінна: насильство що викорінюється з психопаталогічної фашистської ідеології.
Так було в «Камінному соборі» (2000), першій книжці, виданій в Україні (щоправда, російською — така тоді була видавнича політика харківського «Клубу сімейного дозвілля»); у «Miserere.
Псалом п’ятдесятий» (К.: Махаон-Україна, 2009); у «Пасажирі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017). Кожний новий твір екранізується ніби автоматично — Жан-Крістофа люблять французькі режисери, і то найкращі, залучаючи до зйомок зірок: Жана Рено, Венсана Касселя, Катрін Деньов, Моніку Белуччі, Жерара Депардьє. За «Пасажиром» рік тому знято шестичастиний серіал.
Усі стрічки — високопрофесійний кінопродукт, але ж екранні закони відрізняються від літературних. Приміром, у фільмах зазвичай не уміщається рутинна робота. Оте «наче вичерпувати воду наперстком із дірявого човна» — зайве для кіна, але суттєве для книжки.
Сучасне письменство нестримно тяжіє до літератури факту, мімікрує під нонфікшн. Цього прагне читач, котрий, між іншим, знає, що кримінальне розслідування майже ніколи не буває блискавичним. Завоювати читацьку довіру автор може тільки отим «вичерпуванням води наперстком». На екрані ж усе те успішно заступає динамічна зміна декорацій.
Фільм претендує на невідступну двогодинну увагу, тож режисер змушений відмовлятися від багатьох бічних сюжетів. В екранізованому «Пасажирі» не поталанило такій наскрізній (хоч і другого плану) темі Ґранже, як новітні паростки комуністичної ідеї — увесь цей «підлітковий бунт проти буржуазного способу життя... тих психів-ліваків, які виховувалися на дурні, що писав Мішель Фуко».
Проблема ресентименту для французів надто контраверсійна, тож кіно воліє відвертати погляд від співгромадян, що «полюбляють репетувати про своє право на ледаче життя» — агресивних лузерів, що перетворюють довкілля на «краєвид, що вражав непривабливістю» («Miserere»), у «пункт на мапі, що здатний притягувати до себе бурі, убозтва і відчай» («Пасажир»).
А йдеться ж про туристичні магніти — Бордо і Ніццу. Ясна річ, що «антипутівники» Ґранже лишаються поза кадром. Зрештою, як зафільмувати таке: «Недовіра розливалась у приміщенні, мов небезпечний отруйний газ»?
Але що лягає на екран повністю — це невпинний рух, ще одна упізнавана стильова риса Ґранже. Його персонажі у статичній ситуації — що у книжці, що у фільмі — нонсенс.
Головний персонаж так само кмітливий, як Тіхонов-Штірліц, але його годі уявити за розкладанням сірників у камері. А от з Браунівським професором Ленґдоном — вони близнюки: мандрівники-непосиди; ерудити шерлокголмсівського штибу, що повсякчас зауважують навкруги алюзії на класичне мистецтво («Численні заглибини у стелі відкидали густе мереживо тіней, гідне бути зображеним на одному з полотен Вазареллі... Подумав про «Німецький реквієм» Брамса, один із найтаємничіших творів, будь-коли написаних... Він — «Зойк» Едварда Мунка»).
Подібне мимохіть впадає в око, призвичаєне до культурологічно невибагливого, м’яко кажучи, письма переважної більшості українських авторів.
Герої Жан-Крістофа Ґранже й Дена Брауна полюють на смертоносні символи, що проростають у підсвідомості. Робота, за означенням, украй ризикова — ніби в чумному бараку. Тут не молоко за шкідливість давати, а постійний нагляд психіатра потрібен.
«До кожного поліцая треба було б застосувати психоаналіз, щоб з’ясувати, які причини спонукали його обрати цю професію». Те, що ми подумали з огляду на звичні спонуки пострадянських ментів, — насправді не те.
Тобто садисти й перевертні знайдуться й посеред французьких ажанів, але здебільшого вони — добровольці, у найсучаснішому українському значенні. Для поліцейських Ґранже необхідність захищати світ від насильства — вища за букву закону; за професійним менталітетом усі вони — викапані Жеглови, навіть коли у спідниці.
Але добровольчий супротив насильству, полювання на носіїв зарази-фашизму та й саме карколомне розслідування — то лише бекґраунд «Пасажира». Топ-темою є «дослідження» соціальної природи доволі рідкісної недуги, що зветься дисоціативна втеча. Це коли внаслідок психічної травми людина втрачає власну пам’ять і набуває спогадів іншої особистості, витвореної її ураженою підсвідомістю.
Виникає зненацька, як вибух, коли трапляєш на міну. Міною є, зазвичай, якась дитяча травма, несумісна з нормальним дорослим життям, — до часу витіснена з умовно здорової голови. Здетонувати амнезійне перевтілення здатен будь-який емоційний шок, а може, і нейро-пігулка з секретної лабораторії, як у романі. Експерименти зі психотропною зброєю тут провадять колишні військові, прихильники тоталітарних порядків.
У психіатричних словниках не знайшов згадки про те, що дисоціативна втеча може відбуватися ступенево — спочатку в одну особистіть, потім у зовсім іншу, а далі ще і ще. Головний персонаж «Пасажира» перевтілюється чотири рази — автор вельми переконливо показує можливість подібного. Людина миттєво втрачає пам’ять і стає «мандрівцем без багажу. Пасажиром імли. Людиною-мотрійкою». Саме так, «Мотрійка», і зветься таємна маніпуляційна спецоперація.
Жан-Крістоф Ґранже не занурюється у власне медичну проблему і не вантажить специфічною інформацією читача. Досить, що первісну особистість — лікаря-психіатра — виписано таким, що викликає довіру. А відтак нам цілком достатньо популярних пояснень очевидця-жертви-розслідувача в одній, хоч і змінній, особі. Особа вочевидь симпатично-сильна, бо — попри підступні ігри свого інфікованого розуму — спромоглася у зворотньому напрямку відшукати первісну личину своєї мотрійки.
Дисоціативна втеча — такий собі персональний сон наяву (в переданні французького письменника — серіал). Звісно, то є симптом соціального нездоров’я. Але розум потерпілого працює у штатному режимі. У кожній реінкарнації об’єкт реагує більш-менш адекватно й не становить прямої загрози оточуючим.
Звісно, такий трафунок — індивідуальна катастрофа. А надто, коли її спровоковано всупереч волі суспільства. Одна з цілей роману — здійснення літературного правосуддя: оприявнити злочинну схему, що витікає з однозначно забороненої у Нюрнберзі ідеології та практики. Вийшов трилер про моторошне відлуння нацистського способу життя.
Читаєш і думаєш: а як же з радянським способом життя? Російський Гітлер експериментував не над сотнями людей — над мільйонами. Зараз він, Сталін, — національний герой і натхненник Путіна. Мета у всіх була та сама — провокування масової коґнітивної втечі особистості через блокування оперативної пам’яті. Процес, який запускався, нині називають ресентиментом — втеча у ненависть, озлоблення, агресію та мстивість.
Дисоціативна втеча, описана Жан-Крістофом Ґранже — хіба «лагідний» ресентимент. Його персонаж жахається: «Невже він хтось на кшталт доктора Джекіла і пана Гайда?». Та радянський народ чи не всуціль складався з Джекілів-Гайдів: вранці нормальна домашня людина, вдень — майстер анонімного жанру, а ввечері — упир на партзборах.
Слава Богу, впродовж останніх трьох років ареал українського пострадянського ресентименту значно скоротився — майже до розмірів болота «руского міра», втім досі небезпечно завеликого. Це все до того, що нам би французькі проблеми з поодинокими злочинами тоталітарного характеру.
Але й варто подякувати Жан-Крістофу Ґранже за нагадування: соціальні небезпеки зароджуються в головах, часто-густо несвідомо. Герой «Пасажира» «вивчаючи психіатрію, хотів змінити саму якість свого розуму, своїх амбіцій, свого побуту». Й у нього, до речі, все вийшло.
