На новий роман Павла Вольвача читаюча публіка чекала з особливим інтересом.
Першим двом, очевидно, велося без третього не дуже комфортно: надто рознесеними були у стилістичній, змістовій та екзистенційній амплітуді попередні романи цього автора, прикликаючи собі, ніби теза й антитеза суворого Гегеля, неминучий синтез.
Бо й направду: «Кляса», якою Павло Вольвач вивалював двері в добропорядному «сальоні» сучукрліту — пролетарська, романтико-кримінальна, наснажена гмахом індустріальної міці південного-східного Запоріжжя з усіма його вимріяними у «ваплітянську» добу Дніпрельстанами.
Натомість «Хрещатик-плаза», яка спричинила колись навіть до «шкандалю», бо хтось із топів у комусь там себе впізнав, відлунює акустикою зовсім іншою: київською, богемно-герметичною, підкреслено вглибленою у дискурсивні пласти текстовості та культурології.
Виданий цьогоріч львівським «Видавництвом Старого Лева» роман «Сни неофіта», отже, неминуче мав бути, з одного боку, інтелектуальним, з іншого — сказати б, народно-автентичним, справдешнім, як бандюки, бакси і мєнти-автоматники, вже на першій його сторінці.
Тож не дивно, що тут дейкують про Плужника, снують витончені дискусії про Даніїла Хармса, розмірковують про таку екзотичну дивовижу, як Луї-Фердінанд Селін...
Але і «стрілку забивають», і в кабаках із «блатними» чаркують, і ніж у кишені тримають, аби всадити його у співрозмовника по саме руків’я.
Без якоїсь видимої причини, так, від повноти почуттів. Навіть в аспекті суто хронологічному «Сни неофіта» — роман-синтез, бо якщо від пізніх «вісімдесятих», у яких розгортається дія «Кляси», піти у напрямі поранкових «нульових» «Хрещатика-Плази», то рівно посередині матимемо... Правильно, наші 90-ті.
Власне, саме нове естетичне насвітлення 90-х і бачиться одним iз найцікавіших аспектів цього роману.
Бо про 90-ті писали багато, але десь в одній приблизно семантичній оптиці: цей період новочасного українського буття зазвичай віддавався «на відкуп» або детективу (Кокотюха), або міцно закроєному соціальному трешу (Ульяненко, Кононенко, Процюк).
За майже загальною згодою інакше просто і бути не може, бо в 90-ті «було багато бандитів» (питання про те, чи стало їх менше зараз, залишимо для наступної розмови).
Натомість Вольвач у «Снах неофіта» чи не вперше в нашому письменстві з такою наполегливістю і послідовністю підносить епос саме «світлих 90-х».
Певна річ, без бандитів у нього не обійдеться (один Медведь чого вартий, та й інші там — не гірші:
«Вони, оці хлопці, которі судимі, — вони дуже сильно нєрвенні», — казала при одній оказії Медведева мати), як не обійдеться і без поножовщини, рекету та терпили з доларами, проте тлом для оповіді навіть у найдраматичнiших її епізодах лишатиметься не тьма, а світло.
Вольвачеві 90-ті світлі саме з огляду на те, що людям натоді вперше відкрився простір, а з віднайденим простором повернулася їм здатність дивитися за обрій: ніби із зіндану совєтчини.
Зіндан — це яма, в якій у першу чеченську (а може, і не тільки) тримали полонених; у переносному значенні — пастка, з якої важко вибратися.
Тут усе було розписано наперед, від «пєрвой получки» до «последнєго путі», вирвалися вони. Комусь повелося потому на краще, комусь на гірше, але долі тоді здобулися на пластичність, а життєві траєкторії — на вивільненість.
Неофіту відтепер вільно читати Антонича, Підмогильного, цікавитися політикою, мріяти про справжню творчість на київських узвишшях, Вомбату — поміняти свій риболовецький Сєврибфлот на одіссею бізнесової плавби, у якій може випасти і зустріч iз німфами, і спів сирен, що веде до загибелі, — проте це завжди буде свій, власний вибір.
І навіть впаяному в керівну посаду голові сільради вільно — щоправда, після надцятого гранчака, помислити об тім, що все ж може бути (та й було ж колись) зовсім інакше:
«Так батько Махно, було, тіки свисне — уже в Гуляйполі сто тисяч хлопців! З оружжям, із усім чисто. І в бо-ой!».
Назагал беручи, засаднича «відкритість» роману — сюжетна, семантична, світоглядна — також постає вислідом культивованого автором «духу й етносу» 90-х: «Кляса» та «Хрещатик-Плаза», варто нагадати, також були сюжетно-відкритими, проте в «Снах неофіта» ця настанова сягає висот свого «акме».
Тут ні мадам Боварі не ковтне свою отруту, ні Чіпку в кайданах на каторгу не поженуть — бо нічого ще не скінчилося, все тільки починається.
Сідаючи у вагон поїзда, пунктом призначення якого — Київ, неофіт лишає позаду себе Запоріжжя таким, яким він його знав, — без ніякої «розв’язки».
Вова Москаль непоквапно, проте твердо робитиме собі українську справу, як і до того робив, Грєбєнь чухатиме свій «русскій мір», начальники з обласної адміністрації стелитимуться перед московськими гостями, які «по-дружньому» називатимуть їх хохлами, поет Гулий катуватиме віршами наступні покоління літстудійців, хтось «асвабадіцца с лагєря», комусь посміхнеться фінансова фортуна.
Неофіт зробив свій вибір — шлях із міста в місто. Шлях із замку в замок, як сказав би Селін. Шлях із тексту в текст, як докинув би свого, звичним рухом поправивши окуляри на переніссі, і автор цього скрипту.
