Десь у новій книжці віршів Тараса Федюка «Канабіс» (К.: Гамазин) є пряме, прозаїчне, сказати б, згадування про особисто тяжкий рік, коли це все писалося.
Випробування виявилося справді важким — такого сумного месиджу, як «Канабіс», поет досі читачеві не надсилав.
Не просто так на самісінькому початку книжки виникає видіння-камертон: «вітер вирве книгу з рук / стане книга не моєю / і покотиться стернею / між наляканих пилюк... вітер вирве із руки / в амензії неповторні... / ...лиш виймаєш букви чорні / з пальців наче колючки».
Якщо взагалі можна говорити про «жанри» поетичних книжок, то «Канабіс» — це сповідь. Звісно, уся творчість є автобіографією. Але є рефлексії пам’яті і є ігри розуму з цього приводу.
Аналіз пережитого і синтез передуманого. Приміром, десять років тому в «Трансністрії» Федюк рефлексував так: «але дай ще зловити риби / але дай же пожити ніби».
Пізніше накриває прикре усвідомлення: «а перебір — це коли двадцять два / і п’ятдесят сім» («Хуга», 2011).
А тепер-от — синтетичний висновок: «немає інтересу / зловити рибку або дівку зняти / або сягнуть відчутного прогресу».
Попередня «Халва» (2014) завершується як тривалий піст — готовністю до сповіді: «вміння нічого не мати / дається як вміння літати».
Тепер же, пролітаючи над гніздом зозулі, що наносила різнокаліберних яєць до хатинки далеко внизу, де «жовте вікно серед степу і снігу п’є і гуляє», — поет ніби ширяє над мапою своєї пам’яті.
І що бачить? «Я все життя прожив ніяк і хочу дожити ніяк / між цих страшних боягузів і цих смішних забіяк».
Коли вслухатися-вгледітися у цю фразу, то можна почути Сковороди відлуння — «світ ловив мене, але не вміймав».
На поверхні Федюкового тексту погойдується-зблискує яскравий буйок: «коли я вийшов з-за столу / от тільки тоді й почалось» — ясна річ, поверхові рецензенти одразу вхопилися за неї. Мовляв, філософське прощання з чаркою.
Вони принаймні спізнилися: поет «прочитав молитву тиху на понищення алкоголю» іще в «Обличчі пустелі» (2005) і далі не акцентувався на тому. Та й навряд чи «стіл» для нашого автора — лише тільки поверхня, заставлена пляшками.
Радше «застілля» — то є символ соціальної вітальності. Упродовж останніх трьох років (між «Халвою» і «Канабісом») Тарас Федюк позбувся чи не всіх публічних ангажементів: вийшов зі складу Шевченківської премії, конкурсу Бі-Бі-Сі, «Книжки року». Усамітнився. Вважай, перейшов у чернецтво.
У новій збірці подано й новий інтер’єр: «мов коло окреслив хома і нема / нікого крім нечисті хором за колом».
Екзистенція збіглася до розмірів хати; вся решта — що гуде-стугонить-спалахує-б’ється — уже за вікном. І це не все: «але вікно... в нім така пустота / наче у скриньці без дна і листа». З помітних подій лишилося чотири: зима, весна, літо, осінь. Кімнатний дизайн — «зола вини і слави».
Як будь-якого затворника, автора «Канабісу» час від часу спокушають біси, але він здебільшого реагує на них по-обломовському: «чи поїхати у мандри / по безвізових країнах / чи на різних кокаїнах / рідну голову схилить? / та вже пізно. можна тільки / покачатись на перинах / і нюхнути нафталіну... все вже пізно».
І далі: «не плачу і вдачу легку / не мучу ні босхом ні мунком». Може, й так, але Босх і Мунк про Федюка не забувають, і то повсякчас.
Ще у далекій «Таємній ложі» (2003) поета мордувала примара — «той хто зазвичай з’являється двічі / той хто утретє приходить до других».
А оце нині з’явився ще більш моторошний відвідувач — «і шкура янгола з плеча гойдається йому».
Аж раптом несподіваний спалах побутової активності: «будем робити зимовий запас: / сніг авторучка октавіо пас / сало чернетки захоплення мас / повний тарас».
Це, знову-таки, неспроста — взагалі у Федюка слів, котрі просто погуляти вийшли, немає. Відомо, що Тарас Федюк уже декілька років пише спогади.
І фраза з «Канабісу» — «Боже мій як було мало треба. зовсім як тепер», — очевидно записана після дайвінгу на дно своєї пам’яті.
А це небезневинні занурення, бо як випірнеш без декомпресії — ризикуєш опинитися «на березі фальшивої ітаки».
І от така ризикова людина пише мемуари. Про себе («коротко й страшно тому що пора / віршик як ворог на світ позира») та щонайменше про два літературні «покоління надії і аліготе», для котрих «тінь заґратованих вікон ставала клітинами тіла». Відтак читацькі очікування сягають градусу неабиякої інтриги.
Критик Ярослав Голобородько якось висловився про стиль Федюка: «Це як довготривала енерґетична ін’єкція, це як наркослово, що буйно тече по жилах художньої свідомості» (New Ukrainian Alternative. Знакові тексти помежів’я ХХ–ХХІ століть. — Х.: Основа, 2005).
Тепер «федюкозалежність» читача ще й легалізована назвою книжки. Без голландських конотацій про те саме писав і критик Володимир Моренець: «Федюка хочеться цитувати, бо, цитуючи, стаєш причетним до ставання, до здійснення живої думки» (ЛітАкцент. Випуск 1. — К.: Темпора, 2008).
Точнісінько так пропонував читати-розуміти філософа Рене Декарта філософ Мераб Мамардашвілі — розчинятися у паморочливих випарах слова.
У «Канабісі» шампанський Федюків гумор майже вивітрився й лишилася хіба іронічна готовність «закінчити всімпривітом», бо «все прочитано довкола / все прожито навкруги». Але одне неабияке життєве випробування лишається: «все було окрім смирення / ще — смирення... ще воно...».
Оті авторські три крапки вельми промовисті: життя триває! Тобто, незважаючи на визначені ним сьогоднішнім координати — «і уже ні до чого не близько / й недалеко усього вже від», — далі буде.
Справжня поезія — як Керролова кроляча нора: невідомо, куди потрапиш. Туди, де «сіріючи виникають золоті сліди віслюка»? Чи туди, де «вдвох як букви в слові «ні»? Чи й поготів опинишся там, де «повзе фунікулер як дев’ятнадцяте сторіччя»?
