На новий роман Павла Вольвача читаюча публіка чекала з особливим інтересом.

Нова книга Павла Вольвача, структурувавши в часовій послідовності у суті речі весь корпус його «post-Південно-Східних» текстів, насвітлює один із найпарадоксальніших інтелектуальних сюжетів українського письменства зламу тисячоліть.

Серпневого вечора 1745 року у двір садиби селянина Стефана Дзвінчука у Космачі ввійшло троє людей. Цих гостей, судячи з усього, господар чекав, хоча й не був їм радий. Троє опришків прийшли покарати хитруватого ґазду за те, що той погодився співпрацювати з ненависними панами в одній делікатній справі. Дзвінчук заховався за міцними дверима зимівника і з рушницею приготувався до зустрічі з месниками. Найголовніший із трійці підважив двері дрючком і став на них тиснути, намагаючись проштовхнутися у сіни. Щойно заслона подалася, пролунав постріл...

Пораненого опришка звали Олекса Довбуш. Народний герой на той час уже встиг настільки налякати панів, що ті відчайдушно постановили: хто уб’є Довбуша, на все життя буде позбавлений усіляких повинностей, а панську землю, яку він обробляв, отримає у власність. Кілька селян, зокрема й Стефан Дзвінчук, пристали на пропозицію. Довбуша знайшли наступного дня далеко у лісі. Ще живого, повстанці прикрили його гіллям і залишили, вірогідно, щоб повернутися з підмогою. Рана була не смертельною, у руку або плече, але невдовзі він помер від втрати крові.

Зимівник, у якому поранили Довбуша, стоїть і тепер. У 1970–х роках його випадково відшукав Михайло Дідишин (Юсипчук), перевіз до свого подвір’я і прибудував до стайні. Цю хату на вулиці Довбуша, 17 у Космачі тепер знає кожен. Це одне з головних місць оглядин для туристів. За 30 із гаком років Михайло Дідишин створив тут Музей Довбуша, зібравши у ньому речі XVIII століття, частина яких справді належала видатному опришкові, а також зразки «природного» мистецтва.

У цей твір, що ще до виходу друком спричинився до бурхливого обговорення і полярних оцінок, входиш, ніби у світ, де речі й реалії переростають свою літературну невагомість. Як у справдешньому житті: сторінки давніх книг будуть жовтими і ламкими, хандубеї — синіми, братва — гоноровою, націонал-демократи — нещасними. Не буде за дверима, як не важко здогадатися, повсюдного шастання примарних жерців недокрівної української філології, тобто запопадливих аспірантів з їхніми прогонами про собори душ і впливи старого збоченця Фройда на чесного радянського розвідника Петрова-Домонтовича.