Письменниця Оксана Кротюк: «Дітям довіряю більше, ніж дорослим»

— Пані Оксано, у вас зібралася чимала бібліотечка власних творів, написаних для дошкільнят і молодших школярів. Чи є найдорожчий, найближчий?

 

— Складно визначити... Часто отримую зворушливі листи від мам трирічних малят, і водночас учителі запрошують на уроки у 3–4-й клас, де школярі інсценізують мої оповідання, декламують ліричні вірші. Між цими віковими категоріями — дуже велика різниця. Та є й те, що їх єднає, — це довіра до слова. Тож і старший, і зовсім маленький читач дорогий тим, що він мені довіряє, що він зі мною росте. Я, до речі, теж з ним росту і теж довіряю: дітям — більше, ніж дорослим. 

 

— Як стають дитячими письменниками?

 

— Їй-Богу, я не знаю, як ними стають. Мабуть, у кожного літератора своя історія. Одне знаю точно: такого рішення я не приймала. Якось спробувала писати — й отримала гарний відгук у людей, які на тому розуміються. Мене спонукали і пояснювали, що не годиться не працювати, коли ти надаєшся до тої праці. Спочатку це письмо було як захоплення, — але не те захоплення, котре розвага, а те, котре вимагає шліфування, як-от у спорті чи малярстві.

 

І щоразу раз хотілося взяти маленьку вершину: написати щось вартісне. А коли твоєму читачеві досить 4 чи 8 рядків, треба потрудитися, щоб цих кілька рядків уміщали для нього відкриття, думку, живу емоцію. Та й оповідань про дітей уже без тебе писано-переписано... Але коли знаходиш слово, яке торкає дитячу душу, розумієш, що трудився недарма. Найбільшим було для мене осягнення того, що художнє слово тільки тоді художнє, коли воно правдиве, — не конструйоване, не роблене, не ліплене. Оцю вершину треба брати щоразу по-новому, бо що молодший читач, то чутливіший він до цих речей. 

 

Тож моє письмо улягає мені приблизно в таке порівняння: наче ти став на службу, і вже й сам ладен би її покинути (є чимало суб’єктивних факторів, які один по одному підштовхують мене до прийняття цього рішення), та якось ніби совісно кидати, бо чуєш чимало щирих відгуків від незнайомих тобі дітей і дорослих — і бачиш, що твоє письмо працює на дитину.

То хоч і розумієш, що література дитяча без тебе не втратить, але робиш це вже як Богом задані уроки. Щоправда, в цілком вільному режимі і з перервами.

 

— У ваших книжках описані цікаві сюжети, у яких багато пізнавального. Якісь із них і з вашого дитинства?

 

— Називати якісь окремі цікаві випадки мені, направду, непросто, бо дитинство виглядає мені як всуціль цікаве й багате — і дуже правдиве в усьому, що там відбувалося. І радості, й тривоги в ньому були справжніми, та й загалом нічого не траплялось мені підробного (радянські ідеологічні реалії я відкидаю — йдеться про особисте спілкування, про людей, які творили мій світ).

 

Дитинство мені існує й тепер в якомусь ніби паралельному просторі. Ні, не як солодкий образок безтурботності, не як жалі за проминулим — навпаки, як твердий берег, на якому так багато цвіту й світу — правдивого, свіжого, чистого. Там і нині джерело сили. Там добре. Там татко бере мене малу на руки й високо підкидає, раз у раз підкидає і ловить. Я голосно сміюся й думаю, що злітаю до хмар. 

 

Коли мені було 8 років, мене визнали дорослою і виділили землі під власний квітник. То був мій окремий світ. Прийду зі школи, повчу уроки — і швидше на квітник. Спершу він мав два на два метри — та яким тільки цвітом не ряснів! Це дитяче захоплення тривало аж до студентських моїх часів. У дитинстві в мене було ще й своє поле. Наш дім стоїть на околиці Луцька. І одразу за нашим городом починалося поле, якому кінця-краю не видно. Воно було цікаве, щороку нове. Один рік у полі сіяли пшеницю, інший — жито чи ячмінь. Ще інший рік там стояв ліс кукурудзи.

 

Зайшовши в нього — а кукурудза була тоді вищою за мене — можна в тіні й прохолоді нащипати молодих качанців і кукурудзяного волоття. Щоб робити ляльок з косами. Вони були й лишилися сто раз цінніші за куповані. Хіба й тепер не так? А яке гарне поле, коли воно всуціль вкрите лапатим листям буряків. На гарячому літньому сонці те листя розпарюється і м’якне, стає схожим на великі прив’ялі вуха. Вони ще й пахнуть, свіжо й зелено.

 

— Який найяскравіший спогад вашого дитинства?

 

— Якось ми з сестрою (двоюрідною) — я ще до школи не ходила — збирали в полі волошки й маки, і зайшли далеко. А то був серпень, комбайни працювали. Уявіть собі, яка то була подія, коли комбайн зупинився і засмаглий та запилений дядечко спитав з високої кабіни, чи хочемо ми покататися в комбайні. Міська дитина, я собі й уявити не могла, як це — їхати в комбайні пшеничним полем. Не забулося й досі, бо в дорослому житті це можна порівняти хіба з кораблем в океані.

— На зустрічах з вами діти можуть, напевно, і читати, й бавитись. А що вони люблять найбільше, за вашими спостереженнями? 

 

— Діти дуже люблять почуватися героями творів — тож костюмовані читання в ролях їм завжди до душі. Захоплює читачів ігрова поезія: тому, хоч яка б серйозна була тема розмови, розбавляємо її віршами-безконечниками або ж влаштовуємо театрик на долонях, який гуртом супроводжуємо віршованими забавами на зразок фольклорних. Робота у фольклорних жанрах — моє найсвіжіше літературне захоплення.

 

Воно ж підштовхнуло мене до творення книжки «Прилетіла пташечка», присвяченої народним традиціям та мистецтву. І виявилось, що етнографічні знання, всупереч стереотипній думці, сучасним дітям дуже цікаві. Власноруч виготовлені за книжкою традиційні вироби часто стають для міських дітей першим кроком у досі не знаний світ. Бувають зустрічі, де зав’язується серйозна розмова. Яких тільки питань не ставлять діти! Отут ти бачиш свого читача найвиразніше.

 

— А свої дитячі ігри пригадуєте?

 

— Звичайно, пригадую. Гратися я люблю й досі, гра — це значно більше, ніж розвага. А тоді — в сусідах у нас були й дівчата, та я змалку дружила з хлопцями. Тож десь до класу 5-го була найкращим на вулиці футбольним воротарем, нападником і захисником. Взимку в тому ж товаристві ми ходили кататися на ковзанах і грати в хокей. У Луцьку тоді були чудові ставки, і нам до них було зовсім близенько, пішки. Влітку ми купалися там, рвали ще не доспілі яблука, бо яблуні з людських городів збігали просто на береги. 

 

Літніми вечорами сусід ходив по ряску для качок — і нас кликав. Це дійство просто-таки заворожувало: легкі сутінки, вогкий дух ставка, дзумлять комарі, скрекочуть стоголосо жаби, а ми — діти — на самім бережку стежимо навприсядки, як дядько Толік один за одним витягає з води повні саки мокрої важкої ряски і мостить її у відра... Та найпершим моїм захопленням в дитинстві були книжки.

— Тепер найменші дітки читають ваші книжечки. Які ви книжки читали у дитинстві? 

 

 — Найбільше запам’яталось, як мене записували в бібліотеку. Я йшла як на свято, бо ж мама гарненько мені розказала, яке то диво — бібліотека, і скільки там скарбів. А книжки я на ту пору вже дуже любила й була до них скупа. От ми прийшли, і справді бібліотека видалась мені розкішним палацом. Але бібліотекарка сказала, що не запише мене, бо ще надто мала, читати не вмію і рватиму книжки. Почувши це, я почала голосно рюмсати. Тоді мама попросила дати мені першу-ліпшу книжку, і я тут-таки довела, що вже читаю, мої сльози втерли, й допустили мене до скарбниці.

 

Мала я тоді 3 роки й 2 місяці. А трапилась ця пригода у Волинській обласній бібліотеці для дітей. Олена Миколаївна — бібліотекарка, яка була учасницею цієї події, працює там і досі. Книжок у нас вдома багато. Ще була я зовсім мала, як мама завела зошита на 40 сторінок і записувала в колонку назви книжок, які я — сама чи з нею удвох — прочитала. Поки я йшла в школу, той зошит був майже до кінця списаний. Мої батьки мають добрий літературний смак — і мені його прищепили, за що їм дуже вдячна. 

 

— У Оксани Кротюк є улюблений персонаж?

 

— Є, і не один. Не менш цікаво й себе уявляти персонажем. От, скажімо, Пеппі Довгапанчоха. Частенько почуваю себе героїнею цієї книжки. А з веселою Матильдою («Матильда», Роальд Дал) я б радо сиділа за однією партою. Або спробувала б бути її учителькою. Про ту вчительку розділу в книжці нема. Письменник Іан Вайброу вигадав надзвичайно цікаві історії про Малого Вовчика. Читаючи їх, я не раз хотіла бути Вовчиковою сестричкою і розділити пригоди на двох.

 

Неймовірно цікаво було б слухати міркування правдивого й щирого Лиса («Лялечка і Мацько», Галина Пагутяк). Чи мандрувати з героєм повісті Кристини Нестлінґер «Пес іде в світ». Або ще мати за друга мудрого Лі Бо, пити з ним чай, читати вірші, як це робила маленька Юсефіна, вчитися не потребувати зайвого, а любити просте («Сни Шовкопряда», Оса Ґан Шведер). 

Усіх книжок, в яких є у мене давні друзі та пригоди, я й не злічу. Та найкращий мій друг — донечка Квітослава. У спілкуванні з нею світ мені ширшає.

 

— Пані Оксано, ви лауреат кількох дитячих літературних премій. Що вони для вас?

 

— Найвища нагорода, якої я була удостоєна як автор, — це розповіді батьків про те, що діти просять покласти мою книжечку біля подушки на ніч.

 

— Тобто ваші книжечки певною мірою для дітей є книготерапією?

 

— Ні, просто другом.