Коли 18 лютого, під час чергового мітингу прихильників Руху нових сил Мiхеїла Саакашвілі, пролунали заклики бігти до Верховної Ради, бо там готується знесення наметового містечка, багато хто з тих, хто кинувся на підмогу, не міг зрозуміти, що ж відбувається.
Ну не може ж влада настільки набратися нахабства, щоб спровокувати сутички із силовиками посеред білого дня в центрі міста, заповненого кількома тисячами патріотично налаштованих людей, які прагнуть справедливості!
«Я відчував, що щось тут не так. Не той почерк. І наметове містечко під адміністрацією Президента, коли була акція «Повстань, Україно», і податковий Майдан, і зачистка студентів відбувалися під ранок, коли людей мінімум і нема звідки чекати підмоги. А тут — щось зовсім на них не схоже. Муляло це мені», — розповідав пізніше один з учасників тих подій.
Утім почерк влади лишився незмінним. Та провокація мала на меті лише розпорошити мітингувальників і збити бойовий запал.
Знесення ж наметового містечка протестувальників, яке з жовтня розгорнулося перед Верховною Радою, сталося дещо пізніше і саме за звичним уже сценарієм: близько 7-ї ранку суботи, 3 березня, коли занесений снігом Київ лише прокидався в передчутті двох вихідних.
Акція із зачистки останнього форпосту мітингувальників, яка чомусь мала назву «слідчі дії», зайняла не більше півгодини.
Зрештою, іншого й не могло бути — проти сотні протестувальників було кинуто в десятки разів більше екіпірованих спецназівців.
«Здрастуйте, ми ваш спецназ»
Ще напередодні Семен Семенченко поширив в інтернеті відео, де повідомив, що 3 березня можлива зачистка Маріїнського парку, де розташувалися мітингувальники.
Але, схоже, до цього попередження, як і раніше, не поставилися серйозно — загальна мобілізація була оголошена уже після того, як усе закінчилося, і великого успіху не мала.
Як кажуть, після бою кулаками не махають. У самому наметовому містечку на ранок суботи лишалося заледве більше сотні протестувальників, серед яких були і літні люди, і жінки.
Переважна більшість мітингувальників, зважаючи на погодні умови та стан здоров’я, роз’їхалася по домівках.
Спецназ на Грушевського з’явився близько 7-ї ранку. На руках у них було рішення Печерського суду про дозвіл на «проведення слідчих дій» у справах про захоплення Жовтневого палацу та сутичок під Верховною Радою 27 лютого.
Утiм наявність понад півтори тисячі спецназівців різних підрозділів у повних обладунках та КамАЗа, що слідував за ними, не лишала сумнівів щодо кінцевої мети цих «слідчих дій».
Оборонці наметового містечка спробували вчинити опір, однак сили були надто нерівними — за лічені хвилини протестувальники були скручені й поставлені на коліна під охороною поліції. Кілька наметів спалахнули, однак пожежу швидко погасили.
Причому, попри офіційну заборону застосовувати гумові кийки та інші спецзасоби до беззбройних та явну перевагу в живій силі, новітні переатестовані «поліцейські» діяли в дусі своїх попередників із «Беркута» зразка 2013 року.
Що цікаво — на силовиках не було ні номерів на шоломах, ні інших розпізнавальних знаків, які дозволяли б ідентифікувати особу.
В результаті розгону містечка 112 осіб було затримано і доправлено до поліцейських райвідділків (щоправда, пізніше всіх відпустили). 11 протестувальників отримали травми різного ступеня, п’ятеро з них опинилися в лікарні.
Серед них — одна жінка й дід із розбитими до крові головами та дитячий письменник Микита Кашницький із травмою ока.
Отримали свою дозу сльозогінного газу і троє журналістів, причому серед них був і репортер iз «Громадського» Богдан Кутєпов, який спеціально вдягнув помаранчевий жакет із написом «Преса».
Зі свого боку силовики теж заявили про семеро травмованих. У поліції посилаються і на 9 гранат РГД-5, запали та «коктейлі Молотова», виявлені начебто в таборі, а також запевняють, що діяли в межах своєї компетенції.
А те, що людей ставили на коліна, то це, мовляв, загальноприйнята світова практика поводження з правопорушниками.
Не в сніг же обличчям їх класти при -7. До того ж, на думку поліції, із затриманими ще й гуманно поводилися: давали покурити, зателефонувати рідним чи друзям.
«Нєплохо оттянулісь»
До «зачистки» таборів протестувальників нам не звикати. Вони були і за часів Кучми, і за часів Януковича, і не один раз.
Утім такий брутальний розгін наметового містечка відбувся уперше після Революції гідності. І продемонстрував дві тенденції, які чітко прослідковуються в сучасній Україні.
З одного боку, ні влада, ні силовики, які продовжують захищати цю владу, геть не змінилися. І тенденція «відриватися» на беззбройних мирних протестувальниках лишилася визначальною і в нинішній десять разів переатестованій-перереформованій поліції.
«Побиття протестувальників є такою самою дією, як побиття протестувальників на Майдані у листопаді 2013 року. Демонстрація сили, жорстокості, рішучості застосовувати силу без обмежень, зневаги до політичних опонентів. Нам усім «влада» показала, що вважає нас холопами, і наше місце, у кращому разі, або на колінах, або на медичних ношах у кайданках. Для неї права людини, права громадянина і людська гідність не варті нічого», — прокоментував Уповноважений Верховної Ради з прав людини Святослав Стеценко.
Спецпризначенці й справді не приховували своєї зверхності. Один з активістів наметового містечка Андрій Пастушенко (позивний «Сивий») переповів підслухану розмову силовиків після розгону (з етичних міркувань нецензурну лексику ми опустили): «Нєплохо оттянулісь. Я єго ... палкой, а он в браслєтах, мордой вніз, снєг с кровью жрьот і пра Авдєєвку мнє прапіхіваєт. Алєнь».
Десь у такому ж дусі відреагував на акцію і міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, який, обігруючи прохання уряду економніше витрачати газ, розмістив у соцмережах такий допис: «Ми теж прикрутили, а кажуть тут деякі, що не це мали на увазі».
З іншого боку, суспільство після Революції гідності таки змінилося. І цього разу перед спецпризначенцями були не беззахисні студенти, а бійці добровольчих батальйонів, які першими у 2014-му кинулися захищати Україну, які пройшли пекло Донбасу, вижили там і навчилися цінувати і людське життя, і людську гідність.
«І для них розправа, яку вчинили нинішні «захисники влади і демократії», це не просто удар по самолюбству. Це сигнал, що всі їхні ідеали, за які вони готові віддати життя, для нинішньої влади, яку репрезентували силовики, є порожнім звуком. А значить, щось треба міняти: чи ідеали, чи владу. «У таборі протесту, здебільшого, були люди середнього і старшого середнього віку, чимало АТОвців.
Людям, які зі зброєю пройшли війну, морально складно, коли їх обшукують — не те що на коліна ставлять. Керівництво МВС і вся влада П. Порошенка сіють зерна люті, які вибухнуть у час, коли владі буде здаватися, що вона «сильна як ніколи», коли буде затишшя і глуха темінь, як перед світанком. От тільки цей вибух може знести не лише владу, а й усю країну», — констатує один з учасників бойових дій Володимир Кухар.
«І повіє вогонь новий з Холодного Яру»
Попри явні паралелі з побиттям студентів і відчуттям, що реінкарнація якщо не Віктора Федоровича в Петра Олексійовича, то старого «Беркута» в нову поліцію точно, завершилася остаточно і безповоротно, на заклик активістів вийти з акціями протесту Київ не відреагував.
І справа тут не лише у засніженості міста і певній втомі від політичного життя та відсутності яскравого лідера. Події останніх місяців показали, що акції мирного спротиву дієві у демократичному суспільстві, а з нинішньою владою потрібно шукати інші методи впливу.
І пошук таких методів активно почався. Один із рупорів розігнаного наметового містечка, лідер руху «Визволення», народний депутат Семен Семенченко заявив, що він і його прибічники змінюють тактику.
«Ми більше не віримо у мирні марші та ходу по колу. Ми будемо діяти тими методами, які вважатимемо необхідними для держави. І маємо два проекти. Перший передбачає організацію Сили оборони України, як, наприклад, у Прибалтиці. Адже якби у нас було 300-400 підготовлених людей, то жодне злочинне рішення щодо побиття мирних громадян не пройшло б. Тому ми будемо створювати Сили оборони України, які будуть заважати злочинцям у погонах придушувати мирні протести та знищувати демократію. Другий проект — це Комітет національного порятунку, який складатиметься з людей, готових узяти на себе відповідальність за владу в країні по різних напрямках», — заявив Семенченко.
У подібному дусі висловився і Святослав Стеценко.
«Щодо нинішньої «влади» я ніколи не мав ані сподівань, ані сумнівів. Її треба валити. Проте спочатку: власний тіньовий уряд, власні кадри на місцях, програма, основні першочергові закони. Ходіння з смолоскипами і заприсяження вождям зазначеного не наближає. Зараз головне усвідомити: не протести, не марші, не табори. Створення нової влади і приведення її до управління країною», — зазначив він.
Паралельно дехто почав згадувати досвід російських народовольців чи есерів, коли цивілізований діалог із владою зайшов у глухий кут.
А заодно й задаватися питаннями, якими були справжні причини несподіваної загибелі Сашка Білого чи «Лісника» і чому в цьому випадку силовики спрацювали на випередження?
Хоча цей сценарій для України — найбільш непередбачуваний і небезпечний.
Натомість влада продовжує відпрацьовувати старі сценарії. До управлінь Нацполіції з МВС надійшло розпорядження з метою профілактики масових заворушень «iз боку представників і прихильників різних радикально-патріотичних організацій» (зокрема — ветеранів батальйону «Донбас», ОУН, активістів Руху нових сил, РПС, УНСО) контролювати «можливі в’їзди до Києва груп громадян для проведення різних заходів».
Як зазначає той же Андрій Пастушенко, «є чітка установка під будь-якими приводами перевіряти і затримувати усіх осіб підозрілої зовнішності. До таких ознак відносяться: наявність військових предметів одягу, характерна зачіска (чи не «оселедець». — Авт.), предмети, схожі на зброю — чи засоби протидії, великі за об’ємом чи вагою».
Утім ще у фільмі «Убити дракона» пролунала промовиста фраза: «Коли нападу — не скажу. Справжня війна починається несподівано».
І історія кількох останіх десятиліть сучасної України — це історія багатьох великих і маленьких Майданів. І розгін чергового з них нічого не значить.
Справжня війна починається несподівано.
