Наталя Яковенко — історик та історіософ, поважну популярність якої (що серед колег, що серед масового читача) можна описати не епітетами, а рейтинговою статистикою.
У «Книжці року’2002» її книжка «Паралельний світ» (К.: Критика) здобула Ґран-прі.
Дві наступні «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної історії України» (К.: Критика, 2005) та «Українська шляхта з кінця ХIV до середини ХVIІ століття» (К.: Критика, 2008) посідали треті місця.
А ще три подальші ставали лавреатами: торік — «У пошуках Нового неба» (К.: Laurus; Критика), 2012-го — «Дзеркала ідентичності» (К.: Laurus), 2007-го — «Вступ до історії» (К.: Критика).
Ця крайня — досвід пані Яковенко в опануванні історіографічними інструментами. Остання порада колегам з молодшої ґенерації така: «Добре продумайте першу фразу — а раптом читач полюбить вас з першого погляду».
Перша фраза в історіософському дослідженні Алена Безансона «Свята Русь» (К.: Кліо, 2017) — виписана ніби за цією порадою: «Мистецтво брехні таке ж старе, як і сама Росія». Як тебе не любити, Алене мій!
Утім книжка не є публіцистичним компліментом почуттям національної ідентичності. Це серйозний аналіз процесу леґітимізації та одержавлення лиховісної російської брехні, починаючи від середньовіччя. Певною мірою, «Свята Русь» — це найглибша позначка сягання французького вченого розуміння «феномену Кремля».
У себе на батьківщині Безансон не менш славний, аніж Яковенко в Україні, й послуговується тим самим ефективним методологічним інструментарієм, що описаний у повище згаданому «Вступі до історії».
Опублікував два десятки наукових творів, з яких українською перекладені два: раніше вийшло «Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту» (К.: Пульсари, 2007) — так само як і новинка, перекладена журналістом-аналітиком Тарасом Марусиком.
Перед тим у журналі «Критика» опубліковано три його статті й можна згадати два переклади ранніх книжок в допутінській Росії. Як на такий дослідницький калібр — замало.
У книжці «Лихо століття» А.Безансон, препаруючи радянський і націонал-соціалістський організми, лише побіжно згадує «чужі для розуму цілі» обидвох, і вказує на терен, де шукати розгадку: «Спокуса комунізму і нацизму, природа й спосіб їх влади, тип їх злочину пов’язані з формуванням ментальності, від якої вони залежать цілковито, — з ідеологією».
У книжці «Свята Русь» дослідник саме цим пошуком і зайнявся: виявив, що «феномен Кремля» коріниться у спотвореному перейнятті візантійського православ’я, й відтоді «природою цієї ідеології є абсолютна брехня». Не пригадаю, чи вітчизняні вчені ретельно досліджували цивілізаційно-регресивний характер російського православ’я.
Хіба що побіжна згадка в Ярослава Грицака: «Першою і найзагальнішою лінією поділу між різними країнами — «хто куди потрапив» — є релігійна... Україна потрапила відразу в декілька невідрадних кластерів: православний, комуністичний, радянський» (Життя, смерть та інші неприємності — К.: Грані-Т, 2008).
Безансон, до речі, показує, як православ’я «перетекло» у лєнінсько-сталінський комунізм, далі — у брежнєвську радянщину, а тепер у путінський «рускій мір».
Отже, за Безансоном, зерно нинішнього «рускава міра» вкинуто до ґрунту екстремістського відламу християнства тоді, як «Російський собор 1667 року підтвердив, що православний цар володіє повнотою як світської, так і духовної влади. Церква офіційно стала державною структурою». Відтоді на Москві запанувала шахрайська формула: «Бог має російське обличчя, а Росія — Боже».
І скільки би не змінювалися прізвища тамтих диктаторів — аж до сьогодні, — «ідеологія російського самодержавства залишається стабільною. Місія царя полягає в розширенні кордонів православного царства... не завоювання, а возз’єднання... Він відповідальний не перед людьми, а тільки перед Богом. Опиратися цареві означає повставати проти Бога». Маємо чи не найстислішу схему сучасної російської політики, внутрішньої та зовнішньої.
У своїй попередній книжці А.Безансон завважив: «Юрисдикція української держави не збігається з церковною юрисдикцією, що є винятком у православному світі... і становить корисне для Кремля знаряддя впливу». Тобто, коли б церква в Україні була держдепартаментом, як у Росії, — останній важко було би маніпулювати вірянами у недружній державі. А так, користуючися цивілізованим розділенням світської та релігійної влади в українському суспільстві, можна вести класичну підривну діяльність.
Найцікавіший у «Святій Русі» висновок — про вирішально-негативну ролю російського православ’я у становленні терористичної держави; і ширше — у настанні в світі доби тероризму, спровокованої країною з «Божим обличчям».
Не менш захопливим є сам процес доведення цього — як і кожне інтелектуально-талановите розслідування. Та, окрім того, довідуємося чимало невідомого про дивні, мало не садомазохистські почуття французів до росіян.
Франція довший час була аграрною країною; робітничий клас — як «колиска комуністичної революції» за теорією Маркса — сформувався тут пізніше, аніж в Англії та Німеччині. Та й був він кволий та незорганізований. «У Франції... комуністична партія мала реальну базу серед робітників. Це було наслідком слабкості робітничих профспілок», — значить Безансон і показує, як сама історія Франції спростовує Марксову футурологію: «пролетарські» революції-заколоти чинять не робітники, а збочені на утопіях інтелектуали — включно з Великою Французькою революцією.
Хоч як дивно, саме ця остання значно викривила сприйняття французами реальностей «Країни Рад»: «Далеко поза робітничим світом, найбільша частина лівиці асоціювала російську революцію (тобто захоплення влади більшовицькою сектою) з Французькою революцією. В цьому — ключ успіху російської комуністичної ідеї у Франції. Французька революція, тлумачена без подробиць, «назагал» (Клемансо), була сентиментальною основою... Симпатії до СРСР мали своє коріння у французькій події. Французький націоналізм радів з того, що наша революція знайшла продовження і доказ свого універсального характеру в російській революції».
Хвилі русофілії перекочувалися Францією неоднораз і під різним виглядом виникають донині. Згадаймо, бодай, «мирний план» президента Саркозі після нападу РФ на Грузію 2007-го: саме він «переконав» Захід, що то не була агресія-окупація. Або сороміцька історія з наміром продати Росії, що вже воювала з Україною, бойового корабля. І в обидвох випадках, свідчить наведена соціологія, значна частина французів підтримувала такі погляди-дії.
«Наша легковірність, наївність і невігластво», — оцінює А.Безансон такі потьмарення масової свідомості. Але живлять і провокують їх — «смертоносні галюцинації наших «інтелектуалів». Причому, відбувається це, зазвичай, не без інтернаціональної корупції з боку самої Росії. Підкуп французької еліти простежується у книжці чи не від початків міждержавних контактів.
Зрештою, для самих французів це не є відкриттям; навіть історики соціалістичної орієнтації пишуть: «Коли урвалося таємне фінансування від царського режиму, багато французьких ЗМІ згубили й свою впевненість у російській величі» (Ерік Онобль. Революція 1917 року: французький погляд. 100 років тлумачень і репрезентацій. — К.: Ніка-Центр, 2016). Навіть комуністична газета «Юманіте» значила 1917-го: «Червона гвардія набрана з бандитів». А через рік у Парижі вийшла книжка журналіста Сержа де Шессена «Країна червоного безуму», де містився однозначний висновок: «Росія стала на чолі світового розбійництва».
Але минав час, і французи знову ставали лояльними до Росії. А тоді маятник знову хитався в інший бік, як-от після «революції 1956 року в Угорщині, яку потопила в крові радянська армія. Якщо образ Радянського Союзу через це затьмарився, то він трохи прояснів після всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Москві й запуску супутника в 1957 році. а надто завдяки посмішці Гагаріна в 1961 році».
Ця гойдалка триває досі, й французьким історикам доводиться чи не в онлайн режимі нагадувати співвітчизникам про небезпеку загравання з хижаком — «Свята Русь» вийшла на батьківщині 2012-го. Ален Безансон вважає, що така аномалія уможливлюється через те, що «ніхто не був покараний за злочини комунізму... тепер у цій брехні повністю тонуть».
Найяскравіше про національну російську рису — брехню — писав у середині ХІХ століття дипломат Астольф де Кюстін (Правда про Росію. Подорожній щоденник. — К.: Ярославів Вал; Український письменник, 2009). Ален Безансон кілька разів згадує цього автора, зокрема, й таку його характеристику стоп’ятдесятирічної давнини: «Брехати іноземцям — це професія». І коментує сучасними враженнями: «Традиційна в Росії насолода обдурювати іноземців стала ще більшою, ніж раніше». Аж так, що «неореалізм нинішніх російських кінофільмів і телепередач ще фальшивіший, ніж соцреалізм давніх часів».
А мистецтво завжди було чи не головним маніпулятивним інструментом росіян, яскравою блешнею, що на неї ловилася велика риба масової свідомості.
«Вираз «великий російський письменник» є гомеричним епітетом», — пише А.Безансон, і з сумом констатує перебільшену увагу видавців до тамтої класики. Ще виразнішим є балетний приклад: «Російський балет народився в Санкт-Петербурзі від плодоносного зерна, посіяного Французькою хореографічною школою. Маріус Петіпа мав дуже обдарованих учнів, які розвинули цей жанр талановито й оригінально. Декорації і костюми були задумані такими художниками, як Бакст, вельми освічений петербурзький єврей, що пройшов навчання у паризькій Вищий школі образотворчих мистецтв, або як Олександр Бенуа, художник кринолінів і версальських садів. Париж побачив власне відображення, настільки сліпуче, що він не впізнав себе».
Задовго до того де Кюстін писав: «Треба пожити у цій пустелі без спокою, в тій тюрмі без спочинку, яка зветься Росією, аби відчути всю свободу, яку мають народи в інших країнах Європи, хоч би який там був спосіб правління... Коли ваші діти надумають нарікати на Францію, прошу вас, скористайтесь моїм рецептом, скажіть їм: їдьте в Росію! Ця мандрівка корисна для кожного європейця. Бо, спізнавшись ближче з Росією, кожен буде щасливий жити в якій завгодно іншій країні».
Авжеж, «Росія є океаном бруду» (А.Безансон).
