За неупередженим поглядом. Про них ми чуємо щодня: очільники Ізраїлю — про Сталіна, путіна, Трампа

«Гітлер розпочав війну проти Радянського Союзу, а отже, й проти Червоної армії, 22 червня 1941 року. Це знають усі. А чи знає хтось, що Сталін розпочав війну проти своєї армії набагато раніше? Можна назвати й точний день початку цієї війни — 11 червня 1937 року. Того дня були засуджені до смертної кари 8 відомих воєначальників. З них і почалося побоїще.

 

Щоправда, кілька розстрілів військових, яких звинуватили у троцькізмі й шпигунстві, були й до 1937 року, але то були лише поодинокі випадки. Щодо ж процесу 11 червня, то він відкрив криваву сторінку знищення видатних радянських полководців, переважна більшість з яких мали військовий досвід з часів громадянської війни.

 

Так розпочалася хвиля розстрілів власних воєначальників, хвиля, якої не знала світова історія. Кожен деспот, яких і до того було чимало, не пролив стільки крові відданих йому полководців, скільки це зробив Сталін: лише за другу половину 1937 року, одразу ж після «процесу восьми», було розстріляно 250 військових найвищого військового рангу.

 

А вже наступного — 1938-го — близько 400... Тобто щодня розстрілювали по одному воєначальнику. Щодня! Характерно, що військових завжди розстрілювали того ж дня — одразу після суду. У більшості випадків смертний вирок був відомий іще до початку слухань у суді й розстрільна команда вже чекала на своїх жертв.

 

Щоправда, декому й «пощастило»: близько сімдесяти воєначальників були вислані у концтабори, більшість із них там і загинули.

 

Тепер я хотів би зупинитися на кількох яскравих особистостях — можна сказати, легендарних. Почну з організатора жовтневого перевороту 1917 року Льва Троцького.

 

1927 року більшовики готувалися урочисто відзначити 10-ті роковини Жовтня. З цієї нагоди скликали навіть з’їзд партії. І раптом урочисту, піднесену атмосферу перериває промова Троцького.

 

Звертаючись до президії на чолі зі Сталіним, він каже: «Ви — купка бездарних бюрократів. Якщо постане питання про долю радянської країни, якщо раптом виникне війна, ви будете абсолютно безсилі організувати оборону країни й досягти перемоги. Тоді, коли ворог буде за сто кілометрів від Москви, ми скинемо усіх вас, а крім того — розстріляємо вас, тупу банду нікчемних бюрократів, які зрадили революцію. Так, ми це зробимо, бо це буде необхідною умовою перемоги над зовнішнім ворогом».

 

Одна-однісінька людина в СРСР — Лев Троцький — міг дозволити собі таку відчайдушну сміливість, і Сталін знав, чому: коли формувалися нові органи влади — радянські, — Ленін як керівник партії запропонував Троцькому очолити радянський уряд — Раду народних комісарів.

 

Навіть не роздумуючи, Троцький категорично відмовився. І ось чому: на вершині влади уже перебував один єврей — Яків Свердлов, голова Всеросійського центрального виконавчого комітету, по-європейському — президент росії. А головою уряду стане іще один єврей — Лев Троцький.

 

Чи визнають їх, чи підуть за ними пересічні росіяни, батьки яких, а можливо, й вони самі брали участь у єврейських погромах? Ленін зрозумів його і призначив на найвищу військову посаду народного комісара з військових і морських справ — наркомвоєнмора.

 

Сталінське оточення Троцький називав не інакше, як «епігони», тобто механічні люди, позбавлені самостійного мислення, самого ж Сталіна — «людиною, яка проґавила революцію», бо в охопленому повстанням Петрограді ніхто Сталіна не бачив, навіть не чув про нього.

 

Був іще один фактор, який підживлював сміливість Троцького, його зневажливе ставлення до Сталіна й більшовиків у цілому, — партія троцькістів, його власна партія. Відчувши, що Троцького намагаються знищити, його однопартійці допомогли йому виїхати з СРСР — спочатку до Туреччини, а потім до однієї з країн Латинської Америки.

 

Але Сталін, який ніколи й нічого не забував, наказав органам НКВС розшукати Троцького, хоч би де він був, і знищити. Врешті-решт знайшли у Мексиці, де його по-звірячому вбив завербований агент НКВС. Іще раніше ліквідували його партію: військових розстріляли, цивільних загнали у концтабори.

 

Михайло Тухачевський, наймолодший маршал Радянського Союзу. Він першим з військових відчув загрозу з боку Німеччини, яка розпочала відверту загарбницьку політику. Проїхавши низкою прикордонних військових округів, молодий маршал констатував кричущу відсталість Червоної армії, на озброєнні якої все ще перебувала така дивина, як тачанка часів громадянської війни, а основною ударною силою була кіннота, а це змушувало військові частини утримувати великі поголів’я коней.

 

І молодий амбітний маршал забив на сполох, адже потенційний противник був закутий у танкову броню замість однозарядних рушниць, як у радянської піхоти, мав автоматичну зброю новітніх конструкцій.

 

Але керівники Червоної армії — Ворошилов і Будьонний, у минулому кавалеристи, — на нищівну критику Тухачевського відповіли роздратуванням. А що ж Сталін? Звичайно, він підтримав стару гвардію.

 

Але молоді офіцери, курсанти військових училищ і слухачі академій захоплювалися Тухачевським. І от одного разу, коли після виступу у військовій академії, який переривали гучні оплески, Тухачевський вийшов на вулицю, він не побачив біля під’їзду свого авта — того, яке привезло його сюди. Замість нього біля входу стояв мікроавтобус АМО, вікна його були в ґратах.

 

Тухачевський не встиг навіть замислитися над тим, що сталося: дужі руки оперативників, які виросли наче з-під землі, підхопили маршала, вштовхнули у задні дверцята автомобіля... Він усе зрозумів. Почалися нескінченні «бесіди» зі слідчими.

 

Йому «клеїли» організацію замаху на товариша сталіна, але не знайшли жодного спільника. Тоді звернули увагу на те, що Тухачевський добре обізнаний з усіма видами німецького озброєння, виходить, йому довіряють, його завербували.

 

Упереджений, заздалегідь підготовлений суд «справу» вислухав швиденько — 11 червня 1937 року Тухачевського розстріляли. Йому було 44 роки.

 

Йона Якір, командарм 1-го рангу, очільник Київського особливого військового округу. Особливого тому, що кордони округу були водночас кордонами країни.

 

Він повністю поділяв думку Тухачевського про те, що саме Німеччина нападе на Радянський Союз. І переконало його те, що німецький військово-промисловий комплекс випускає важкі й надважкі танки, а бомбардувальна авіація розрахована на ураження далеких і наддалеких цілей. Отже, констатує Якір, їхня техніка розрахована на великий театр військових дій, яким і є Радянський Союз.

 

І Якір став готуватися до війни: в усіх прикордонних смугах округу почали зводити так звані «укріпрайони» — з дотами, дзотами, шарами колючого дроту. І саме в Києві винайшли так звані «їжаки» — зварені залізні рейки, які перешкоджали б руху танків.

 

І раптом виклик до москви — відзвітувати про хід розбудови укріпрайонів. Та не судилося командарму доїхати: вже на кордоні з росією у його вагон вдерлися шестеро озброєних людей. Діяли швидко — Якір навіть не встиг витягти заряджений пістолет...

 

На суді багато говорив військовий прокурор: «Щойно завершився успішний візит голови Раднаркому Молотова до Німеччини, де він був прийнятий рейхсканцлером Адольфом Гітлером, у прикордонному Бресті розпочалися спільні навчання військ вермахту й Червоної армії, а Якір, бачте, готується до війни, тож із ким ви збираєтеся воювати, Якіре?».

 

На це й подібні запитання командарм відповідав однозначно: «Я їм не вірю». І раптом наче грім серед ясного неба: «Розстріляти!».

 

Командарму виповнився 41 рік...

 

На завершення короткий підсумок: протягом кривавого 1937 року було розстріляно 250 воєначальників. Та ще не напився безневинної крові кривавий людожер, тож до середини 1941-го, коли Німеччина напала-таки на СРСР, він зищив уже... 791(!) військового найвищого рангу.

 

У справі знищення військових Сталін був справжнім інтернаціоналістом — розстрілював, не зважаючи на національність. Та все ж і тут наш народ виявився на першому місці: з 791 розстріляного 188 були євреями, а це 24 відсотки, майже чверть «ворогів народу».

 

Я — генерал, людина військова, і я не можу зрозуміти: чому ніхто з військових не приніс у жертву особисто себе і не застрелив Сталіна? А така можливість була: багато хто з полководців були членами центральних органів влади, зустрічались зі Сталіним досить часто, маючи при собі особисту зброю. Але пострілу так і не пролунало — на Сталіна не було жодного замаху.

 

Проте, якби Сталіна було ліквідовано, уся історія людства пішла б за ­зовсім іншим сценарієм».

«Упродовж багатьох років я спостерігав за росією і дійшов висновку: росія, як і її попередник СРСР, у зовнішній політиці балансує між двома силами — Китаєм і США. Якщо Америку все-таки можна зрозуміти, то у китайців зовсім інший менталітет, інше мислення. Почну здалеку...

 

У грудні 1949 року Сталін відзначав своє 70-річчя. За місяць до того Кремль надіслав запрошення керівникам компартій усіх країн світу, і чи не в першу чергу — лідеру Китаю Мао Цзедуну. Там почали радитися: що ж подарувати людині, визнаній світом? Пропозиції були різні: золоті вироби з китайських курганів, статуетки зі слонової кістки, якими славиться Тибет...

 

І тут Мао каже: «Усе це у нього є. А чого справді немає, так це китайських овочів».

 

Таку пропозицію схвалили одностайно. Через два тижні спеціальним потягом Мао дістався Москви, аби вручити ювіляру «цінний» подарунок. Ви можете собі таке уявити? Подарувати людині, визнаній світом, генералісимусу, моркву та буряк або пучок щавлю з кропом? А з китайської точки зору, — це нормальний, пристойний подарунок.

 

Після Мао Цзедуна Китай очолив Ден Сяопін. Цей реформатор-прагматик, геть відкинувши ідеологічні догми, якими жила країна за часів Мао, заходився піднімати економіку Китаю, аби вивести країну на рівень передових. Але без нафти, без газу — цих складових технічного прогресу — проблему не вирішити.

 

І раптом йому доповідають: на радянському острові Даманський, який межує з Китаєм, є нафта, є газ, але СРСР розробляє такі поклади у Сибіру й на Крайній Півночі. Не роздумуючи довго, Ден Сяопін віддає наказ — і китайська армія вторгається на територію іншої країни.

 

Розстрілявши з радянських автоматів радянських прикордонників, встановивши радянське ж бурове устаткування, Китай видобуває нафту й газ для своїх потреб. Ця збройна агресія порушила усі статути ООН, але, з китайської точки зору, — це нормально.

 

Тут же новий лідер СРСР Хрущов прилітає до США, де президент Ейзенхауер запевняє його «у цілковитій підтримці з боку США». Тобто напасти на дружнього сусіда, відібрати його природні багатства — цілком вписується у китайські етичні норми.

 

Та Хрущов, людина непередбачувана, раптом почав озброювати сусідню зі США Кубу, та не якимось там гвинтівками, а ракетами, націленими на США. І тут вдарив на сполох президент Кеннеді: США завдадуть удару-відповіді по території СРСР. І тоді вже новий лідер СРСР Брежнєв терміново відправляє у Китай прем’єра Косигіна, і китайці, вбачаючи у США головного конкурента, запевнили СРСР у «цілковитій підтримці».

 

У розпал цього протистояння, яке отримало назву Холодна війна, у Ленінграді зростав хворобливий юнак. Як і всіх школярів революційного міста, його часто приводили до Зимового палацу — резиденції російських царів.

 

Він вдивлявся у розкіш царських апартаментів і не міг збагнути: як спромоглися російські царі упродовж століть одноосібно керувати величезною країною, причому їхня влада була абсолютною. І не міг подумати хворобливий юнак, що мине не так уже й багато часу — і він, саме він, стане новим російським царем і влада його буде не меншою, ніж у попередників-царів.

Жалюгідна спроба путіна бути «копією» Сталіна.

 

Що ж, примхи долі непередбачувані, і ця людина посередніх здібностей, неяскрава, позбавлена будь-яких талантів, стає президентом найбільшої країни світу, ім’я цієї людини озвучив президент Єльцин: «владімір путін».

 

А коли він став ще й головнокомандувачем однієї з найбільших армій світу, в ньому прокинувся інстинкт хижака. Спочатку росія загарбала у Молдови Придністров’я, а вже потім у путіна «прокинувся апетит»: його першою жертвою була Грузія, в якої він відібрав Абхазію й Південну Осетію, далі в України відтяв Крим, Донецьк і Луганськ, зробивши з них маріонеткові «республіки», в результаті Україна втратила двадцять відсотків свого ВВП.

 

Звичайно, російський плебс був у захваті, але популярні в росії євреї — політики й бізнесмени — накинулися на нього з нищівною критикою.

 

І тут путін, який пройшов вишкіл у радянських каральних органах, згадав крилатий вислів Сталіна: «Немає людини — немає проблеми».

 

І почав «діяти»: на центральній у Москві Красній площі був розстріляний Борис Нємцов, у Лондоні за нез’ясованих обставин був знайдений мертвим у своїй квартирі Борис Березовський, так само загадково у розквіті сил померла яскрава Валерія Новодворська, на 14 років ув’язнення був засуджений Михайло Ходорковський, кинув напризволяще надприбутковий бізнес у росії і втік до Ізраїлю Леонід Невзлін, і я мав з ним розмову.

А що ж росія? Вона налякана, вона мовчить, ніби не знає ім’я замовника цих жахливих злочинів.

 

Тим часом апетити путіна зростали, і він почав розігрувати далекосхідну карту (Китай, Північна Корея) і близькосхідну (Іран). Воєнні спроможності росії відчутно зросли, тож європейські країни, що входять до блоку НАТО, злякалися росію, наче хижака, і за допомогою США також почали озброюватися — світ опинився на порозі Третьої світової війни...

 

Як президент із президентом я мав із путіним декілька телефонних розмов, перед тим сказавши: «Я старший за тебе на 30 років, тож звертатимусь до тебе на «ти». Він не заперечував.

І я поставив перше запитання: «Як на твою думку, хто впливає на події в світі?».

 

Він каже: «Я впливаю».

 

«Сьогодні територія росії займає 20 мільйонів (!) квадратних кілометрів, — кажу я далі. — Мій Боже, навіщо ж тобі знадобилися невеличкі території суверенних сусідніх держав?». 

 

Він каже: «Так звані «суверенні держави» якихось сто років тому входили до складу російської імперії. Якщо ви зазирнете нині у будь-який довідник, то прочитаєте: Тарас Шевченко, Шолом-Алейхем народилися в російській імперії. Повернення названих вами земель до складу нинішньої російської Федерації стало актом історичної справедливості, про розміри територій земель, що приєдналися, тут, як ви розумієте, не йдеться».

 

«Говорячи про росію, ти використав термін «імперія», — кажу я далі. — Цей термін — відгомін чогось старого, віджилого. Справді, вже давно зникли Римська, Оттоманська імперії, Іспанія, Португалія позбулися далеких від них країн Латинської Америки, індійці скинули Британську імперію, зникла й російська імперія, розпався й Радянський Союз, який являв собою штучне утворення абсолютно різних народів — азійських, тюркських, слов’янських...».

 

«Бачу, я вас не переконав, — відказує він, — тому по-іншому поясню свою думку: німецькі нацисти знищували євреїв, українськи нацисти — росіян, як морально, так і фізично. Спробуйте за часів «незалежності» України виступити на Верховній Раді російською мовою — у залі одразу вибухне хвиля ненависті, здійметься галас, промовця виженуть з трибуни, виникне бійка. І це при тому, що українська конституція урівнює українську і російську мови, зробила російську другою державною мовою. Тож нам треба було захистити українських росіян, яких вже почали знищувати».

 

«Ти постійно продукуєш думку про те, що України як державного утворення не було. Це не так. Коли ти лише народився, в СРСР урочисто відзначали 300-річчя возз’єднання України з росією. Виходить, іще до возз’єднання Україна існувала як окрема суверенна держава...»

 

«Такий уже «почерк» в українців: у важку хвилину вони звертаються до росіян. І справді, після Переяславської ради, яку ви згадали, росіяни захистили українців від знищення поляками».

 

«Коли ж знищенням вам, росіянам, загрожували німці, тут уже українці підставили своє плече. Один промовистий факт: за кількістю Героїв Радянського Союзу українці стоять на першому місці серед народів СРСР, поступаючись лише росіянам, але ж їх у рази більше».

«Можливо, це так, але й на боці німців вони також воювали».

 

«Ти забув про генерала Власова, який одягнув німецьку форму й повів за собою колосальну російську визвольну армію, і шкоди твоїй країні його армія завдала набагато більшої».

 

Закінчуючи розмову, я, людина відверта, прямо сказав путіну: «Навіщо ти хапаєш чужі землі, у тебе ж двадцять мільйонів квадратних кілометрів! Але ти не маєш стільки народу, твій народ вимирає, гине у війнах на чужих територіях. Чому, скажи мені, росіяни живуть лише 62 роки, у той час, коли американці — 82?».

 

Він мовчить, аргументів у відповідь у нього немає».

«Останнім часом Ізраїль відвідали десятки президентів, прем’єр-міністрів, міністрів закордонних справ та інших лідерів, багато хто з них — уперше. Однак один візит став справді історичним — до нас прилетів Дональд Трамп, він став першим з президентів США, які відвідали Ізраїль.

 

Президент Трамп побував біля Стіни Плачу, біля підніжжя Храмової гори, на якій тисячі років тому стояв єврейський храм. Торкнувшись біблейської споруди, президент зворушив наші серця...

 

А далі ми проїхали разом по пляжах Хедера у джипі, оснащеному портативним опріснювачем. Ми зняли взуття, обмочили ноги в Середземному морі, випили по келиху щойно опрісненої води.

 

Далі у невимушеній розмові я подякував президенту Трампу за незмінну підтримку Ізраїлю на міжнародній арені. Так, на нещодавній сесії Генеральної Асамблеї ООН він заявив: «Заперечення права Ізраїлю на існування — то чистісінький антисемітизм». І завдяки цьому відбулися помітні зміни багатьох країн світу у ставленні до нас.

 

Наша подальша розмова відбулася в посольстві США в Єрусалимі, де нас гостинно зустріла посол Ніккі Хейлі. Президент поцікавився, які ж країни заперечують право Ізраїлю на існування.

 

Першою я назвав Палестину, в якій президент Махмуд Аббас фактично відсторонений від влади, бо країну захопило терористичне угруповання ХАМАС. Саме вони, терористи, відібрали у нас печеру прабатьків у Хевроні, зробивши її об’єктом палестинської спадщини. Як свідчить Біблія, у цій печері похований Авраам, батько Іцхака та Ішмаеля.

 

Ми також не можемо зрозуміти, чому під контролем Палестини й досі перебуває біблейське місто Віфлеєм, де народився Спаситель Іісус Христос. У результаті маємо нонсенс: святе місце для юдеїв і християн перебуває в руках мусульман, для яких обидві релігії — чужі.

 

Звичайно, ми звернулися до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО: поверніть нам наші біблейські цінності — печеру Авраама та святий Вифлеєм, але й там, думаю, злякалися бандитів з ХАМАСу.

 

Коротко про Сирію. Тут ми зіштовхнулися з небаченим явищем: режим Башара Асада почав знищувати власний народ — скидали бомби на мирні оселі, отруювали газом, прирікали на голод. А що ж сирійці? Рятуючись, вони на автівках, кіньми і навіть пішки рушили до Голанських висот, тобто на кордон з Ізраїлем.

 

Ми, зі свого боку, розгорнули польові шпиталі, годували людей гарячою їжею й відвернули гуманітарну катастрофу. Але ніхто в арабському світі не помітив і не оцінив наших зусиль.

 

На завершення — про Іран. Ця країна тримає нас у постійній бойовій готовності, бо саме від неї виходить загроза для Ізраїлю, для багатьох інших країн світу. Іран щоденно присягає знищити мою країну, націлюючи на нас не лише балістичні ракети, а й ядерну зброю, виробництво якої нарощує прискореними темпами, збагачуючи уран у промислових масштабах.

 

А чого вартий ядерний альянс Ірану з Північною Кореєю? Це вже пряма загроза усьому світу. Про те, щоб знищити свій ядерний потенціал, Іран і чути нічого не хоче, бо його мета – використати цей потенціал. Іран поводиться, наче голодний тигр, що зірвався з ланцюга.

 

Від Каспійського до Середземного моря іранська завіса опускається на весь Близький Схід. Хочу наголосити, що у ядерній катастрофі, яку він планує, не врятуються навіть його союзники, такі, як Ірак, Сирія, Ліван та інші.

 

І тут президент Трамп не без тривоги запитав: «А чи не зазнають утисків араби, які мешкають на території Ізраїлю?».

 

Я посміхнувся і відповів: «Мільйони арабів, які населяють Близький Схід, заздрять тим своїм єдинокровним братам, яким пощастило жити в Ізраїлі. Ізраїльські араби — одні з найосвіченіших у світі. Вони засідають у нашому Кнесеті (парламенті), вони судять у нашому Верховному суді, входять до складу наших провідних лікарів, навіть хірургів.

 

У той час, як араби, котрі живуть у мусульманських країнах, усе ще перебувають за межею бідності й неосвіченості, не кажучи вже про жінок, яких змушують ходити у чорних мішках, закриваючи обличчя.

 

Тож нині Ізраїль — маленький острівець демократії у регіоні, який страждає від гніту, тиранії, безправ’я.

 

«Коли я бачу антиізраїльські демонстрації, у мене виникає враження, ніби проти Ізраїлю повстав весь навколишній світ» — каже Дональд Трамп.

 

«Повірте, пане президенте, це не так, — відказую я. — Кажу вам це на підставі власних вражень, адже я побував не те що у кількох країнах — на всіх континентах. В Африці я був свідком того, як ізраїльські технології підвищують врожайність сільськогосподарських культур, перетворюють навіть повітря на воду, і африканській матері не доводиться ходити пішки 8 годин, аби принести воду своїм дітям, ізраїльські лікарі успішно подолали там віруси СНІДу, ковіду-19 і так звану африканську чуму.

 

В Азії ми поглибили наші відносини з Індією, Сінгапуром, Тайванем, з нашими мусульманськими друзями в Азербайджані й Казахстані.

 

У Латинській Америці я відвідав Аргентину, Колумбію, Мексику. Там я часто чув: «Спасибі вашій країні за ліки, які подовжують наші життя, за харчові технології й продукти, які годують нас, за мобільні телефони, якими ми користуємося щодня, за інновації у багатьох інших сферах, які змінили наше життя на краще».

 

А наші розробки в галузі робототехніки з наданням роботам штучного інтелекту знайшли застосування у передових країнах Європи, таких, як Велика Британія, Франція, Німеччина. І цілком закономірно слід сприймати той факт, що ізраїльські науковці, інженери, розробники мають найбільшу у світі кількість патентів на винаходи.

 

Коротко про наш неспокійний регіон. Ми стоїмо пліч-о-пліч із тими в арабському світі, хто поділяє наші надії на мирне майбутнє: ми уклали мир з Йорданією та Єгиптом, сміливий президент Єгипту Абдул Фаттах Ас-Сісі повністю поділяє наші мирні ініціативи.

 

Знаючи ваше пілкування, пане Трамп, і про палестинських арабів, хочу наголосити: незважаючи на їхнє вороже ставлення до нас, ми врятували їх від вимирання від ковіду, а зараз ізраїльські клініки рятують палестинських дітей від невиліковних хвороб, у тому числі й на операційних столах.

 

Треба бачити щастя матері-палестинки, до якої лікарняною палатою біжить її врятоване дитя, яке ще місяць тому мало вмерти від тяжкої хвороби...

У разі ж таких бід, як землетруси, урагани, ми рятуємо арабів незалежно від країни, у якій вони живуть.

 

Тепер про те, що вас, очевидно здивує: звертався я й до іранського народу, доводячи, що ви нам не вороги. Одного щасливого дня, ви, іранські друзі, позбавитеся режиму зла, який тероризує вас, — цей режим уособлює аятола Хаменеї.

 

Його режим кидає за ґрати опозиційних журналістів, піддає катуванням політичних в’язнів, стріляє у безневинних жінок, таких, як Неда Солтан, залишивши її, іще живою, вмирати на вулицях Тегерана... І коли нарешті прийде звільнення від тиранії, дружба між двома нашими народами обов’язково розквітне знову».

 

Завершуючи розмову, я сказав: «Ми високо цінуємо ваші зусилля, пане Трамп, особливо те, що ви незмінно займаєте позицію Ізраїлю й намагаєтеся досягти мирного майбутнього для всіх, разом ми зможемо віднайти можливості для встановлення миру в нашому неспокійному регіоні, протистояти загрозам, які походять з Ірану. Особливий союз між США й Ізраїлем ніколи не був сильнішим, ніж нині. Ізраїль глибоко вдячний очолюваній вами адміністрації, особисто вам, пане президенте, Конгресу США й американському народу».