Із приводу роздумів Петра Толочка, відомого вченого, академіка та захисника «православної, культурної та духовної традиції»: в тісному єднанні з етнічно і культурно рідним російським народом», які він оприлюднив на шпальтах газети «2000» (в 2016 роцi), з приводу загроз цілісності сучасній Українській державі академік Толочко переконує,що федералізація адміністративно-територіального устрою країни — шлях до досягнення внутрішньоукраїнського порозуміння.
Як позитивні приклади такого устрою наводяться успішні держави ФРН, Бельгія, Англія, США і, звісно ж, Швейцарія.
Можна заперечити, що насправді практично всюди панує єдина мова і багато з них усе-таки мають міжнаціональні конфлікти, до терористичних атак включно.
Очевидно, що нема ніякої потреби відгороджуватись Поділлю від Полісся чи Слобожанщини, але й особливих небезпек не становило б виокремлення історико-етнічних чи етно-культурних регіонів в окремі адміністративні одиниці замість обласного поділу в більшості регіонів України.
Але істина завжди конкретна. Кому не відомо, що сусідня держава — Російська Федерація — мала і має територіальні претензії до держави Україна.
Власне, якусь українськість вони згодні визнати лише за Галичиною.
Російськомовність українців і федералізація України — знаряддя поетапного завоювання наших територій.
Галичина, як найменш русифікована, викликає особливу ненависть наших поневолювачів. Толочко (чи Табачник свого часу) теж долучається до боротьби з «галичанством».
Йому «муляють» «галичанські» слова в українському сучасному мовленні, як от «летовище», «провід», «трафити», «файно» тощо.
Пане академіку, подивіться у словник! Усі слова, за винятком «летовище», подані в радянському словнику української мови видавництва «Наукова думка» (1971 р.) як належні українській літературній мові, наведено приклади вживання як дорадянськими, так і радянськими українськими поетами, письменниками.
Україна — унітарна держава, тому що в усіх регіонах українці становлять більшу частку населення, включно з Донбасом. Галичина шанує донеччанина — українського поета Володимира Сосюру («Харків, Харків, на пера багнети ми змінили в ті сонячні дні, щоб лунали на шпальтах газетних молоді переможні пісні» (Вол. Сосюра)), в Донецьку годні зрозуміти геній Івана Франка.
Російськомовність наших братів у великих містах і промислових регіонах зрозуміла — «так історічєскі сложилось», але нема чого городити їх московські гетто.
Хіба вам не досить того, що в ефірі п’яти найрейтинговіших радіостанцій України частка пісень українською мовою становить аж... 5 % від загальної кількості — лише 9 із 150!
Кажуть, що в Російській Федерації живе багато українців — мільйони. В 1926 р. українців у Воронезькій області нарахували 1 633 206 душ, у Курській — 554 654.
У 2010 році їх (українців) було у Воронезькій області 98 611, у Білгородській — 41 914, Курській — 13 643. Вимирають?
Вам не жаль «дядьки, няньки отечества чужого»? Вам жаль захарченків і плотницьких, яких,бачте, в Україні в школі українську мову змушують вивчати. ґвалт!
Їм увірвався терпець, вони, бідні, змушені на останні заощадження купувати танки, «гради», захищати «сувєрєнноє право пользоваться рускім язиком в качєствє второго офіціального, свято чтіть гєроіку Вєлікой Отєчєствєнной».
А давайте! Уявiмо, почнемо з Криму, там убитих людей майже не було, — дозволимо кримчанам мати другою офіційною російську мову, залишимо пам’ятники Леніну, побудуєм, якщо не мають, пам’ятник Сталіну, дозволимо молитися російською мовою, дамо дніпровської води.
Ми ж один народ? Дозволимо Російській Федерації доплачувати пенсії кримчанам до рівня російських. Чи поверне Російська Федерація Крим Україні?
Що стосується Швейцарії: у Вінниці працюють подаровані нам швейцарські трамваї. Так от, ніяких позначок ретророманською мовою — лише німецькою...
