Генетика рабів-загарбників: як радянська влада «зачищала» українців і потім «завозила міста»

14.12.2016

Україна позбувається імперського майбутнього.

Напередодні 84-х роковин Голодомору-геноциду української нації, 22 листопада, міністр культури України Євген Нищук у прямому ефірі програми «Свобода слова», відповідаючи на запитання про причини повільного поширення української культури у південно-східній частині України, заявив: «Ситуація, що склалася на сході і півдні, — прірва свідомості. Більше того, коли ми говорили про генетику в Запоріжжі, на Донбасі, то це міста завезені. Немає там ніякої генетики, це свідомо завезені (міста). Черкаси — славний гетьманський і Шевченків край. Саме місто Черкаси наполовину завезене. Чому? Тому, що боялися шевченківського духу. Це була технологія Радянського Союзу».

Правда і вигадки навколо «генетики»

Після вживання слова «генетика» кремлівські «солов’ї» накинулись на Євгена Нищука, звинувачуючи його у «фашизмі», «нацизмі» та інших несусвітніх гріхах. В Україні їм підгавкували представники «п’ятої колони» та залишки кривавого зрадника Януковича, представники фракції «Опозиційний блок», які терміново зареєстрували у Верховній Раді проект постанови про відставку Нищука.

30 листопада депутати Запорізької міськради ухвалили звернення до Верховної Ради і Кабінету Міністрів України з вимогою звільнити міністра культури за його «генетику» жителів південного сходу України. Ініціаторами звернення виступили представники фракції «Наш край».

Нагадаю, що у кінці грудня 2015 року ця ж міськрада, на відміну від Запорізької обласної ради, відмовилася включати до порядку денного сесії проект рішення про визнання Росії агресором, а так звані «ЛНР» і «ДНР» — терористичними організаціями.

Щодо московських прихвостнів Путіна запитань не виникає! Вони є ворогами України та люто ненавидять усе українське і європейський вибір українців. Окрім того, неспроможні вивчити українську мову.

Але в Україні знайшлися «раби, підніжки і грязь Москви» (Т. Шевченко), які володіють українською мовою і знають значення слів. Вони навмисно вихопили з контексту слово «генетика», перекрутили зміст виступу Євгена Нищука і почали його паплюжити, вимагаючи відставки.

Дехто вважає, що Нищук сказав правду «про генетику Донбасу», але «зробив помилку, повісивши ярлики на всіх жителів Донбасу без винятку, що є неправдою».

Тих, хто думає, що міністр культури «помилився», прошу ще раз уважно прослухати або прочитати, що саме говорив Нищук. Йшлося не про всіх без винятку жителів Донбасу, а про завезених етнічних росіян в Україну, так звані завезені міста. А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.

Русифікація «зачищеної» території

Нагадаю, що весною 2014 року саме абсолютна більшість етнічних росіян (понад 90%), які проживають на Донбасі, підтримали ідею «русского міра» про створення «Новоросії», потім — воєнну агресію Росії проти України, що призвело до створення терористичних «ЛНР» і «ДНР», та закликали Путіна приєднати їх до Росії, як Крим.

Більшість жителів, які змушені були виїхати з Донбасу, є українцями за національністю, багато хто з них сьогодні воює з російським агресором, захищаючи свій рідний край.

Правдива позиція Нищука підтверджується також соціологічними дослідженнями Центру Разумкова, згідно з якими, понад 51% жителів Донбасу і 55% півдня України не вважають Росію державою-агресором.

Тоді як на Заході України Росію вважають агресором 93,8%, а в центральних областях — 85,3%. Окрім того, згідно з зазначеними дослідженнями, понад 25% мешканців Донбасу і майже 20% жителів півдня України не вважать Росію стороною війни з Україною.

Будучи інтелігентною та толерантною людиною, Євген Нищук перепросив за вжите слово «генетика», якщо «воно когось зачепило», і наголосив, що насправді він не бажав «образити когось у меншовартості».

Спілка офіцерів України наголошує, що міністру культури Євгену Нищуку немає за що перепрошувати московських шавок на зразок «захарових» та кремлівських підстилок, які живуть в Україні. СОУ заявляє про підтримку Євгена Нищука за патріотичну позицію у висвітлюванні історичної правди та відстоюванні національних інтересів українців і гостро засуджує будь-які антиукраїнські прояви.

Бо міністр культури говорив не про «генетику» як таку, а тим більше не про «генетику» всієї російської спільноти, яка живе на Донбасі — території, зачищеної від українських селян організованим більшовицьким комуністичним режимом Голодомором у 1932—1933 роках в Україні. Про генетику і менталітет людини, як генетику та менталітет роду, етносу, нації, народності, народу потрібно говорити на науковому рівні з фахівцями в галузі медицини, психології, фізіології, психіатрії, філософії, історії, релігії та сучасних наук (наприклад біогенетики, цитогенетики, біохімії, біоенергетики, біотехнології).

Але це окрема тема, яка, сподіваюсь, буде висвітлена найближчим часом науковцями. За часів Сталіна — Хрущова генетика як наука вважалась носієм «буржуазної ідеології» і була заборонена. Десятки провідних науковців у галузі генетики зі світовим ім’ям на чолі з академіком М. Вавиловим було репресовано, більшість із них — розстріляно.

Євген Нищук не говорив про «генетику завезених міст» (про це скажу я. — Авт.). Він говорив про цілеспрямовану політику імперського російського більшовицького режиму, який займався не лише жорстокою тотальною русифікацією місцевого населення, а й плановим переселенням росіян із Росії на підконтрольні території, які були «зачищені» Голодомором від українських селян, щоб убити в нації вільний козацький дух, стремління до самостійності України.

Про російський розум

Про «генетику» Росії і росіян писали знані вчені, лікарі, політики, письменники, філософи, історики, в першу чергу російські світила. Зокрема, Іван Павлов — російський учений, перший російський лауреат Нобелівської премії у галузі медицини і фізіології.

Навесні 1918 року в Санкт-Петербурзі академік Павлов прочитав три лекції, які об’єднав під умовною назвою «Про розум взагалі, російський зокрема».

У своїх лекціях Павлов, зокрема, відзначав (цитую мовою оригіналу): «Русский человек, не знаю, почему, не стремится понять то, что он видит. Он не задает вопросов с тем, чтобы овладеть предметом, чего никогда не допустит иностранец. Иностранец никогда не удержится от вопросов... Русский ум не привязан к фактам. Он больше любит слова и ими оперирует. Это приговор над русской мыслью, она знает только слова и не хочет прикоснуться к действительности».

Він також відзначав: «Возьмите наших славянофилов. Что в то время Россия сделала для культуры? Какие образцы она показала миру? А ведь люди верили, что Россия протрет глаза гнилому Западу. Откуда эта гордость и уверенность? И вы думаете, что жизнь изменила наши взгляды? Нисколько! Разве мы теперь не читаем чуть ли не каждый день, что мы авангард человечества! И не свидетельствует ли это, до какой степени мы не знаем действительности, до какой степени мы живем фантастически. Ведь это общая характерная черта русского ума».

10 жовтня 1934 року Іван Павлов написав міністру охорони здоров’я РРФСР Г. Камінському листа, у якому, зокрема, вказав (цитую мовою оригіналу) :

«К сожалению, я чувствую себя по отношению к Вашей революции почти прямо противоположно Вам… Многолетний террор и безудержное своеволие власти превращает нашу азиатскую натуру в позорно рабскую. А много ли можно сделать хорошего с рабами? Пирамиды? Да, но не общее истинное человеческое счастье».

За оцінками російських істориків, за час більшовицької тиранії було знищено понад 50 мільйонів осіб, у тому числі 300 тисяч священнослужителів, зруйновано понад 10 тисяч церков і храмів. Зазначу, що українська інтелігенція була знищена майже повністю.

Минуло сто років після прочитаних Павловим лекцій. І що змінилося в «мозковій системі Росії загалом і росіянина зокрема»? Абсолютно нічого!

Російський письменник Іван Бунін писав: «Я с ужасом думаю, кого нарожает это пьяное кровавое быдло, захватившее власть в России, и что будет с моей страной через два-три поколения. Впрочем, что тут думать. Всё более или менее ясно».

Російський філософ Іван Ільїн зробив наступний висновок: «Росія — найпаскудніша, до блювоти мерзенна країна в усій світовій історії. Методом селекції там вивели жахливих моральних виродків, у яких саме поняття Добра і Зла перевернуте. Всю свою історію ця нація борсається у лайні, при цьому бажає потопити у ньому весь світ».

Хитра і зла тварина

Російський письменник Михайло Салтиков-Щедрін ще майже два століття тому, зазирнувши у майбутнє, написав про сьогодення росіян: «Если я усну и проснусь через сто лет и меня спросят, что сейчас происходит в России, я отвечу: пьют и воруют… Мы, русские, не имеем сильно окрашенных систем воспитания. Нас просто оставляют расти, как крапива растет у забора. Поэтому между нами очень много лгунов, пустосвятов и пустословов… Мы прозябаем, лжем и пустословим сами по себе, без всяких основ».

Правий був Іван Шмельов (російський письменник, православний мислитель), який писав: «Русские — народ, который ненавидит волю, обожествляет рабство, любит оковы на своих руках и ногах, любит своих кровавых деспотов, не чувствует никакой красоты, грязный физически и морально, столетиями живёт в темноте, мракобесии и пальцем не пошевелил к чему-то человеческому, но готовый всегда неволить, угнетать всех и вся, весь мир. Это не народ, а историческое проклятие человечества».

Швейцарський психіатр, основоположник одного з напрямків глибинної психології Карл Густав Юнг стверджував: «У душі кожного росіянина, на відміну від європейця, живе хитра і зла тварина».

Російський письменник, літературний критик, філософ-матеріаліст Віссаріон Бєлінський категорично і лайливо заперечував право українського народу на існування і вважав, що українці завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим більше державою, а також виступав проти української мови і літератури.

Утім, побувавши в Україні, Бєлінський у листі дружині повідомляє: «Верст за тридцять до Харкова я побачив Малоросію, хоча ще і перемішану з брудним москальством. Хати хохлів схожі на будиночки фермерів — чистота і краса надзвичайні. Діти дуже милі, тоді як на російських дивитися не можна — гірше й огидніше від свиней».

Антон Чехов (російський драматург, прозаїк, лікар за фахом), незадовго до своєї смерті, у розмові з Максимом Горьким так охарактеризував Росію і росіян: «Вся Россия — страна каких-то жадных и ленивых людей: они ужасно много едят, пьют, любят спать днем и во сне храпят. Женятся они для порядка в доме, а любовниц заводят для престижа в обществе. Психология у них — собачья: бьют их — они тихонько повизгивают и прячутся по своим конурам, ласкают — они ложатся на спину, лапки кверху и виляют хвостиками...».

Пізніше Горький напише: «Головною рисою російського національного характеру є жорстокість, але жорстокість садистська. Кажу не про окремі спалахи жорстокості, а про психіку, душу народну».

Один із лідерів правих в Державній думі Російської імперії В. Шульгін визнавав: «Цим звіром був... його величність російський народ».

Російський філософ Володимир Соловйов зазначав: «Русский народ находится в крайне печальном состоянии: он болен, разорен, деморализован... Ему кажется, что все соседи его обижают, недостаточно преклоняются перед его величием и всячески против него злоумышляют. Всякого из своих домашних он обвиняет в стремлении ему повредить, отделиться от него и перейти к врагам, а врагами своими он считает всех соседей».

Так сьогодні вважає і Путін. І немає нічого дивного в тому, що понад 80% росіян підтримують його агресивну зовнішню політику і воєнну агресію проти України.

Раб, що мріє про світове панування

Астольф Луі Леонор де Кюстін (французький мандрівник і письменник) у книзі «Росія в 1839 році», виданій у 1843 році, відзначив:

« У серці росіянина кипить сильна, нестримна пристрасть до завоювань — одна з тих пристрастей, що виростають лише в душі пригноблених і живляться всенародною бідою. Нація ця, загарбницька від природи, принизливою покірністю вдома завчасно спокутує свою мрію про тиранічну владу над іншими народами. Тож очікування слави і багатств відволікає її від безчестя, яке вона переживає. Раб наколішки мріє про світове панування, сподіваючись змити з себе ганебне тавро відмови від свободи».

Мандрівник Кюстін також стверджував: «Росія — нація німих, якийсь чарівник перетворив 60 млн. чоловік на механічних ляльок, тож тепер, щоб воскреснути і знову почати жити, вони очікують на іншого чарівника. Рабство стало не лише реальністю, а й головним законом російського суспільства».

В анотації до нового видання книги «Росія в 1839 році» американський політик Збігнєв Бжезинський у 1987 році написав: «Жоден політолог ще нічого не добавив до прозрінь Кюстіна в тому, що торкається російського характеру і візантійської природи російської політичної системи. Щоб зрозуміти сучасні радянсько-американські відносини у всіх їх складних політичних і культурних нюансах, потрібно прочитати лише дві книги: «Про демократію в Америці» Токвіля і кюстінську «Росія в 1839 році».

У Росії зазначена книга була заборонена. У Радянському Союзі книга була видана в 1931 році під назвою «Миколаївська Росія» в дуже скороченому і цензурованому варіанті.

Лише в 1996 році російський читач зміг ознайомиться з повним перекладом і коментованим видавництвом цієї книги.

Минуло понад 170 років з часу виходу книги «Росія в 1839 році». Проте Росія своєї суті так і не змінила: так і залишилася загарбницькою німою нацією від природи, нацією, в серці якої кипить неприборкана пристрасть до завоювань чужих земель. Ці найважливіші характерні риси Росії і її народу є, за визначенням учених-генетиків, «спільними біологічними і спадковими рисами нації». Саме це і є генетика Росії і росіян.

У жовтні 2009 року на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи у своєму виступі я наголосив: «Росія сьогодні — це неосталінський авторитарний режим, де немає свободи, демократії і масово порушуються права людини і цілих народів.

Убивства журналістів і правозахисників, які кажуть правду і борються за права людини, стали нормою внутрішньої політики Кремля.

Під прапором боротьби з тероризмом московська влада втопила в крові проголошену незалежність Республіки Ічкерія, за наказом президента Росії Бориса Єльцина убила першого президента Чечні Джохара Дудаєва, знищила десятки тисяч ні в чому не винних чеченців — дітей, жінок, стариків.

Вчинила воєнну агресію проти суверенної Грузії, окупувала її територію, розмістивши свої воєнні бази, і, в порушення міжнародних норм і Статуту ООН, визнала незалежність Південної Осетії і Абхазії.

І все це робилося під приводом захисту російських громадян, які там проживають, яким перед війною було масово видано паспорти Російської Федерації… Попереджаю, що років через п’ять анексія Криму стане реальністю, як анексія Абхазії і Південної Осетії в Грузії!».

Так звані «завезені міста»

А тепер коротко щодо «завезених міст», про які правдиво зазначив Євген Нищук.

У грудні 1926 році в Радянському Союзі був проведений перший Всесоюзний перепис населення, згідно з яким в Українській СРР проживало 29 018 187 чоловік.

З них етнічних українців — 23 218 860 або 80%, росіян — 2 677 186 (9,2%), сільське населення становило 81,5%.

У січні 1937 року був проведений черговий перепис населення Радянського Союзу, який засвідчив, що в УРСР проживає 26 421 212 чоловік, тобто за 10 років населення України не збільшилося, а зменшилося майже на 2,6 мільйона осіб.

Побачивши ці дані, заступник начальника Управління Народного господарського обліку Укрдержплану Е. Кустолян у записці на ім’я керівника Всесоюзного перепису населення І. Краваля, надісланій разом із телеграфним повідомленням, зазначив: «Результати перепису по УРСР, судячи з попередніх даних, роблять цей матеріал цілком таємним».

Результати Всесоюзного перепису населення СРСР у січні 1939 року засвідчили, що в УРСР проживає 30 946 218 чоловік, із них — 23 667 509 етнічних українців (або 76,4%), росіян — 4 175 299 (17,6%).

Тобто, в порівнянні з переписом населення 1926 року, питома вага етнічних росіян, які проживали в Україні в 1939 році, збільшилась майже вдвічі (на 8,4%), а питома вага українців зменшилась майже на 4%.

Такий національний диспаритет населення в Україні стався через те, що у найбільш вимерлі від Голодомору області — Донецьку, Луганську, Харківську, Полтавську, Дніпропетровську, Запорізьку, Миколаївську, Одеську було завезено з Росії майже 2 мільйони росіян (із сім’ями) у села для наповнення колгоспів, а трохи пізніше й у міста для індустріалізації південного сходу України (на будівництво шахт, промислових підприємств, гідроелектростанцій).

Для переселення росіян в зазначені області була видана спеціальна секретна постанова РНК СРСР «Про переселення на Україну сімей колгоспників» від 25 жовтня 1933 року.

В 1926 році в Донецькій області, до складу якої входила і територія нинішньої Луганської області, проживало 1 582 187 чоловік, із них українців — 59,3%, росіян — 26%. У 1939 році населення Донбасу виросло майже вдвічі і сягнуло 3 099 810 чоловік.

Міське населення збільшилося приблизно у 4 рази, з 620 000 до 2 424 000 осіб, а сільське — зменшилося у 1,5 раза, з 950 000 до 678 000.

У розрізі найбільших національностей, які проживали на Донбасі, їх приріст з 1926 по 1939 був таким: росіян на 136%, українців на 96,3%, євреїв на 61,6%. Питома вага росіян в цьому регіоні за десять років виросла з 26 до 31,3%, а українців — залишилась незмінною (59,4%).

Засекречений геноцид

Побачивши такі страшні цифри перепису населення в Україні, Сталін наказав вилучити і засекретити матеріали перепису населення 1937-го та 1939 років, а членів лічильних комісій репресувати (майже всі вони були розстріляні).

Згідно з переписом населення Радянського Союзу у 1989 році (Незалежність України була проголошена 24 серпня 1991 року) в Українській РСР проживало 51 707 000 громадян, із них українців 72,7 %, росіян — 22,1%.

У 2001 році в незалежній Україні був проведений перший перепис її населення, який засвідчив, що українців є 77,8% від загальної кількості громадян, а росіян — 17,3%. Ще до цього часу після Голодомору питома вага українців, які проживають в Україні, не досягла рівня 1926 року — 80%.

Всеукраїнський перепис засвідчив, що в Донецькій області українців проживає 50,7%, росіян — 43,6%, у Луганській — українців 51,9%, росіян — 44,8%, у Запорізькій — українців 63,1%, росіян — 32%, в Одеській — українців 54,6%, росіян — 27,4%.

У березні 2015 року в анексованому Криму відбувся перепис населення, згідно з яким, на півострові проживає 2 284 000 жителів. Найчисленнішою національною групою в АРК є росіяни — 1 490 000 осіб або 68% населення (у 2001 році їх було 58,3%). Українців на півострові мешкає 16% (у 2001 році — 24,3%), кримських татар — 10,6% (у 2001 році — 12%).

Аналіз засвідчує, що в тих регіонах, де етнічні росіяни становлять понад четверть населення (а в обласних центрах їх більше третини), відбувалися масштабні сепаратистські рухи з закликами проголосити так звані народні республіки і зверненнями до Путіна приєднати їх до складу Росії.

Ось і відповідь на запитання, яка «генетика» на Донбасі і півдні України, куди свого часу були завезені етнічні росіяни.

Українці, ми повинні раз і назавжди запам’ятати, що поки Росія існує як імперія, вона була, є і буде ворогом України і всього українського.

Розпад російської імперії є неминучим в результаті національних визвольних рухів поневолених народів Росії, для яких Україна буде взірцем національної демократичної держави.

Сьогодні Українська нація рятує світ від ядерної пожежі. Ми вистоїмо у війні з російським агресором і здобудемо перемогу над путінським фашизмом. Майбутнє України — бути духовним та інтелектуальним центром об’єднаної Європи від Ла-Маншу до Уралу. Ми цього варті!

ДОВІДКОВО

Наведу класичні наукові визначення, що таке генетика і менталітет.

Генетика людини — галузь, яка тісно пов’язана з антропологією і медициною.

Генетику людини умовно поділяють на антропогенетику, що вивчає спадковість і мінливість нормальних ознак людського організму, і медичну генетику, яка вивчає його спадкову патологію (хвороби, дефекти, потворність та інше).

Генетика людини пов’язана також з теорією еволюції, оскільки досліджує конкретні механізми еволюції людини і їх місце в природі з психологією, філософією, соціологією.

Менталітет (від лат. mental — розумовий, розум) — система переконань, уявлень і поглядів індивіда або суспільної групи, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь.

Ключовими словами у визначенні менталітету є картина світу, набір духовних цінностей, не завжди усвідомлена система життєвих координат та підсвідомих стереотипів. Найчастіше слово «менталітет» вживається в контексті соціальної спільноти (нація, народ, етнос).

Історичний менталітет, як зазначають історики — це поняття, в якому йдеться про так звані «звички свідомості», тобто комплекс уявлень про навколишній світ, притаманні людям певної епохи чи певної соціальної групи, який немовби автоматично, неусвідомлено зумовлює їхню поведінку.

Знання ментальності певної спільноти (етносу, народу, нації, релігійних груп), оперте на вивчення масових і повторюваних феноменів, дає змогу вченим моделювати «колективний портрет» цієї спільноти, а відтак — пояснювати специфіку її історії, вірування, колективні фобії тощо.

«Доля людини — це її характер». Це старогрецька мудрість, яка значною мірою доводить, що історична доля народу наперед передбачена його етнічними характеристиками, його ментальністю.

Для глибшого розуміння порушеної теми наведу також наукове визначення нації. Нація (лат. — nation — плем’я, народ) — це історична спільність людей, що складається в ході формування спільності їх території, економічних зв’язків, літературної мови, особливостей культури, звичаїв, традицій, вірувань і характеру, які складають її ознаки.

Нації визначаються певною низкою характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів, так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об’єднавчу функцію, так і відокремлюючу — що відрізняє дану націю від сусідів.

Учені зазначають, що однією з найважливіших характерних рис нації є «спільні біологічні та спадкові риси».

P.S. Спілка Офіцерів України любить свій рідний український етнос, синами і доньками якого ми є, з повагою ставиться до національних меншин, які проживають в Україні і шанобливо ставляться до української нації, її культури, звичаїв, традицій, релігії, вивчили українську мову, є патріотами незалежної України, вважають її своєю Батьківщиною та захищають від зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО, заступник голови Спілки офіцерів України

Друкована версія