Намагалися вхопити ближчих до Кобзаря

Цьогоріч 22 травня — півстоліття моєму першому публічному протестові.

 

«Ганьба!» — кричав разом iз кількома сотнями людей біля пам’ятника Шевченкові у Києві 22 травня 1967 року.

 

З-за вищого парапету, що оточує скверик від університетського Червоного корпусу, чулися поради:

 

«Ви нє крічітє «ганьба!» Ви крічітє «позор!», «позор!» Оні вас нє панімают!» А й правда! Багато ще й досі «нє панімают», якої Вкраїни нам треба. Навіть очевидного не втямлять: такої, де «врага не буде, супостата!».

 

Із села до Києва приїхав зарані. Тому ходив довкола сквера і бачив, як під’їжджають сірі міліцейські «газони».

 

Вони стояли на Володимирській, навпроти ректорату університету, на вулицях Толстого і Горького, на Пушкінській.

 

Під вечір зійшлося чоловік 200. З них міліція заарештувала кількох ще на підході до пам’ятника. Розпочався мітинг.

 

Запам’ятав промови Юлія Шелеста і Миколи Холодного, студенти також читали вірші. Співали «Реве та стогне...» З різних сторін до центру пробивалася міліція, намагаючись вхопити ближчих до Кобзаря.

 

Міліцейський полковник вхопився за юнака. Той рвонувся і «форменний» кашкет покотився на газон. Кілька підлеглих кинулися рятувати начальственну «корону», а він у цей час репетував: «Прєкратітє! Ви травку топчєтє! Всєм — разойтісь!».

 

Люди в цивільному та формі намагалися хоч когось упіймати.

 

Натовп відбивав затриманих. На заклик іти до ЦК партії сформувалася колона десь чоловік на 300. Бульвар перекрила міліція.

 

Пішли Прорізною, а вгору, на Банкову, проривалися і по Карла  Маркса, і по Жовтневої революції.

 

Дехто пише, що протестувальників відразу поливали зі спецмашин. Це не так. Коли всі зайшли на Банкову, вантажівки перекрили вулиці з боку кабмінівського клубу та Бессарабки. Люди опинилися в пастці.

 

Тільки потім поїхали звичайні «поливалки», відтіснивши нас під будинки. За міліцейський кордон до ініціаторів вийшов міністр охорони громадського порядку Іван Головченко, який пообіцяв та згодом відпустив раніше затриманих.

 

Перед цим утворилася ініціативна група, яку завели в ЦК. Вони мали заявити народні прості вимоги: не забороняти вкраїнське та дозволити офіційно вшановувати дату київської панахиди за Тарасом на його шляху до Канева.

 

І всі наполягали, що не розходитимуться, доки делегати не вийдуть вільними.

 

Весь цей час прибувала міліція та тиснула й ущільнювала протестуючих. Я втік через під’їзд будинку, де жив Володимир Маняк.

 

Там є «чорний хід» у садок за театром Франка.

 

«Робота» з протестувальниками розпочалася наступного дня. І триває понині.

 

Там, де ЦК, — на Банковій той самий центр прийняття антиукраїнських рішень. У ювілейний Шевченків поминальний день хочу, щоб уся влада десь виїхала зі столиці.

 

І Кабмін, що будувався для НКВД, а дух його й досі там. І «цирк», де знущаються над Конституцією України.

 

Й АП-ЦК нехай би провалилося в пекло! Слово «ганьба!» — не луна з минулого, а печать на ворогах держави.