Про яку межу йдеться? З політико-адміністративної сучасної точки зору — про поки що райцентр і поки що тепер невеличке місто, якому готується незавидна доля провінційного селища міського типу.
З географічної точки зору — про межу лісостепу та степу, який зустрічно перерізається річками з півночі на південь, Інгулом та в зворотному напрямку Великою Виссю, левади яких спрадавна дозволяли добре годувати як коней, так і волів, а це, у свою чергу, використовувалось для прадавнього спочатку шляху суходолом iз «варяг у греки», потім — із Торчеська до Протолчева (Кічкас, Кучук-Ас — історична місцевість у Запоріжжі), після цього — Чорного шляху, і зрештою — Чумацького шляху.
З історичної точки зору — про південну межу Київської Русі, Великого Князівства Литовського, Руського та Жемантійського і Республіки Двох Народів (з легкої руки російських істориків більш відомої як Річ Посполита), що підтверджується накладанням одна на одну карт від IX аж по кінець XVIII століть.
Річка Вись, яка тепер — Велика
Отож на цьому місці було перехрестя життєво важливих шляхів, а відповідно, їх у середньовіччі слід було ретельно охороняти.
Ймовірно, тут, на узгір’ї, захищеному природними водними перешкодами у вигляді річки Вись (тепер Велика) та її правобережних припливів — річок Турія та Розлива з усіх, окрім північної, сторiн, і було чорноклобуцьке літописне місто Кульдюр (тюркськими мовами «ґуль дюр» — сміятися, гуляти до нестями), яке, як переважна більшість середньовічних сторожових міст, мусило мати (а так воно і є) розгалужене підземне місто у вигляді печер та галерей, по яких могли рухатись не тільки вершники, а й навіть вози.
Під час навали хана Батия на Україну загинула велика частина чорних клобуків, багато їх татари переселили на Волгу, а решта асимілювалася з місцевим населенням.
Про долю цього міста історичні джерела не згадують аж до 1545 року, коли після відбудови Звенигородського замку великий князь Литовський, Руський та Жемантійський Сигізмунд I віддає під охорону прикордонні землі між Тясмином та Виссю боярину Іванові Жубрику, і після цього згадується вже належне йому та його спадкоємцям — сину Василю та онуці Христині — місто Гуляйпіль.
28 січня 1633 року Христина (вже в третьому заміжжі Корженьовська) продала Гуляйпіль Станіславу Конецпольському — великому коронному гетьману Республіки Двох Народів.
У 1659 році, коли, за Гадяцькою угодою, вірні та заслужені козаки Республіки Двох Народів винагороджувались землями, Гуляйпіль з околицями був наданий гетьману Павлу Тетері.
Після Тетері Гуляйпіль повернувся у власність Конецьпольських і був у них до 1715 року — року смерті останнього з роду Конецпольських, бездітного Яна Олександра.
За відсутності прямих нащадків усі маєтності Конецпольського перейшли до його родичів — Олександра і Франциска Валевських.
Уже в 1723 році власником Гуляйполя став сандомирський воєвода Єжи Олександр iз роду Любомирських, а по його смерті в 1735 році — його син, київський і брацлавський воєвода Станіслав Любомирський.
Кордон iз росіянами Республіки Двох Народів
Після завершення російсько-турецької війни 1735—1739 років шляхом укладення Белградської угоди Російська імперія отримала право заселяти землі запорозьких вольностей (Дике поле), тобто на лівому березі Висі, у Республіки Двох Народів кордон iз росіянами з’явився вже і з півдня навпроти Гуляйполя.
Чи були до того там якісь поселення? Напевно що були, бо сусідство заможного міста було вигідне і вільним козакам, і контрабандистам, і втікачам. Але російський уряд почав переселяти сюди людей iз Миргорода, які стали називати поселення Новий Миргород.
У 1752 році Новий Миргород уже згадується як село, а 1753 року тут уже була збудована земляна фортеця, яка стала столицею військово-поселенської території — Нової Сербії, створеної за розпорядженням російського уряду.
Її керівником і командиром військового корпусу було призначено сербського полковника Івана Хорвата, який 6 грудня 1752 року почав будівництво мурованого собору Святого Миколая, що розташовувався на території шанцю. 1773 року Новий Миргород отримав статус міста і був виведений із шанців.
Тим часом у Гуляйполі 1770 року наступником батька став Франц Ксаверій Любомирський, який 2 січня 1787 року обміняв смілянські маєтки і продав Гуляйпіль князю Потьомкіну, який змінив назву міста на Златопіль.
Уже на початку 1788 року Потьомкін iз мешканців щойно придбаних маєтків сформував дві військові бригади — шполянську та златопільську, які під назвою «іноземних добровольців» разом iз козаками, вірними Росії, під проводом Сидора Білого взяли участь у російсько-турецькій війні 1787—1791 рр. Хоч назву міста Потьомкін поміняв, прикордонна застава ще носила назву Гуляйпіль.
У 1789—1790 роках у Варшаві перебував намісник Національної кавалерії пан Гошевський зі скаргою у Військову комісію Обох Народів на своє військове керівництво, яке не тільки не оцінило його звитяжний вчинок, коли під його командуванням 19 вершників хороброю зустріччю запобігли перетину кордону підрозділом російських військ, а й затримало йому чергове звання хорунжого, надавши його іншому.
Цей факт та багато інших подробиць iз прикордонного життя цього краю дуже добре змальовано в п’ятитомнику Міхала Грабовського Stannica Hulajpolska (в перекладі українською як «Гуляйпільська застава» вийшла у видавництві «Сполом» у 2013-2014 рр.), відповідно до якого частим гостем міста був кошовий отаман Білий Сидір Гнатович, оскільки тут, відповідно до сюжету роману, тривалий час мешкали його дружина та її небога.
Прикордонне місто зробили штетлом
1793 року внаслідок Другого поділу Республіки Двох Народів Правобережна Україна відійшла до Російської імперії.
Отож міждержавний кордон між уже Златополем та Новим Миргородом зник, а ці два міста, розташовані дуже близько одне до одного і які розділяла тільки річка Вись та село Виноградівка (звідкіля у 1762 році за сприяння Івана Хорвата на замовлення Кирила Розумовського гетьманові було доставлено 30 тисяч виноградних чубуків), опинилися в різному адміністративному підпорядкуванні: Златопіль залишився в Київській губернії, а у Ново-Миргороді 10 травня 1795 року відбулося відкриття Вознесенського намісництва; відкривав губернатор Катеринославського намісництва Йосип Іванович Хорват, був присутнім — катеринославський митрополит Гавриїл; 10 березня 1798 року у місті вперше запрацювала новоросійська семінарія після її переїзду з Полтави.
У Златополі Григорій Потьомкін дозволив селитися євреям, і вони дуже швидко зробили до того невеличке прикордонне місто штетлом із помітним переважанням єврейського населення.
У травні 1800 року в місті оселився цадик Нахман. Тут від туберкульозу померла його дружина й була похована на місцевому єврейському цвинтарі.
У місті відправляв службу Елія Пойсик — один з найважливіших цадиків України. Тут же 15 січня 1881 року народився його син Гілель, який згодом теж став цадиком, вчителем Тори та експертом із сімейного права.
Після смерті Потьомкіна через відсутність або незнання про існування заповіту його маєтки розподіляв суд.
Спочатку Златопіль, за судовим рішенням, відійшов у власність Василя Енгельгардта і лише після мирової угоди наприкінці 1795 року в результаті обміну маєтками став власністю генерал-майора, флігель-ад’ютанта, фаворита Катерини II Миколи Петровича Висоцького, який 1801 року влаштовує тут свою резиденцію і головне управління багатьма поселеннями.
Через це Златопіль відіграв значну роль у провалі повстання декабристів Олександром Бошняком, пасинком брата господаря Олександра Петровича, який у 1820 році отримав у спадщину Катеринівку (Шмидове). Саме Бошняк, вдаючи з себе прибічника повстання, інформував про хід його підготовки та про його учасників.
У 1807 році було закладено наріжний камінь мурованого златопільського парафіяльного костелу, освячення якого на честь Непорочного зачаття Діви Марії відбулось 1817 року.
У 1809 році на місці колишньої дерев’яної Успенської церкви, заснованої князями Любомирськими, була збудована православна цегляна Миколаївська церква, біля якої у 1827 році був похований і Микола Висоцький.
Із жовтня 1833 року Златопіль надається як оренда російському командиру епохи наполеонівських воєн, генерал-лейтенанту Удому.
Після виходу його у відставку та принаймні до 1846 року Златополем володіла його сім’я. Сам Євстафій Євстафійович у 1836 році тут помер і був похований у Златополі.
Вже щонайменше з початку 1848 року власником Златополя стає Адріан Лопухін, дружиною якого була Ілія Удом, донька Євстафія. Завдячуючи Лопухіним, які пожертвували землю та свій палац із трапезною, тут засновується Златопільське повітове дворянське училище (згодом — Златопільська чоловіча прогімназія, ще більш пізніша назва — Златопільська чоловіча гімназія).
У 1848 році у Златополі розташовувався один iз найкращих кінних заводів коней арабської породи, а торгівля тут була розвинена краще, ніж у будь-якому іншому місці губернії.
1803 року Ново-Миргород увійшов до складу Херсонської губернії як повітове місто. Внаслідок його важливого торгового значення тут мешкали польський, венеціанський та австрійській консули.
17 січня 1804 року отримано указ про перейменування новоросійського єпископа Афанасія катеринославським, херсонським та таврійським. Катеринославська консисторія та семінарія, отже і преосвященний Афанасій, перебралися з Ново-Миргорода до Катеринослава.
НОВІТНІ ЧАСИ
Після Жовтневого перевороту
Звичайно, не можна заперечувати, що після Жовтневого перевороту 1917 року нічого не будувалося, але зруйновано набагато більше: це і підірвані в 30-х роках собор Святого Миколая (ймовірно через перехід прихожан до УАПЦ, а єпископ Новомиргородський і Зінов’євський Феофан Хомжа — репресований) та костел Непорочного зачаття Діви Марії, доведені до руйнації споруди зооветеринарного технікуму (колишнього кінного заводу), міської лікарні (зведеної 1913 року за кошти Ганни Дмитрян, дочки грецького негоціанта Мартакі) та Златопільської чоловічої гімназії (зведеної 1891 року та нещодавно переданої в оренду УАПЦ).
У 1959 році до Новомиргорода приєднано Златопіль, а також села Виноградівку та Катеринівку. Таким чином історія цих окремих поселень стала спільною. Спільними стали й особи з минулого, якими пишаються, але, можливо, недостатньо вшановують тепер уже новомиргородці.
До таких осіб, окрім тут уже згаданих, належать декабристи Євген Оболенський, Йосип та Олександр Поджіо, художниця Ганна Білінська-Богданович, кубанський священик, кобзар та просвітник Кирило Росинський, народний артист Володимир Давидов, мікробіолог Іван Дудченко,біолог та геоботанік Данило Афанасьєв, агробіолог Михайло Ритов, письменник Дмитро Бузько, філолог Арон Тростянецький, письменник-емігрант Микола Понеділок, драматург Сергій Білобабченко, філолог, філософ та автошляховик Степан Кожум’яка, астроном та геліофізик Базелян Лазар Львович, письменник Юрій Коваль, відомі цукрові промисловці та меценати Ізраїль, Лазар та Лев Бродські та інші.
