«Людина ця — оголене сумління», так характеризувала Василя Стуса активна учасниця руху шістдесятників, літературознавець Михайлина Коцюбинська.
У рік 80-річчя поета-дисидента, дух українства якого не скорила радянська влада, варто згадати, якого він роду і що змогло сформувати справжнього патріота.
Місце народження — Вінниччина; дитинства і школярських, студентських років — Донецьк (тоді Сталіно); періоду громадянського становлення й антирадянської діяльності — значною мірою Київ.
Вони виплекали таке коріння, що тримало стержень, який не зламали Магадан, виправний табір у Кучино Пермської області й одиночна камера.
Українці у Сталіно
«Перші уроки поезії — мамині». Так писав Василь Стус iще наприкінці 60-х, зауважуючи, що ненька знала багато пісень і вміла «дуже інтимно їх співати».
Найбільший слід на душі лишила колискова «Ой, люлі-люлі, моя дитина» і тужне: «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи».
Нагадаємо, народився Василь Стус четвертою дитиною у селянській сім’ї 6 січня 1938 року в Рахнівці Гайсинського району Вінницької області. (День народження за паспортом — 8 січня, бо мати — Їлина Яківна Стус — вирішила не дратувати владу збігом дня народження з днем великого релігійного свята).
Ті роки і на Поділлі — примусові колективізація і продрозверстка, спустошені Голодомором села.
Уже 1939-го Стуси переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), батько завербувався працювати на хімічний завод. Ще через рік батьки забрали до себе своїх дітей.
Мати Василя, Їлина Стус — дочка заможного селянина, який довго не бажав «добровільно» вступати до колгоспу, вважаючи за краще платити здирницькі податки.
Увесь свій статок родина остаточно втратила в 1931—1933 роках.
Переїзд до міста став можливістю позбутися принизливого, по-суті, рабського у ті роки становища українського селянина, який працював за трудодні і не мав паспорта, що позбавляло його права вільно переміщатися.
«Шевченко над колискою — це не забувається», — згадував Василь Стус. Сім’я, в якій він ріс, була навіть після переселення традиційною українською родиною, набожною. «Пам’ятаю, як сміялися жінки донецького бараку, що я хвалився, ходячи в довгій сорочечці: «цю сорочку мені бабуня пошила з кишенькою» — казав я, їм було чогось відрадно».
Сестра Василя — Палажка — померла від менінгіту напередодні вступу німецьких військ у Сталіно. 1944 року на міні підірвався 15-річний брат Іван.
Восени того року пішла до школи сестра Марія. За нею — і шестирічний Василь.
Від школярського життя Василь Стус був не у захваті: «Шкільне навчання — вадило. Одне — чужоземне, а друге — дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще».
Хоча це не означає, що погано вчився. Згадував: «Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато — з голоду опухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3-4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4-й клас скінчив на «відмінно» — і до кінця школи мав похвальні грамоти, де в овалах були портрети Леніна і Сталіна. Десь у 4—6-му класі я майже весь «Кобзар» знав напам’ять». Школу закінчив зi срібною медаллю».
Про післявоєнні роки згадував і таке: «Пам’ятаю, як 1951 року я їздив у село до бабуні. Збирав колосся по стерні. За мною гнався об’їждчик — я втікав, але він — верхи на коні — наздогнав мене, почав видирати торбинку, а я кусав його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу».
Василь після школи хотів вступити на факультет журналістики Київського державного університету. Проте в нього навіть не взяли документи, бо не вистачило одного року, бо ж раніше однолітків пішов до школи.
У Сталіно юнак без складання іспитів став студентом місцевого педінституту, до обраного філологічного факультету через рік приєднали історичний. Відвідував і літературну студію, якою керував Тимофій Духовний.
Тоді Василь Стус познайомився із забороненими ранньою творчістю Павла Тичини і Максима Рильського, творами Михайля Семенка та Миколи Зерова, Тодося Осьмачки та Михайла Драй-Хмари, Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Володимира Винниченка, Миколи Куліша. Як таке могло бути у ті часи? — запитаєте.
Напевно, русифікований індустріальний Донецьк «органи» вважали благонадійним.
Особливим можна вважати для Василя Стуса 1959 рік: закінчив інститут iз червоним дипломом; у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.
Лише три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне на Кіровоградщині, після чого два роки служив в армії на Уралі. Почав писати вірші.
Перекладав німецьких поетів Ґете і Рільке, загалом близько сотні віршів (ці переклади було згодом конфісковано і втрачено).
На початку 1960-х ще викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 Горлівки.
Був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку. Потім — літературний редактор газети «Соціалістичний Донбас», працював в україномовному відділі, сім місяців — доки не вступив в аспірантуру Інституту літератури АН України імені Тараса Шевченка у Києві. Тема його дисертації — «Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі сучасної прози)».
«Та гетьте, да досить, ви ж люди!»
Бог створив красу в усіх планах, — каже про Василя Стуса журналістка Маргарита Довгань, яка знала його з 1960-х років і донині підтримує зв’язки з його дружиною Валентиною.
Згадує, як її чоловік запримітив високого ще тоді незнайомця у черзі по квитки на поїзд у Києві. Хтось сварився, хтось хотів підійти до віконечка без черги, було гамірно.
І посеред цього раптом: «Та гетьте, да досить, ви ж люди!» — ці слова казав, як згодом дізнався Дмитро Довгань, Василь Стус.
Із ним Маргарита Довгань познайомилася, коли — звільнена з редакції газети «Друг читача» за організацію у 1965-му вечора поезії Василя Симоненка, де був дисидент Іван Дзюба, — прийшла працювати у відділ інформації Міністерства промисловості будівельних матеріалів, де тоді вже працював Василь Стус, після виключення з аспірантури.
Зійшлися спочатку на любові до класичної музики, ходили разом у філармонію...
«Літературне середовище України 60-х років, попри всю ліберальність хрущовської відлиги, не надто гостинно приймало впертого, безкомпромісного, молодого донбаського поета, — згадував Юрій Покальчук, письменник і товариш Василя Стуса. — Може, трохи запізно потрапив він у Київ, ... бо ті, хто стали «шістдесятниками», проскочили вже три-чотири роки тому в шерег вибраних, далі двері зачинилися й на Україну повзли важкі часи».
1965 рік. Із 24 серпня до перших чисел вересня у Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії кадебісти заарештували понад 20 представників української інтелігенції.
Більшість із них згодом були засуджені за «антирадянську пропаганду та агітацію»: Михайло Горинь, Іван Гель, Михайло Осадчий, Євгенія (Ївга) Савчук-Кузнєцова, інші.
А 4 вересня на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Василь Стус з іншими однодумцями публічно протестує проти арештів.
«Василь піднявся...крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі...», — так згадував той день Іван Дзюба.
Уже 20 вересня 1965 року Василя Стуса відрахували з аспірантури за «систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу».
Після цього у видавництві «Молодь» розсипали набрану збірку «Круговерть» — першу, рукопис якої попереднього року прийняли. І лише одна радість кінця року — у грудні він одружується з Валентиною Попелюх.
Стусове коло
Після виключення з аспірантури Василь Стус працював, де вдавалося влаштуватися: спочатку молодшим, а потім старшим науковим співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР; старшим інженером відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів; старшим інженером проектно-технологічного об’єднання.
Видавництву «Радянський письменник» рукопис другої поетичної збірки «Зимові дерева» запропонував уже у 1968-му, але, зрозуміло, отримав відмову. Серед літературної молоді, однак, з’явилася, на машинописних сторінках.
Василь Стус прийняв рішення про передачу збірки для друку за кордоном, її видали у Брюсселі у 1970 році. І це дуже обурюватиме суддів на процесі 1972 року.
Ще у 1963-му, коли став аспіронтом Інституту літератури, Василь Стус познайомився з подружжям художників Віктора Зарецького й Алли Горської.
Всі троє були активними учасниками зібрань у Клубі творчої молоді «Сучасник», який діяв у колишньому Жовтневому палаці з 1960 року.
«Взаємини Василя Стуса з родиною Зарецького — Горської були теплими. Художники відвідували поета в Донецьку, коли працювали над мозаїками. В 1966 році вони разом підписали спільне клопотання на захист репресованого художника Опанаса Заливахи. У 1968 році підписали «Лист 139-ти» до Генсекретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, протестуючи проти арештів молодої інтелігенції в Україні та Москві», — констатує Наталя Кучер, старший науковий співробітник Національного музею літератури України.
До речі, у Донецьк Василь Стус повертався у найкритичніші моменті своєї трагічної біографії. Про це розповідав, зокрема, один зi старійшин тамтешнього письменницького цеху Петро Бондарчук, який входив до легендарного «Стусового кола».
Цей термін увів до обігу один зі студентських друзів Василя — Микола Колісник, який став згодом заступником редактора газети «Вечірній Донець».
Пан Микола не раз наголошував: із близького оточення поета в роки, проведені на Донеччині, вийшло аж три, не рахуючи самого Стуса, лауреати Шевченківської премії в галузі літератури — Василь Голобородько (чию творчість дуже цінував і Василь Стус), Василь Захарченко та Леонід Талалай.
А у листопаді 1970 року приголомшила всіх трагічна загибель Алли Горської. На її похороні, який перетворився на мітинг протесту, незважаючи на кордони службістів, Василь Стус ніс портрет художниці.
А потім над могилою прочитав поезію, «Ярій, душе. Ярій, а не ридай», в якій пророкував: «Усім нам смерть судилася зарання...»
Незламний
Перший раз Василя Стуса арештували у 1972 році. Засудили до п’яти років таборів і трьох років заслання. У 1976 році він написав відмову від радянського громадянства: «...Бути радянським громадянином — значить бути рабом...»
Перебуваючи в ув’язненні в Мордовії, продовжував творити поезію, писав заяви-протести проти переслідувань інакодумців в СРСР. У 1979 повернувся до Києва, але через 8 місяців його знову було заарештовано й засуджено на 15 років позбавлення волі.
10 січня 1983 року Василя Стуса покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в «Самвидаві» вийшли його нотатки «З таборового зошита».
Наприкінці серпня 1985 року в таборі біля села Кучино Пермського краю Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері, обперся рукою об нари.
На знак протесту він оголосив сухе голодування. А в ніч із 3 на 4 вересня його не стало, можливо, помер від переохолодження. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні.
У листопаді 1989 року, завдяки клопотанням рідних і однодумців, Василя Стуса разом із побратимами Юрієм Литвином й Олексою Тихим, яким так само став смертною катівнею табір ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали у Києві на Байковому кладовищі.
У 1990-му тодішній прокурор УРСР опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року.
Після чого Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР й Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР Василь Стус був посмертно реабілітований.
«Його голос був — як грім!» — згадує політв’язень Василь Овсієнко.
Гартують слова Василя Стуса незламність, патріотизм і почуття гордощів за Українську державу і сьогодні. Навіть у підвалах терористичних «ДНР» та «ЛНР» незаконно схоплені й ув’язнені українці декламують Стусове: «Тепри, терпи — терпець тебе шліфує!».
