У Музеї Івана Гончара у Києві у січневі дні на виставці «Ремісія» показували колекцію хатніх ікон.
Глядачам відкрилася хроніка сумних подій радянських часів —твори іконопису XVI-XIX cт. ст. із фондів музею, що зазнали гірких наслідків атеїстичної пропоганди.
Взірці сакральної народної творчості є свідками бездуховності доби СРСР — як зазначають музейники, цим пошкодженним іконам «затирали вуста, виколювали очі, сікли руки й лики,навіть і сам час точив єство ікон».
Проте ці драматичні колізії ще раз підтверджують думку про живе сприйняття ікони — провідника Божества.
Завдячуючи небайдужому ставленню музейників, які долучилися до створення колекції, та зусиллям реставраторів, шедеври народного хатнього іконопису представлені сьогодні нашій увазі.
Дослідники українського сакрального мистецтва погоджуються, що хатня ікона є надзвичайно цікавим явищем, адже, роздивляючись ці взірці, можна скласти уявлення про духовне, культурне і побутове життя наших пращурів. Народний іконопис має своєрідну виразну і оригінальну мову.
Зображення на домашніх іконах певною мірою перегукуються з поширеними в давнину повір’ями, які Павло Чудинський зібрав у книзі «Ангели на сходах неба».
За народними уявленнями, «небо уявляють планетою, схожою на землю: кольору воно ясно-світлого, вогненного. Небо створив Бог для мешкання свого разом з ангелами. Поміж небом і землею начебто якась завіса — хмари, що створені Богом для того, щоб собою затуляти нас від неба: інакше воно б спалило всіх, хто на землі, і навіть саму землю... Веселка — це шлях, по котрому ангели сходять з неба для набирання дощу. Райдугу народ називає веселкою, бо від її сонячних променів прояснюється (робиться веселим) небокрай, котрий доти був затулений хмарами і нагонив смуток».
Досліджуючи техніку хатньої ікони, кандидат мистецтвознавства Олена Осадча в статті «Технологічні особливості написання української народної (хатньої) ікони» зауважує:
«Сільські ремісники часто самі готували олійну фарбу із сухих пігментів, доводили до дрібнотертої консистенції, розчиняли на оліфі, яку самі варили. Інколи поверхню ікон покривали розведеним клеєм або лаком. Розпис народних ікон і скринь не відрізнявся за технологією…
Для народного іконопису технологія левкасу, який застосувався для ґрунтування поверхні дошки за канонічними вимогами, була надто складною та трудомісткою. Нашарування левкасу потребувало багато часу, якого у богомазів не було, адже необхідною умовою поширення народної ікони, яку писали переважно для простого народу, була її дешевизна. Народні ікони коштували дешево, тож писати їх доводилося нашвидкуруч, аби хоч трохи заробити... Народні малярі рідко переймалися тим, на якій дошці краще писати. Вони не замислювалися над тим, як ікона зберігатиметься».
Всі цінні зразки, що зберігаються сьогодні у музеях та приватних збірках, заради свого подальшого життя гостро потребують втручання реставраторів, аби наші нащадки мали можливість милуватися на святі лики, написані талановитими богомазами.
Музейники мають конкретну мету: збергіти ікону для прийдешніх поколінь, тому і звертаються до професійних реставраторів з проханням зробити консервацію та реставрацію.
На думку Тетяни Пошивайло, заступниці генерального директора Національного центру народної культури «Музею Івана Гончара», реставрація є продовженням життя.«Наш фонд іконопису має чудові взірці хатньої ікони — за радянських часiв це явище вважалося «не мистецтвом».
Іван Макарович Гончар зрозумів, що зникає цілий пласт культури, та почав збирати ці ікони.
Іван Петрович Гончар та Ніна Матвієнко вкладали в ікони свої кошти, а деякі святі образи нашому музею просто подарували: отже, сьогодні маємо близько тисячі ікон. Додам, що особливість хатньої ікони в тому, що вона не є канонічною — її створювали богомази, які ходили від села до села, отримуючи замовлення.
Цікаво, що інколи люди просили:«намалюйте мені Богородицю, щоб вона була схожою на мою маму», або «Святого Миколая зробіть — як мого дідуся».
Унікальність хатнього іконопису полягає в тому, що він має конкретні портретні риси українців того часу.
А найголовніше: саме неканонічність ікони, яку створювале народні майстри, породила особливий тип сюжетів. До прикладу, згадаємо «Недремне Око»: майстер зображує сон про долю Спасителя.
Він тілом спочиває у гробі й одночасно перемагає смерть як Бог. Перед сплячим Немовлям Христом бачимо низку символів: 30 срiбняків, за які Іуда продав Сина Божого, гральні кістки, якими кидали жереб за ризи Христа, півня який подав голос після трикратної зради апостола Петра, місце страти та страждання Сина Божого — Голгофу, та водночас ми бачимо квіти як символ раю».
«Назва «Реміся» запозичена нами з медичної термінологія, — пояснює Тетяна Пошивайло, — адже ми бачимо, як пошкоджені невір’ям ікони повертаються до свієї одвічної одухотвореної місії — налаштовувати людину на молитовний стан. Як це не прикро, у безбожні радянські часи ікони спалювали, розстрілювали, виколювали очі.
Виходило так, наче Святі мученики, які зображені на дошках, знову страждали за Христа... Так було в післяреволюційні 20-30 роки, і протягом всієї історії СРСР продовжувалася ця боротьба. На виставці ми бачимо приклади, коли поруйновано «тіло ікони» — десь немає фарбового шару, весь лик або очі пошкоджені, але перед кожним святим образом відчуваємо що духовна сила ікони — залишилася».
