У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Краєзнавець Сергій Вакулишин: «За останні десятиліття багато пам’яток Києва втрачено назавжди»
25.05.2018
Розминка перед великим святом. (Фото з сайта thekiev.city.)
Їдучи «червоною» лінією столичного метро, навряд чи хтось із пасажирів згадує історію перейменування станції «Завод «Більшовик» на «Шулявську».
З появою на карті метро цієї назви старовинний київський топонім, можна сказати, отримав друге життя.
«Живу на Шулявці», «їдемо до Шулявки», «Гуляємо Шулявкою» — сьогодні ці словосполучення звичні і зрозумілі для кожного киянина.
Хоча в радянський час топонім «Шулявка» (так називалося село, яке на початку ХІХ сторіччя стало робітничою околицею Києва) був майже забутий, принаймні — на офіційному рівні: міські «партійні боси», очевидно, вважали, що це слово звучить не зовсім по-комуністичному.
Коли на початку дев’яностих проходила перша хвиля декомунізації, то варіант з історичною назвою з’явився далеко не одразу.
Спочатку цілком серйозно обговорювали перейменування станції «Завод «Більшовик» на... «Заводську» — мовляв, логічно і просто, без усяких там викрутасів. Кому саме з тодішніх міських начальників прийшла в голову ця «геніальна» думка, достеменно сказати важко.
Проте я абсолютно точно знаю, з чиєї ініціативи давній топонім було повернуто з небуття: таку ідею в 1993 році на сторінках газети «Хрещатик» висловив відомий києвознавець, публіцист і педагог Сергій Вакулишин.
Міська топонімія й історія столичних околиць — ці теми корінний киянин Вакулишин досліджує давно і дуже детально.
У його доробку чимало відкриттів, що стосуються минулого Борщагівки, Святошина, Пирогова, Дарниці, Биківні, фортифікаційних споруд навколо Києва, історії київської авіації. Окремої згадки заслуговує проведена ним робота щодо встановлення реальних масштабів Голодомору 1932-33 рр. у приміських селах, які згодом увійшли до складу міста.
Взагалі, базовані на реальних фактах — архівних документах, газетних публікаціях, свідченнях старожилів — краєзнавчі розвідки Вакулишина (не лише ті, що стосуються трагічних тридцятих років, а й більш ранніх і значно пізніших періодів) чудово показують, якими методами проводилася урбанізація України і на чому, власне тримається улюблений міф московських посіпак про те, що «Кієв всєгда бил ісконна русскій і русскаязичний горад»...
А ще Сергій Вакулишин є засновником і незмінним директором Музею історії Святошинського району, що діє на базі Центру позашкільної роботи «Північне сяйво».
Організований у 2001 році (в невеликій кімнаті і на громадських засадах!), цей музей уже давно став помітним осередком просвітництва й краєзнавчої роботи серед молоді.
У 2014 році збірка статей Сергія Вакулишина «(Не) мій Київ» здобула перемогу на конкурсі «Книжка року» у номінації «Краєзнавча й туристична література».
«Архітекторська кухня» і чернетка Антонова
— Пане Сергію, вважається, що все цікаве в Києві в основному обмежується центром міста. Печерська лавра, Софія, Хрещатик, Андріївський узвіз — саме туди насамперед прагнуть туристи. Та й увага більшості києвознавців прикута до Старого Києва. Ви ж об’єктом свого краєзнавчого інтересу обрали околиці столиці. Чому?
— Про історичний Київ написано десятки, якщо не сотні томів. Про кожну пам’ятку можна знайти детальну інформацію. Навіть те, що втрачено за останні роки, — воно є в сфотографованому, зафільмованому вигляді. Але ж Київ — це не тільки Княжий Град, Поділ і Печерськ. Врешті-решт, більшість киян мешкає не в центрі... У моєму розумінні околиці Києва — це все, що лежить поза історичним центром, але в межах міської смуги. Київ промисловий і Київ дачний — це околиці. А візьмемо Київ науковий. Де територіально лежить Академмістечко? На західній околиці столиці.
— Знаю, що чимало експонатів вашому музею подаровані саме працівниками місцевих науково-виробничих установ...
— У нас є багато друзів — і в Академмістечку, й на Державному підприємстві «Антонов». Музейні фонди значно більші, ніж може вмістити постійна експозиція. Найцікавіше показуємо на тематичних виставках. Зараз проходить виставка «Образ епохи. 60-ті роки ХХ сторіччя», де, наприклад, можна ознайомитися з «архітекторською кухнею» Всеволода Суворова — зокрема, побачити, як проектувалося й розгорталося будівництво житлового масиву Микільська Борщагівка...
А подивіться сюди... (пан Сергій показує аркуш із записами від руки — короткі фрази межуються з математичними формулами). Це — подарунок вдови Олега Антонова, оригінальна чернетка з блокнота конструктора. За словами Ельвіри Павлівни, такі записи Олег Костянтинович робив, коли чекав на прийом до міністра. На відміну від інших провідних радянських авіаконструкторів, котрі мало не ногами відчиняли двері високих кабінетів, Антонов був скромною людиною...
До речі, Олег Костянтинович дуже любив Святошин, де мешкав до останніх днів. Святошинські краєвиди зображені на його картинах — Антонов, як відомо, був не лише геніальним авіаконструктором, а й талановитим художником. Оригіналів картин у нас немає, проте маємо кілька якісних копій, подарованих сім’єю конструктора.
Про що шумить Святошинський ліс?
— Водночас у вас є експонати, яким можуть позаздрити навіть великі державні музеї...
— Унікальна річ — «космічні» магнітофони, пристрої для голосового запису, що використовувалися на орбіті. Таку продукцію розробляли на одному з численних «закритих» об’єктів, що діяв у Святошині. До 1973 року навіть вивіски не було на прохідній. Згодом з’явилася табличка: «Інститут електромеханічних приладів», але навряд чи хтось із перехожих здогадувався, що за цими стінами працюють на космос...
— До речі, про колишні «закриті» об’єкти. Не секрет, що у нас більшість із них були, грубо кажучи, роздерибанені. Тоді як німці з військового бункера на території колишньої НДР зробили суперовий розважальний центр — з аквапарками, тропічним садом тощо. Та й загалом у Західній Європі дуже популярні екскурсії — причому організовані, а не стихійні — об’єктами, що втратили своє пряме значення, але є цікавими з точки зору будови, технологій. Київські околиці у цьому сенсі, мабуть, теж мають неабиякий потенціал?..
— Наведу такий приклад. Свого часу біля селища Биківня діяла найпотужніша на території УРСР «глушилка». Об’єкт остаточно було закрито лише в 1998 році. Ми з фаховим фотографом
встигли зафіксувати всі десять 115-метрових веж. Коли з десяти веж залишилася лише одна, я звернувся до адміністрації Політехнічного музею при НТУУ «КПІ», аби зберегли для історії унікальну конструкцію. Вважаю, такий об’єкт був би цікавий для багатьох — зокрема іноземних туристів — саме як експонат технічного музею. Але я звернувся, мабуть, запізно. Невдовзі й цю вежу розібрали й перевезли, здається, до Запоріжжя...
А туристичний потенціал у київських околиць, безумовно, є. Більше того, для допитливого туриста це — справжній «клондайк цікавинок». Наприклад, чи багато хто з вас знає, що в 1914-16 рр. на Лівобережжі велося секретне (бо ж ішла війна) будівництво шосе, що мало стати частиною кільцевої дороги навколо Києва. Будівництво не було завершено, але залишки зроблених тоді в Броварському лісі насипів і відкосів, дерев’яних місточків і кам’яних тумб збереглися до нашого часу...
А візьмемо сумнозвісне «сталінське метро»?! Скільки писали про цей феномен у ЗМІ, я зокрема, але тунель на Жуковому острові так і запливає багнюкою... А бункер командного пункту і доти в Святошинському лісі, що входили до Київського укріпрайону?! До речі, мало хто знає, яку сумну роль святошинський бункер відіграв у житті Володимира Маяковського. 1929 року, під час останніх відвідин Києва, він знайомився з цією «ударною» будовою, а в квітні 30-го його не стало. Можливо, поета прибрали як небажаного свідка будівництва?..
«Вічна охоронна грамота» супроти важеля бульдозера
— А тепер — про сьогоднішні будови. Свого часу, коли в Києві як гриби після дощу в найнесподіваніших місцях стали виростали «будинки-свічки», хто тільки не обурювався з цього приводу. Але поступово начебто й звикли. Врешті-решт, і парижани Ейфелеву вежу полюбили не одразу...
— На превеликий жаль, за останні десятиліття багато історичних пам’яток у столиці втрачено назавжди. Проблема «свічок» не в них самих, а в тому, що в центрі міста вони спотворюють архітектурні ансамблі. Але... не все так погано в нашому домі — пам’ятаєте, була така телепередача? На щастя, в Києві ще збереглися цілі квартали, які й зараз мають вигляд закінчених архітектуктурних ансамблів. Один із таких прикладів — містечко Політехнічного інституту. Коли йдеш повз фасади старих інститутських корпусів, то не бачиш жодної споруди, що спотворювала б краєвид. Вважаю, для збереження таких куточків у місті треба видавати щось на зразок «вічної охоронної грамоти».
— Як знавця київської топонімії не можу не запитати вас, як ви оцінюєте роботу щодо перейменування вулиць міста в рамках теперішнього етапу декомунізації?
— По-перше, треба довести цю роботу до кінця, а не залишити на півдорозі, як це було в 90-ті роки... Суперечливих моментів вистачає. Наприклад, вирішено не перейменовувати вулицю Івана Кудрі — мовляв, через те, що він загинув від рук німецьких окупантів. Але чи нормально це, коли за кілька десятків метрів від Ліцею імені Богуна — закладу, який насамперед має виховувати патріотів Української держави, — на одному з будинків бачимо анотаційний текст іще радянських часів?
Якщо вже залишаєте назву вулиці, то змініть хоча б текст і напишіть правду — був енкаведистом, спеціалізувався на провокаціях проти ОУН... І такого абсурду по місту багато. Вулиці Жадановського в Києві немає вже чвертьстоліття, а дошка пам’яті «полум’яному революціонеру» висить і нині... До речі, я тільки-но закінчив статтю під назвою: «(Без)надійно хворе назовництво» (саме так — префікс у дужках), де аналізую головні проблеми сучасної київської мікротопоніміки. Сподіваюсь, найближчим часом вона вийде в журналі «Київ».
Про покровителя міста
— Наша бесіда проходить напередодні Дня Києва. На вашу думку, що ця традиція означає для городян? І загалом, проведення такого свята наскільки важливе для міста?
— Одразу зроблю зауваження. Уже давно скрізь — навіть на офіційному рівні — «гуляє» інформація, начебто традиція відзначати День міста зародилася в 1982 році. Це — неправда. Вперше День Києва пройшов у травні 1987 року. Партійне керівництво УРСР переслідувало мету — продемонструвати світові, що в Києві через рік після аварії на ЧАЕС усе гаразд. Тоді люди ще не були, як зараз, розбещені Євробаченнями, музичними фестивалями, Днями морозива тощо, тому таке свято — без портретів вождів і кумачових прапорів — городянам припало до душі... А взагалі, «іменини» Києва, за логікою, мали би відзначати 21 листопада, — недарма ж бо архістратига Михаїла зображено на офіційному гербі міста...
— На жаль, на Михайла зазвичай погода — не для для масових гулянь...
— 21 листопада було би доречно проводити громадські слухання, наукові й мистецькі заходи, краєзнавчі імпрези, де висвітлювали б історичне минуле міста і хоча б приблизно задавали вектор розвитку на майбутнє. Тоді це дійсно був би корисний захід, а не ще один День пива... Але, в будь-якому разі, киян і всіх, хто любить наше місто, вітаю зі святом і... близьким літом, яке воно несе на своїх крилах...
