Вітри перемін, здійнявшись над Україною, сколошкали не тільки схід.
Разом iз переселенцями тривог і неспокою вони навіяли й благословенному Закарпаттю.
Традиційно пістрявий за національним та світоглядним складом місцевий люд, що роками мирно уживався, не втрачаючи індивідуального колориту, опинився в ролі ласого пирога для геополітичних ігор.
Українців-румунiв-угорців-словаків, православних-лютеран-католиків-п’ятдесятників, які досі не переймалися відмінним між собою, воліючи підтримувати спільне, почали де м’яко, а де й агресивно зіштовхувати лобами. Навіщо?..
Ворота для Сіларда
Невеличку галявину на схилі садової ділянки в Шаяні Степан Людвигович спеціально залишив незасадженою, — аби було де з улюбленим онуком поганяти м’яча.
І футбольні ворота змайстрував: жвавому й непосидючому Сіларду всі знайомі одноголосно пророкують кар’єру новітнього Пеле чи Бекхема.
Дідусь свого часу теж небезуспішно грав у місцевій футбольній команді...
Внучок у Степана й Еріки Ганко троє: серйозна Богларка, комунікабельна Жозефіна, скромна Жасмін.
А задерикуватий енерджайзер-внук, у якому дідусь частенько впізнає свої риси, поки що один.
І, звісно ж, саме з цим хлопчиком, як раніше зі свекром, а потім iз сином, Степаном-молодшим, найкомфортніше було б обговорювати всілякі чоловічі справи.
Їхня будівельна династія, як і чимало інших майстровитих родин iз Хустського району, знана вже й по Україні, й у сусідній Угорщині, куди син при нагоді їздив на заробітки.
Свекор, Олександр Карлович, був найталановитішим столяром у Вишково. Його вікна-двері, спальні й кухонні гарнітури з дерева й досі милують око й вірно служать багатьом місцевим родинам.
Сам Степан Людвигович у молодості об’їхав iз будівельними бригадами пів-України. Сину прагматичні угорці чи не після першого ж контракту запропонували постійну роботу з наданням виду на проживання.
Там кваліфікованих майстрів уміють цінувати і пошаною, й фінансовою винагородою. Тільки от у цьому й заковика...
Степан-молодший, якого запросили очолити будівельний підрозділ і переїхати до Будапешта з дружиною та дітьми, після недовгих міркувань, звісно ж, прийняв вигідну пропозицію.
Ні в рідному Закарпатті, ні будь-де в Україні такого від офіційних осіб чекати даремно.
Хіба що прийдуть iз ретельною інспекцією, якщо наважишся якусь власну справу відкрити... А от батькові це рішення — ножем у серце. Кілька місяців повіки склепити ночами був нездатен.
Як же це? З рідної землі, з дому, спроектованого і зведеного власними руками, — за кордон... І онук поїде, так і не зігравши омріяний сімейний матч, не забивши дідусеві гола в нові саморобні ворота?..
Україна без кордонів
Можна багато розмірковувати про міжнародні й міжнаціональні стосунки, — згадувати історію, обговорювати правила і закони...
Більшість прикордонних закарпатців звикли знаходити спільну мову попри різницю в походженні.
Вишківська селищна рада, депутатом якої місцева угорська громада часто обирала Степана Ганка, об’єднує в п’яти населених пунктах близько п’ятнадцяти тисяч людей.
Крім центрального селища на понад ста двадцяти квадратних кілометрах територій, їй підпорядковуються села Мадьорош, Ракош, Шаян та Яблунівка.
Власне, по самих топонімах можна здогадатися, що здавна тут мешкало чимало мадярів та румунів разом з українцями.
У нас, у Вишково, і зараз дві великі школи, — українська, в якій навчається близько тисячі учнів, та угорська, яку сьогодні відвідує близько 700 дітей, — розповідає Степан Людвигович. — Кількість сімей з угорським корінням, які раніше переважали, останніми роками значно зменшилася. Тільки в Будапешт, за моїми підрахунками, 170 сімей виїхало... Повертаються іноді навідати пустуючі домівки з Чехії, Англії, Австрії...
Еміграція, в основному, через неможливість заробити на достойне життя, навіть маючи хист і бажання працювати. Звісно, в першу чергу їде молодь, — у них і сил більше, й менше страху, та й іноземні мови вивчати не лінуються. Останнім часом батьків не лише «на європейську пенсію» забирають, — майстерність старшому поколінню також стає у пригоді. У нас традиційно багато хороших майстрів будівельних професій, які раніше, як і я, в основному по Україні роботу знаходили. Непогано заробляли, мали можливість і людям, і собі гарні будинки зводити.
Та й у Хустському районі мали виробничі потужності для таких майстрів чималі — меблева фабрика на весь колишній Союз гриміла. А консервний завод, швейні цехи по кількасот робітників забезпечували роботою, а якісною продукцією — півконтиненту... А потім якось усе занепало, знецінилися кваліфіковані фахівці... У нас здебільшого останнім часом не стільки заробляють, скільки витрачають, — курортна місцевість, все-таки, хоч і сезонна...
Був період, коли всі шукали хоч якусь роботу, аби прогодувати сім’ю. Адаптація до Європи розмила кордони навіть не офіційним безвізом, а у свідомості. Люди, які мають хорошу кваліфікацію, але позбавлені в Україні можливості повноцінно реалізуватися, вимушені обирати варіант трудової еміграції. І, звісно, простіше тим, хто може вільно спілкуватися мовою країни, куди від’їжджає ...
Добре там, де ти свій
Попри звичну для Закарпаття мультикультурність, відомий лікувальними водами Шаян навіть у період воєн і революцій не знав ні злодіїв, ні жорстких конфліктів.
Курортники, які з давніх-давен приїздили сюди на лікування, теж не завдавали клопоту: купували у тутешніх селян гриби-трави-ягоди, домашню молочну продукцію, колоритні вироби з дерева, лози, кукурудзяного листя...
А ще — чудову випічку місцевих кондитерів-аматорок. Дружина Степана Людвиговича, Еріка, певно, може сміливо конкурувати зі своєю легендарною землячкою — Дарією Цвек.
Такого бездоганного смаку тістечок і страв традиційної угорської кухні я поки що ніде не куштувала.
Втім, сама Еріка, вчителька за спеціальністю і турботливий ангел своєї численної родини за покликанням, заперечує: каже, тутешні господині всі, як одна, здатні очолити найвишуканіший ресторан, незалежно від фахової підготовки.
Складається враження, що для багатьох місцевих мешканців оцей вроджений перфекціонізм — справді генетична обумовленість.
Степан і Еріка з великою пошаною розповідали і знайомили мене з багатьма місцевими майстрами різних національностей, які працюють iз деревом, як брати Варга, гранітом, як Степан Ідяртов, шкірою, металом і роботи яких, вочевидь, заслуговують окремих розповідей... Був серед них і батько нині відомого в Європі лікаря Миколи Коршинського.
Батьки його, місцеві селяни: тато Миколай — українець, мама Олена — угорка.
Сину після закінчення медінституту й інтернатури сім’я просто не мала можливості зібрати кілька тисяч доларів в якості оплати за робоче місце в районній медустанові.
Отже, у вимогливій Європі українському фахівцю без протекції і хабара «людині системи» справді пробитися легше, ніж крізь чагарники рідної бюрократії?..
Чому Україна-держава стала чванливою мачухою для власних талановитих дітей, які знаходять повагу і прихисток у сусідів?..
З яких будівельних матеріалів зведена та важкоздоланна стіна, яка стає невидимим, але таким реальним кордоном для повноцінної реалізації нашого талановитого потенціалу? На ці питання у Степана Людвиговича поки що немає відповіді.
Знає він точно одне: тільки люди, навчені добре робити свою справу й поважати достойних ближніх, зможуть створити здорове і захищене середовище і для власної родини, і для інших.
Незалежно від того, в якій країні вони перебуватимуть. Але дуже хочеться, щоб на маленькому футбольному полі в саду, посадженому дідусевими руками, безтурботно ганяли м’яча і онуки, і правнуки...
