Поєднання публікаторського бренду «Сергій Тримбач» із вічнозеленим трендом «антологія кіно» — чудова PR-позиція.
Автор — завжди бажано-очікуваний, коли хочеш дізнатися більше: він уміє розповісти про факт-подію усебічно-захопливо, включно з кулуарним контекстом.
Тож книжка «Кіно, народжене Україною» (К.: Самміт-Книга) апріорі проситься до рук.
«Ілюстрована історія» — так визначено її жанр. Що це таке — відомо: заявка на бестселер.
Михайло Грушевський набув популярності серед найширших українських верств саме по тому, як опублікував 1911 року свою «Ілюстровану історію України».
У підрадянській Україні цю книжку уперше надруковано 1990-го Товариством книголюбів, що додало організації слави та фінансової стабільності.
Обидва видання Грушевського позиціонувалися у найнижчий ціновій категорії, натомість книжка Тримбача своїм поліграфічним виконанням зорієнтована на середній клас. Дуже добре.
Питання лише в тому, чи той середній клас не зведено політикою українського уряду до пролетарського попиту?
Ілюстрована історія кіна — вельми амбітна ідея. Бо технологічно втілити її надто важко — маємо надмір ілюстративного матеріалу.
Виходів зі скрути два: жорстка структуризація «картинок» (іменна, тематична, проблемна) або ставка на здатність автора-упорядника прослизати між крапельками.
В ідеалі — поєднання обох підходів, але то буде надто затратний проект, підняти який можна хіба за бюджетний грант.
Із грантами у нас досі «нєпонятка», тож «Самміт-Книга» пішла єдино можливим шляхом: покластися винятково на пластичність відомого автора.
Відтак маємо гарну «книжку для журнального столика». Її можна принагідно гортати безліч разів, знову і знову отримуючи візуальне задоволення. Але спробуймо її ще й прочитати.
Сергій Тримбач — кіно-критик енциклопедичного рівня. Тож, повсякчас маємо читацькі відкриття.
Приміром, таке: коли режисер Михайло Карюков зняв фантастичний фільм «Небо кличе» (1959) про космічні експедиції радянських та американських космонавтів, у Голлівуді його подивилися дуже уважно й «у «Космічній одіссеї 2001 року» Стенлі Кубрика використані деякі пластичні рішення» нашої стрічки.
А коли пише, що стрічка Володимира Вільнера «Беня Крик» (1927) «і сьогодні сприймається як одна з найкращих кінокомедій за всю історію вітчизняного кіно», вас опосідає необорний потяг звернутися до кіноархіву для перегляду.
Так само, як і після авторської мікрорецензії на стрічку Петра Чардиніна «Укразія» (1925), котра «стала прототипом майбутніх суперуспішних радянських стрічок «Подвиг розвідника» Бориса Барнета (1947) і «Сімнадцять миттєвостей весни» (1973)».
«Подвиг розвідника», нагадаю, був культовим фільмом упродовж принаймні двадцяти років; у рік виходу став лідером прокату (22,7 мільйонів глядачів), а сам «Барнет — у реєстрі найвизначніших російських режисерів кіно.
Його фільм «Окраїна» (1933) за багатьма експертними опитуваннями вважається кращою російсько. стрічкою усіх часів».
Так само цікаво дізнатися, що по виході фільму Ігоря Савченка «Тарас Шевченко» (1951) виконавець головної ролі Сергій Бондарчук удостоєний Сталінської премії і звання народного артиста в обхід правила: спочатку «заслужений», тоді «народний» республіки, а вже далі «народний СРСР».
Сталін знався на пропаганді — Шевченко у тому фільмі дуже нагадує другу, виразно імперську, редакцію Гоголевого «Тараса Бульби».
У тексті книжки «Кіно, народжене Україною» знайдемо навіть містику: актриса Інна Бурдученко під час зйомок фільму «Квітка на камені» «загинула в полум’ї декорацій.
Після цієї трагічної смерті поповзли чутки про те, що загибель є проявом «помсти небес» за антицерковну спрямованість кінострічки. Справді, римо-католицька церква прокляла картину.
Окрім Бурдученко, невдовзі пішли з життя ще кілька учасників роботи над фільмом чи їхні родичі».
Проте найсмачніші родзинки — в аналітичних Тримбачевих інтерпретаціях. Скажімо, про фільм Віктора Іванова «За двома зайцями» (1961), який «не одразу завоював широку авдиторію, лише з кінця 1980-х він входить до числа найулюбленіших (його герої та чільні колізії вочевидь зримувалися з «базарно-ринковими» реаліями новітніх часів)».
Або про кіностилістику цілого періоду в українському кінематографі: «В 1960-ті це стане загальним місцем — уявлення про необхідність почати революцію спочатку, мало не від самого пострілу «Аврори» (на цьому наполягатимуть, скажімо, герої «Комісарів» Миколи Мащенка, що з’явився на екранах 1971 року)».
Це добре простежується і в тогочасному літературному процесі — від появи есею Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» починаючи.
По прочитанні книжки «Кіно, народжене Україною» стає виразно зрозуміло, що «Березіль» і Лесь Курбас — то не лише театр, а й кіно.
Деякі Тримбачеві пасажі просто волають про розтлумачення, як-от таке: «У серпні 1918 року гетьман Павло Скоропадський видає наказ про українізацію кіно».
Що таке у тому історичному контексті «українізація» — націоналізація кіновиробництва, мовна політика? Так само хочеться знати більше про вплив Гоголя на Довженка (режисер напередодні Другої світової війни почав так і не закінчену роботу над «Тарасом Бульбою»). Остання теза також наполегливо вимагає деталізації.
Особливо, коли йдеться про «повернення середньовічної моралі», тодішньої «готики», в естетику для масового споживання.
Але альбомний формат рецензованої книжки не передбачає такої деталізації, тож даю читачеві адреси для цього інтелектуального дайвінгу: Сергій Тримбач, «Олександр Довженко: Загибель богів.
Ідентифікація автора в національному часопросторі» (Вінниця: Глобус-Прес, 2007) та коментована С. Тримбачем збірка листів, спогадів, архівних знахідок «Довженко без гриму» (К.: Комора, 2014). Останнє видання, до речі, стало лавреатом тогорічного рейтинґу «Книжка року».
Але є у текстах С.Тримбача і висловлювання, з якими важко погодитися, наприклад, «громадянська війна в Україні».
Ми не мали її ані на початку минулого століття, ні зараз — то все агресія Росії. Трапляються й отруйні радянські тези без коментарів на кшталт: «Стає соціалістом, перетворюється на самостійно мислячу людину».
Або не відрефлексовані заяви типу «Дума про Ковпака» — кращий фільм Т. Левчука». Воно-то, може, й так, але чи варто «пропагувати» фільм про класичного терориста?
Це все одно, що говорити про Гончаревих «Прапороносців».
Те саме бачимо і у пасажі «Олександр Корнійчук — у 1930—1960-х рр. найавторитетніший український театральний драматург».
Корнійчук був талановитим літератом-пропагандистом й, очевидно, «найавторитетнішим» в обоймі ЦК — але навіщо це так незграбно подавати нинішньому читачеві?
Але є у книжці й таке: «Після перегляду «Арсеналу» (1929) Йосип Сталін сказав: «Справжня революційна романтика».
Натомість українські письменники поставилися до фільму критично — як такого, що підігрує московській владі та її політиці в Україні».
Гадаю, усі ці сентенції є радше наслідком відсутності редактора, що мав би нагадати авторові про неприпустимість термінології та фразеології радянського дискурсу, котрих він припустився, сподіваюся «автоматично».
У будь-якому разі маємо книжку, що заповнить лакуну знань читача з «середнього класу» (коли такий справді є) у розумінні історії українського кіна, котре справді опиралося імперським впливам; здійснилося у декількох світових шедеврах і — якщо подивитися в телевізор — не пасе задніх сьогодні.
Книжка Сергія Тримбача «Кіно, народжене Україною» — добрий книжково-інтер’єрний продукт. Вона, самим фактом своєї з’яви, дає знати, куди слід рухатися далі: додання покажчиків, візуальне та проблемно-тематичне структурування, чіткіше позиціювання для потенційного покупця. Сподіваюся, ми цього дочекаємося.
* Рецензія на книжку ще одного номінанта Дмитро ГОРБАЧОВ. Случаї (К.: Артбук) опублікована в «УМ» від 11.07.2017.
