Підтримка, коли найтяжче. Національні гімни українського народу у різні часи

А особливим явищем гімни вважалися здавна. У давньогрецькій мітології ними навіть опікувалася окрема муза — Полігімнія.

 

З-поміж дев’яти посестер, дарувальниць натхнення, саме вона — винахідниця ліри, покровителька ліричної поезії і ораторського мистецтва — має дар тримати в пам’яті всі гімни, будь-коли створені людством.

 

Тож не дивно, що Полігімнія переважно зображується як жінка в глибокій задумі, часто з сувоєм у руках. Сувоєм, на якому, певно, записані слова і ноти.

 

Словники й енциклопедичні джерела визначають гімн як урочисту пісню, яка прославляє кого-небудь або що-небудь: божество (історично перші гімни), людину, націю, державу.

 

Синонімічно називаємо такі похвальні пісні славнями. Визначення державного гімну більш строге. Вікіпедія, наприклад, пропонує наступне формулювання: «Державний гімн — це один з державних символів, урочистий музичний чи музично-поетичний твір, який використовується у випадках, переважно передбачених соціальним законом... громадських святкуваннях, заходах, державних святах, церемоніях та ритуалах».

 

Прикметно, що «Державний Гімн України» є офіційним конституційним терміном, його визначення юридично закріплене у п. 5 ст. 20 Конституції України. Процитуємо: «Державний Гімн України — національний гімн на музику М. Вербицького зі словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України».

 

Навіть побіжне прочитання цих рядків Основного закону залишає дивне враження недокінченості, сутнісної неповноти, чи не так? Як могло статися, що конституційне визначення відомого кожному громадянину сучасного Державного Гімну України називає лише одного з авторів — композитора М. Вербицького? Чому пропущено ім’я автора слів — поета Павла Чубинського?

 

Звернемося до тексту пісні «Ще не вмерла Україна...» й історії її створення. Восени 1862 р. в Києві на вечірці у П. Чубинського сербські студенти співали одну зі своїх національних пісень.

 

Студент Павло був настільки вражений почутими словами і мелодією, що у пориві натхнення усамітнився, а через деякий час прочитав друзям свіжі рядки майбутнього гімну «Ще не вмерла Україна...».

 

Твір стрімко здобув популярність серед студентства та членів київської Громади. У жовтні того ж року П. Чубинського заслали до Архангельська, але його текст продовжував поширюватися Україною, як підросійською, так і підавстрійською, зокрема, у 1863 р. він потрапив до Перемишля, де жив і працював композитор отець М. Вербицький. О. Михайло познайомився з твором «Ще не вмерла...» навіть до його першої публікації (у львівському журналі «Мета») і поклав на музику.

 

Згодом мелодію було адаптовано до хорового виконання. Перша урочиста презентація новоствореної пісні відбулася в Перемишлі 1 липня 1864 року, як державний славень вона вперше прозвучала у 1917-му, хоча у 1917—1920 рр. офіційного, закріпленого законом статусу, так і не отримала.

 

Як бачимо, сучасний гімн України починався з тексту. Він не постав би без генія М. Вербицького, естетичної сили його музики, однак відправною точкою було саме слово, поетичне слово П. Чубинського. Тоді чому ж в ст. 20 Конституції не згадано імені автора слів?

 

Можливо, річ у тому, що на момент ухвалення Основного закону у 1996 р. між депутатами ВР не існувало згоди щодо тексту гімну, а самі рядки П. Чубинського з моменту написання зазнали чимало змін.

 

Авторський твір 1862 р. і його пізніші модифікації кінця ХІХ ст. вже практично вийшли з ужитку і не були відомі широкому загалу. Замисліться, чи багато з вас читали оригінальну (1862 р.) другу строфу пісні П. Чубинського:

 

Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило

Кличуть нас із-за могил на святеє діло.

Ізгадаймо славну смерть лицарства-козацтва,

Щоб не втратить марне нам своєго юнацтва.

 

Так само і приспів у першій версії пісні був удвічі довшим:

 

Душу, тіло ми положим за свою свободу

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Гей-гей, браття миле, нумо братися за діло!

Гей-гей пора встати, пора волю добувати!

 

Погодьтеся, первинний текст разюче відрізняється від рідної нам сьогодні (і найпопулярнішої на момент відновлення незалежності України) варіації пісні «Ще не вмерла...», в якій друга строфа звучить уже зовсім інакше:

 

Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,

В ріднім краю панувати не дамо нікому;

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє.

 

Авторство цієї — актуальної — редакції тексту залишається дискусійним, хоча дослідники відзначають її подібність із т. зв. «січовою» версією пісні (сформувалася, за різними даними, у 1917—1921 рр.). Порівняймо:

 

Та як станем разом, браття, від Сяну до Дону,

В своїм краю панувати не дамо нікому.

Чорне море ще всміхнеться, Дніпро ще зрадіє,

Ще над Галич, Буковину доленька наспіє.

 

Таким чином, лише перші шість рядків пісні «Ще не вмерла...» (сучасні перша строфа і приспів) дійшли до нас у майже первинному вигляді і достеменно можуть вважатися рядками П. Чубинського. Саме вони і були затверджені ВР у 2003 р. як Державний Гімн України. Зазначимо, що прізвище поета у відповідному законі таки було згадано.

 

Відтоді склалася парадоксальна ситуація: на державних заходах звучать шість рядків офіційного гімну, тоді як під час політичних і громадянських акцій, численних культурних подій ми, прикладаючи руку до серця, урочисто співаємо про «від Сяну до Дону», Дніпро і Чорне море, а ще — завзяття і щиру працю, завдяки яким «України слава стане поміж народами».

 

Іншими словами, в суспільному просторі державний гімн співіснує з національним, який творився і змінювався в ході історичної боротьби за волю українського народу і утвердження Української держави.

 

Залишається відкритим питання, чи варто було депутатам ВР відкидати геополітичну кон’юнктуру і законодавчо закріпити вивірений історією і визнаний суспільством національний гімн як державний.

 

Вочевидь, члени парламенту не зважилися на подібний крок через проблемний, як на їхню мотивацію, рядок: «Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону».

 

Рядок, який, попри очевидні дипломатичні ризики, має чітке історичне підґрунтя, у ньому закарбована та сама національна пам’ять, що лежить в основі відродження і творення Української держави.

На момент формування «січового» варіанта пісні «Ще не вмерла...», який є прообразом сучасного національного гімну, етнічна територія українського народу простягалася від західних Холма і Перемишля (Надсяння) до східних Азовського моря і Слобожанщини, тобто дійсно від Сяну до Дону.

 

Втім після Другої світової війни в Східній Європі відбулися радикальні обміни територіями і населенням. Майже всі українці були насильно виселені з Надсяння до УРСР. Ще раніше, у 1924 р., Москва відрізала від УРСР Таганріжжя, етнокультурний портрет якого був наочним доказом, що українці дійсно заселяли території аж до Дону.

 

Нині поміж громадянами України існує суспільний консенсус щодо сучасних, визнаних міжнародною спільнотою кордонів нашої держави. Однак це аж ніяк не означає зречення відшліфованого у визвольній боротьбі цілісного тексту національного гімну, який і зараз на вустах в українських воїнів, що боронять рідну землю від споконвічного російського ворога.

 

Той текст є культурно-історичною цінністю, підлягає пошануванню і збереженню.

У жорстокі часи екзистенційних викликів ідея надання національному гімну статусу державного видається особливо актуальною. Однак поглянемо на його слова з точки зору лексики і семантики.

 

Багатьох громадян дещо бентежить перший рядок славня: «Ще не вмерла Україна». Він видається надто песимістичним. Подібні слова про смерть, вважають критики, пасують до бездержавного періоду історії, проте втрачають актуальність після відновлення незалежності. 

 

Та чи справді перша строфа твору П. Чубинського — про тління? Чи, радше, про неминуче відродження? Адже, з точки зору віруючого християнина, смерть — то лише передумова воскресіння, якщо збережена безсмертна душа людини або ж культурно-історична пам’ять («і слава, і воля») нації. Тож заключний акорд першої строфи — «усміхнеться доля» — сповнений надії, навіть упевненості в доброму майбутті.

 

Надалі і приспів, і друга та третя строфи пісні, у її сучасній варіації, містять винятково предикати, виражені дієсловами дійсного способу в майбутньому часі: положим, докажем, згинуть, запануєм, станем, не дамо, всміхнеться, зрадіє, наспіє, розляже, докаже, стане.

 

Як бачимо, текст життєствердний, щедрий на інтенції та сподівання. Водночас в нім немає згадки про те, яким чином ці сподівання можуть бути реалізовані, бракує заклику, спонукань до дії, виражених дієсловами в наказовому способі.

 

Подібні спонукання і накази ми зустрічаємо в інших піснях, які за останні півтораста років теж слугували в якості національних гімнів українського народу і в найтяжчі часи сприяли збереженню в свідомості нації цінностей свободи й ідеї державництва. Наше подальше дослідження зосередимо на аналізі цих творів в історичному і соціокультурному контекстах.

 

Окремо розглянемо духовний гімн України «Боже великий, єдиний, нам Україну храни».

 

Протягом другої половини ХІХ ст. (а нерідко і в ХХ ст.) роль національного гімну України виконував «Заповіт» Т. Г. Шевченка, найпопулярнішу мелодію до якого створив композитор Гордій Гладкий у 1870 р.

 

У першому рядку Кобзаревого твору також згадується смерть, у даному випадку смерть автора, проте, як і у випадку з П. Чубинським, та згадка не є визначальною для подальшого змісту і настрою вірша.

 

По суті, «Заповіт» є геніальним передбаченням, національним пророцтвом, однак сподівання тут уже поєднуються з чітким баченням шляху до мети, з народженою цим баченням спонукою, закликом, наказом діяти: поховайте, вставайте, кайдани порвіте, кров’ю волю окропіте. А фінальні рядки свідчать про непереборну віру поета — заклик почують, і настане омріяне воскресіння України як нації і держави:

 

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

 

Молодий Іван Франко теж спробував себе в жанрі гімну, навіть назвав свою поезію «Гімн». Тут, на противагу нашим попереднім текстам, уже від початку звучить оптимістична тональність, адже його «вічний революцйонер» — це безсмертний «дух, що тіло рве до бою».

 

І. Франко ніби перефразовує слова П. Чубинського: «Він не вмер, він ще живе!». Написаний у 1880 р., вірш набув особливої популярності на зорі ХХ ст., коли у 1905 р. М. Лисенко створив до нього мелодію в чіткому маршовому ритмі, який підкреслює поетове спонукання до дії, до перемоги.

 

Іван Якович, безперечно, знав текст Марсельєзи, чув її виконання, і його гімн подібний своїм закличним настроєм до французького: «Громадо, в бій ставай! До лав, батьки й сини! Рушай! Рушай! Хай чорна кров напоїть борозни!» (переклад М. Вороного). Останній рядок приспіву Марсельєзи є також алюзією до Шевченкового «Заповіту»: «І вражою злою кров’ю волю окропіте».

Державним символам та атрибутам потрібна держава. На жаль, історія України не є історією лише поступального розвитку. Поряд з періодами розквіту українству довелося пережити століття поневолення, терор чужинців, виродження свідомої національної еліти, без якої цілеспрямоване державне будівництво неможливе.

 

Тут показовим є XVIII ст. — темний період бездержавної нації, коли наша еліта, опинившись під московською окупацією, з національної атрофувалась у колаборантську, антинародну верству колоніального управління. Такою вона лишалася і на початку ХІХ ст.

 

Втім після занепаду настало диво відродження. Реінкарнацію нації розпочав Т. Шевченко. Його «Кобзар» 1840 р. (страшенно понівечений цензурою), «Катерина», «Гайдамаки», «Назар Стодоля» стали знаковими, допомогли українству знову усвідомити себе, свою самобутність і суб’єктність в історії.

 

Потужне силове поле реінкарнації упорядкувало хаотичний соціокультурний рух. З’явилися видатні особистості, які волею неба зійшлися в одному і тому ж місці і в один і той же час.

 

Навесні 1845 р. у Києві було створено таємне політичне об’єднання — Кирило-Мефодіївське братство. Так для України відновився процес державотворення, а неймовірне стало детермінантним, про що пророче повідомив М. Костомаров у «Книзі буття українського народу».

 

Перенесемося тепер на пів століття вперед і побачимо, що ні арешти-заслання, ні укази про заборону України як історичної сутності не спинили новонароджену українську еліту.

 

В 1891 р. у Харкові М. Міхновський з однодумцями створюють підпільне Братство тарасівців, у 1895 р. в Галичині Ю. Бачинський друкує працю «Україна Irredenta», а в 1900 р. виходить друком «Самостійна Україна» М. Міхновського, що стала одним із програмних документів першої справді активної політичної сили на теренах центрально-східної України — Революційної української партії.

 

У 1902 р. у Харкові на продовження справи Тарасівців М. Міхновський створює власну політичну організацію національно-визвольного спрямування — Українську народну партію. Це і був пролог до близьких уже змагань за Українську національну державу.

Найперше згадаємо І. Франка з поезією «Не пора». Написана ще у 1880 р. і невдовзі покладена на музику Д. Січинським, вона стала одним з найпопулярніших українських гімнів у 1900—1920-х рр. Тож публікацію вірша в 1897 р. саме під таким заголовком — «Національний гімн» — можна вважати пророчою.

 

У цьому творі, як і в інших текстах кінця ХІХ—початку ХХ ст., превалюють не романтичні надії, але заклики, накази і навіть імперативи: «Нам пора для України жить!».

 

Висновок-заклик очевидний, адже перед цим автор підводить остаточну риску під періодом колоніального гноблення: «Докінчилась Україні кривда стара».

 

Усвідомлення поворотного моменту історії поєднується у Франковому тексті з розумінням: українство здобуде і збереже свободу лише за умови єдності (коли щезне «незгоди проклята мара»), мужності і звитяги. До щему актуально звучать слова його обітниці:

 

Бо пора ця великая єсть:

У завзятій, важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,

Рідний краю, здобути тобі!

 

Однак не Франком єдиним. Переклавши французьку Марсельєзу, натхненний її мелодикою, геніальний Микола Вороний створив один із найкращих текстів українських гімнів «За Україну, за її волю».

 

Твір написаний і опублікований навесні 1917 р., пізніше його поклав на музику Я. Ярославенко. Чіткий маршовий ритм тут поєднаний з оптимізмом і міцною вірою, а заклики, висловлені у приспіві, є чудовим зразком патетичного поетичного слова: «Серця кров і любов, Все Тобі (Україні) віддати в боротьбі».

 

Тож не дивно, що у 1917—1920 рр. пісня на слова М. Вороного стала надзвичайно популярною серед українських військових формувань.

 

Особливо її вподобало Січове стрілецтво, яке мало в підавстрійській Галичині можливості публікації. Завдяки йому текст «За Україну» поширився не лише Наддніпрянщиною, а й у Західній Україні.

І нині безсмертні рядки М. Вороного продовжують співатися, звучати оркестрово, майоріти на бойових прапорах ЗСУ...

 

Однак повернімося у 1917—1920 рр. до вже згаданих нами Січових стрільців — воїнів, що уміли не тільки мужньо боротися на полі бою («Три дні б’ються, не здаються»), але і співати та творити («До вагонів посідали Ще й такої заспівали...»).

 

Їхнім славнем, пісенним символом стала знаменита «Червона калина». Написана С. Чернецьким у 1914 р. за мотивами народної (на думку фольклористів, козацької) пісні «Розлилися круті бережечки» (XVII ст.), доповнена чотарем УСС Г. Трухом, вона вже понад сто років слугує прекрасним національним гімном. У цьому тексті, що сенсово вирізняє його з-поміж інших, є не лише обітниця служити Україні, а й настанова про збереження історичної пам’яті:

 

А ми тую стрілецькую славу збережемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

 

Після окупації України Московією в 1921 р. Січове стрілецтво, численні громадські і державні інституції опинилися за Збручем. Але визвольна боротьба продовжилася. В 1929 р. було створено потужну національну силу — Організацію українських націоналістів (ОУН).

 

Її гімном, офіційно затвердженим у 1932 р., стала пісня «Зродились ми великої години». Автором слів є Олесь Бабій, композитором вважається Омелян Нижанківський. У цьому творі йдеться вже не просто про заклики. Спонукання тут стали наказами, а накази — категоричним імперативом: «Нам Україна вища понад все!».

 

Тут теж зринає вперше закцентована у Франковому «Не пора» тема єдності: «Доволі нам руїни і незгоди — Не сміє брат на брата йти у бій». А державотворча ідея української нації, від Шевченка до Вороного, у цьому гімні висловлена як незаперечний історичний факт:

 

 Соборна Українськая держава,

 Вільна й міцна від Сяну по Кавказ.

 

У горнилі боротьби народу потрібна віра і молитовна підтримка, вища опора, незмінна всупереч обставинам. Як мистецька відповідь на цей запит постав і здобув всенародну шану т. зв. духовний гімн України «Боже великий, єдиний...».

 

Унікальний хорал О. Кониського та М. Лисенка написаний у 1885 р. О. Кониський в одному з листів згадує: «...я написав «Молитву» руських дітей, а М. Лисенко завів її на ноти і придбав дуже хорошу музику... варто було б той гімн розповсюдити...». Автор називає свій твір і гімном, і молитвою, що теж правильно, адже він весь побудований на прямих звертаннях до Всевишнього Творця:

 

Молимось, Боже єдиний,

Нам Україну храни,

Всі свої ласки-щедроти

Ти на люд наш зверни.

 

Прикметно, що саме в духовному гімні, який народився якраз посередині епохи реінкарнації нації (через 40 років після Шевченкового «Заповіту» і за 32 роки перед гімном М. Вороного), підкреслено непроминальне значення освіти народу для самостійного розвитку в незалежній державі: «Світлом науки і знання Нас, дітей, просвіти».

 

Попри щиру прихильність суспільства, хорал «Боже великий, єдиний...» ніколи серйозно не розглядався як потенційний державний гімн. Будь-які спроби подискутувати на цю тему зупинялися аргументом: не може релігійний твір бути офіційним гімном у секулярній (світській) державі. Та чи вірно це?

 

У державних славнях США, Італії, Канади згадується Бог. Державний гімн Нової Зеландії «Боже, захисти Нову Зеландію» (God Defend New Zealand) є, по суті, молитвою, своїм змістом суголосною з українським духовним гімном.

 

Згадаємо і Швейцарський псалом (нім. Schweizerpsalm) — офіційний гімн Швейцарії: то вже не молитва-прохання, а величання Господа, що має виразне релігійне звучання. Тож твір О. Кониського і М. Лисенка аж ніяк не видавався б білою вороною на тлі державних гімнів інших секулярних демократій.

 

Утім залишимо питання законодавчого статусу відкритим. У будь-якому разі духовний гімн України є досконалим, неперевершеним зразком в цьому жанрі, тож, з офіційним визнанням чи без, Полігімнія пророкує йому вічне життя. 

Володимир ПІДІПРИГОРА, літературознавець, Валентина ІНКЛЮД, соціолог