Відповідь на запитання із пісні про Миколу Щорса дуже актуальна, оскільки в ній є відповідь і на перше запитання. У 2004 р. я був закоханий у Віктора Ющенка, як, до речі, і в Юлію Тимошенко, доки не стало ясно, що це гоголівський персонаж: «Я тебе породила — я тебе і вб’ю!» (А її вплив на перебіг передвиборчої кампанії в той момент, коли кандидат боровся з наслідками отруєння, був величезний).
Із плином часу, пройшовши через цикл сподівань, надій і розчарувань, я залишаюсь при думці, що В. Ющенко був найкращим Президентом минулого чверть століття історії незалежної України, бо зробив низку кроків, що застовпили край як окремішній політичний суб’єкт. До гривні від голови Нацбанку Віктора Ющенка, до півторарічного успіху від Прем’єр-міністра Віктора Ющенка, що показав економічний потенціал країни і здатність самостійно розвиватися за вмілого керівництва, він додав визнання Голодомору 1932-33 рр. геноцидом українського народу і визнання історичної ролі УПА та її лідерів Романа Шухевича і Степана Бандери. Але в тому, що визнання припало на кінець каденції Президента Ющенка, криється й одна з причин його невдач...
Нещодавно журналістка Наталія Влащенко, завершуючи одну зі своїх передач на ТБ, запитала адвоката Іллю Новікова, чи порушив би він закон, щоб захистити невинуватого, і він відповів, не вагаючись: «Так!». До чого це я? Для порівняння характерів. Президент Ющенко міг би вирвати націю з трясовини невизначеності, якби... Згадується візит новообраного Президента України до Конгресу США. Як тільки назвали ім’я Ющенка, всі конгресмени, 70% яких були в помаранчевих шаликах, в єдиному пориві влаштували лідеру України бурхливу овацію. Такому лідеру вибачили б багато чого, якби він діяв рішуче задля успіху України.
І вкрадається крамольна думка: він не вірив в український народ... Ця думка генерується неодноразовими скаргами, вже після поразки в 2010-му, на те, що ми слабко інтегровані. Це правда, але правда й те, що «хатоскрайність» — це спосіб виживання в умовах тривалого гноблення, в умовах, коли до ноги була винищена національна аристократія, а без аристократії нація — як вершник без голови. І тут бачаться два варіанти реабілітації нації: або чекати, поки нація відновиться природним шляхом, чого в умовах нелояльного оточення, скоріш за все, відбутися не може: або зайнятися селекцією, але для цього має бути державна стратегія і методика, чого немає й досі... Був момент, коли відновлення аристократичного прошарку можна було зробити швидко: коли на захист держави від агресора жертовно стали добровольчі батальйони народної армії, а тисячі волонтерів виконували роль тилового забезпечення. Але замість того, щоб ними скріпити державний апарат, система, в якій «любі друзі» мають не останнє слово, приборкала народне піднесення, розсіяла народну армію, а занадто впертих вивела з інформаційного простору.
Наслідком україноскептицизму було невизнання того, що економічному лібералізму не шкодить природний націоналізм. Для підтвердження сумісності пригадаймо висловлювання відомих політиків і націоналістів. Уїнстон Черчилль: «У нас немає ні постійних ворогів, ні постійних друзів; у нас є постійні національні інтереси». Степан Рудницький* («Чому ми хочемо самостійної України»): «Націоналізм — це спрямування думок, слів чи діл одиниці або гурту в тому напрямку, в якому йде корисний розвиток нації, до якої ця одиниця або гурт належать». Юліан Васиян («Два обличчя націоналізму»): «Є два роди, два обличчя націоналізму: націоналізм думки і націоналізм життя. Націоналізм життя не чекає з ідеями, але чинить невсипущо, на кожному кроці, в кожній ситуації».
Деякі політики-популісти почали говорити про «економічний націоналізм». Хитруєте. Як же ви здійснюватимете ваш «економічний націоналізм» без націоналістів?
З «любими друзями» все ясно: вони переконливо показали, що, коли їм стає гаряче, вони зникають, щоб з’явитися в Росії чи Ізраїлі з відповідними паспортами, а тамтешні держави «своїх» не видають. А ви — українці — куди подінетесь, якщо в Україні знову запанує НКВС/ФСБ? Знову торуватимете кандальний сибірський шлях? А так неминуче станеться, якщо не буде спрямування, не постане сучасна Українська нація. Не даймо себе обдурити демагогією про «політичну націю». Це не про нас, бо нас тут 78% у складі населення. Але якщо ми, уникаючи нескінченних дискусій, погодимось на термінологію глобалізму, то все одно треба відповісти на запитання: яка це буде нація — російська, єврейська чи все-таки українська? З усіма наслідками...
Більшовицьке тлумачення цікаве тим, що визнає корисну роль націоналізму в перехідних періодах історії. Незалежну Україну чекав перехідний період — три в одному: позбутися колоніальних пережитків; замість постбільшовицької ідеології розробити національну; замість планової економіки розбудувати ринкову. Глибока криза в усіх сферах, у яку Україна продовжує занурюватися, свідчить про те, що існуюча система влади завдання перехідного періоду не виконала.
*За ці переконання професора Степана Рудницького розстріляли в 1937 р. в Сандормосі разом із сотнями інших інтелігентів-аристократів, для яких честь була найвищою цінністю (а разом із жертвами інших боєнь їх були тисячі). У сучасній Україні націоналістів продовжують дискредитувати, і це «ріднить» Україну з СРСР. А позаяк Радянський Союз зник, це наразі — фантом, то й Україна — фантом. Місцеві олігархи-клептомани розікрали її вроздріб і продали оптом міжнародним олігархам-клептоманам. «А ми дивились і мовчали, та мовчки чухали чуби...», щораз наступаючи на граблі зі стерилізованими етикетками: «Бандитам — тюрми», «Покращення вже сьогодні», «Жити по-новому», «За життя!» тощо. Жоден ярлик не відповідає на запитання: що, де, коли і для кого.
Анатолій ЛЮДВИНСЬКИЙ
Полтава
