Співачка Наталія Шелепницька: Голос треба тренувати щодня

— Наталіє, як почали  захоплюватися музикою?

 

— Я народилася у родині, де музика була частиною життя. У будні та свята у нас вдома звучали народні пісні. Мій брат брав баян до рук, а мене як найменшу ставили на стільчик, і я починала співати... Окрім народної пісні, у моїй родині любили слухати класичну музику, зокрема пісні по радіо у виконанні Євгенії Мірошниченко, Белли Руденко, Дмитра Гнатюка. І одного разу, коли звучав романс Олександра Аляб’єва «Соловей» у виконанні Євгенії Мірошниченко, мама сказала: «Донечко, якби ти співала так, як вона».

 

І сьогодні я розумію, що ті слова стали пророчими… Саме ці мамині слова спонукали мене до співу. Утім мої батьки вважали, що я маю все-таки стати лікарем. Проте двоюрідна сестра Галинка була іншої думки, мовляв, послухайте, як дитина співає… І відвела мене до музичної школи, де я почала займатися грою на бандурі.

 

— А чому обрали саме бандуру, а не, скажімо, домру?

 

— Бандура дає можливість розвиватися голосу. І я вибрала цей інструмент. Навіть попри те, що взимку мені було нелегко добиратися до музичної школи, розташованої в центрі міста Тернополя, — а ми жили на околиці. І коли замітало дороги (а таке бувало частенько), не ходили автобуси, а татова машина чомусь не заводилась, я тягнула бандуру — шість кілометрів по снігу...

Учила мене чудова викладачка Ярослава Вихованко. До речі, з Ярославою Федорівною і до сьогодні підтримую теплі стосунки. 

 

— Пригадуєте свій перший вихід на сцену?

 

— Це було у… садочку, коли мені було п’ять рочків. До свята всім роздали радісні пісні, а мені дали заспівати сумну — про маму. «Тумани, тумани, верніть мою маму…» (співає). Я так чуттєво заспівала пісню, що люди заплакали. Тоді я запитала свою маму, чому плакали люди. «Я що, так погано співала?!» — «Ні, доню, ти чудово заспівала, але твій спів і пісня про дівчинку-сироту розчулили людей до сліз», — відповіла вона. Згадую і шкільні роки, де довелося багато співати, але чомусь найбільше в пам’яті залишився саме виступ у дитячому садку.

 

— А де розпочався ваш професійний шлях?

 

— У Чернівецькому музичному училищі. Тут і відбулася зустріч iз Назарієм Яремчуком. Назарій Назарович був солістом Чернівецької філармонії, де часто відбувалися концерти і фестивалі, в яких брали участь і ми, солісти ансамблю бандуристів. І одного разу Назарій Яремчук підійшов до мене і захоплено сказав: «Боже, який соловейко! Оце в дитини буде майбутнє! Займайся…» Потім мені свої настанови давали Софія Ротару, Павло Дворський, Дмитро Гнатюк.

 

Після закінчення Львівської консерваторії мене запросили до ансамблю при муніципальному оркестрі «Синевир» (нині — «Дніпро») бути солісткою. Під час одного з концертів у Києві в Українському домі відбулась, на мою думку, доленосна зустріч… Я зустріла свого кумира!

 

— Ви тоді зустріли Євгенію Мірошниченко. Пророцтво вашої мами здійснилося?

 

— Так. В Українському домі проходили Дні французької культури. У цьому заході брало участь багато митців. І коли я після виступу спілкувалася з  Петром і Павлом Приймаками, до нас підійшла розкішна, життєрадісна жінка — Євгенія Мірошниченко. І звертається до мене з такими словами: «Ты не только красотка, но и хорошо поешь! Приходи ко мне в класс». 

 

— Відразу пішли до Євгенії Семенівни?

 

— На мене не треба було довго чекати: наступного дня я цілий ранок розспівувалась, робила зачіску, макіяж — щоб сподобатись Євгенії Семенівні. Боязко постукала у двері консерваторії, а там  студенти старших курсів показували свою майстерність. Тоді я заспівала, оскільки вже була лауреатом численних конкурсів та фестивалів, проте професійної вокальної школи у мене ще не було.

 

Мої природні дані справили дуже гарне враження на Євгенію Семенівну, і відтоді я стала ученицею найталановитішого педагога у моєму житті. Щоправда, довелось піти з ансамблю «Синевир». Мені треба було опановувати академічний вокал, а не народний. Такий був ви­бір мого педагога. Я була зразковою ученицею: заглядала у вічі Євгенії Семенівні, ловила кожне її слово. І сьогодні з огляду на ті роки я дякую їй за все, навіть за сльози та хвилювання.

 

— Які поради Євгенії Мірошниченко були для вас найціннішими?

 

— Усе, що говорила Євгенія Семенівна, для мене було цінним, особливо якщо мова йшла про глядача. Вона любила повторювати: «Ти повинна так любити свого глядача, щоб твоє душевне тепло зігрівало кожного». І тренувати свій голос, приміром, як спортсмен тренується щодня, так і співак має працювати над голосом. Помиляється той, хто вважає, що, закінчивши консерваторію, співак уже є великим професіоналом.

 

Я і нині працюю над своїм голосом, вдосконалююсь. Голос — як скрипка. Скажімо, Євгенія Семенівна, будучи у поважному віці, зберегла голос: у неї він залишався весь час «молодим». Також важливо постійно працювати над репертуаром.

 

— Ви співаєте не лише класичні твори.

 

— Окрім арій з опер українських і зарубіжних композиторів, у моєму репертуарі є романси та народні пісні, наприклад, «Ой, співаночки мої», «Сиджу я край віконечка». Також є композиції у стилі NeoClassic. Він не так давно з’явився на Заході. Його популяризують Сара Брайтман, Емма Шаплін. В Україні він не дуже поширений, тому цю нішу я зайняла впевнено. Неокласика — це класика в сучасному аранжуванні.

 

Навіть молоді люди, які не відвідували оперний театр, послухавши музичні твори у моєму виконанні, кажуть: «А ми не думали, що це так цікаво!». Ми живемо в іншій епосі. За кордоном усе осучаснено. Треба подавати сьогодні класичну музику людям, особливо молоді, оновлено, я б сказала «смачно».

 

— З ким би вам хотілося заспівати дуетом?

 

— Я б із задоволенням заспівала з  Андреа Бочеллі, Алессандро Сафіна, Джошем Гробаном, Ларою Фабіан, Селін Діон, Монсеррат Кабальє… Також мені пощастило бути знайомою та отримати майстер-клас від Лучано Паваротті. 

 

— Як часто виступаєте з концертами за кордоном? 

 

— Концерти за кордоном відбуваються досить часто. Я дуже люблю Італію, Іспанію, Францію, Австрію, Угорщину й охоче приймаю запрошення. Мої виступи проходять як для української діаспори, так і для місцевої аудиторії. Над­звичайно приємно отримувати листи після концертів зі словами вдячності. Пригадую лист з Омахи (Північна Америка) від чоловіка, який абсолютно не розумів української мови. Але мелізматика, душевність мого виконання так його зачарували, що в листі він написав про бажання вивчити українську для того, щоб наступного разу, коли я приїду, він зміг розуміти зміст пісень і насолоджуватися моїм співом сповна. Це найбільша похвала для артиста! 

 

На таких концертах я виконую й академічний репертуар: арії з опер, романси українських і зарубіжних композиторів, а також твори у стилі neo classic, pop classic. Проте особливе місце займають у моєму репертуарі українські народні пісні, які я увібрала з материнським молоком із самого дитинства. І щодня я дякую Богові й батькам за голос — безцінний дар, завдяки якому я маю можливість передати всі свої почуття і розкрити душу.