Провісник зоряного вирію

29.11.2016
Провісник зоряного вирію

Олесь Бердник. (Архівне фото.)

...У шкільній бібліотеці часів мого дитинства творів Олеся Бердника не було. Як пояснила мені бібліотекарка, цього автора «вичистили» дуже давно, ще за часів її попередниці. Але уривки з «Маніфесту Українського Правозахисного Руху», почуті одного разу по забороненому радіо «Свобода», стали для мене шоком: «Боже, куди поділася Україна? Невже цю землю сходив Сковорода і Тарас малими босими ногами, готуючи душу народну до небувалої, горньої Республіки Духу?». Я потім часто «прокручував» їх, особливо під свинцевим небом російської Півночі, у матюкомовному середовищі Совєцкой армії другої половини 80-х. Можна було сумніватися у будь-чому, тільки не в голосі власного серця, яке резонувало з Бердниковими словами. І жодна контрпропаганда вихователів у погонах не мала сили тому зашкодити.  

Блакитний коваль

Родове село Олеся Павловича — Кілов — якраз над самим Дніпром, на київському Лівобережжі. Зовсім поруч, на правому березі — знані сьогодні у всьо­му світі Трипілля і Халеп’я, де наприкінці ХІХ століття Вікентій Хвойка вперше відкрив для людства скарби дивовижної Трипільської цивілізації. Трохи нижче за течією — Витачів, Стайки, Гребені. Закорінені в праукраїнській давнині лункі топоніми, вони стали для Олеся його першим відчитаним текстом — великою книгою рідної землі. 
 
Та судилося йому в дитинстві спізнати й інше: коли Олесеві виповнилося сім років, страшний голод почав нищити Україну. Бачив він і мертвяків, що валялися на дорогах та в хатах, і підводи, на які байдужі люди складали штабелями покійників, і комнезамівців, що забирали з печі останнє, прирікаючи сім’ю на голодну смерть. Родину Бердників урятував від неминучої загибелі батько — коваль Павло. Саме він став першим духовним учителем Олеся, і пізніше збірка самвидавних поезій отримала назву «Блакитний коваль». 
 
У роки його дитинства і юності поєднувалися висока поезія і трагічна буденність, читання Жуля Верна, мрії про космічні польоти й облудне офіційне славослів’я вождям, що лунало на кожному кроці. 1943-го, після повернення Радянських військ на Київщину, Бердник добровольцем іде на фронт. Бере участь у боях, як військовий підривник-мінер часто ходить поряд зі смертю. Далі — поранення, шпиталь, демобілізація, після якої він починає навчатися в студії при театрі імені Івана Франка.

Проте перспектива стати професійним актором у суспільстві примусового лицедійства зовсім не приваблювала його. 1949-го на так званих «відкритих партійних зборах» Олесь Бердник рішуче виступає на захист переслідуваних тоді «космополітів» та непоштиво відгукується про Кагановича і Сталіна. Реакція на подібне зухвальство не забарилася: 24 жовтня Бердника заарештовують.

Слідчий висуває йому звинувачення в контрреволюційній агітації, паплюженні вчення Леніна—Сталіна, компрометації колгоспних засад. Жодного з цих звинувачень Бердник не визнав, а на суді ще й розповів про катівські методи роботи МГБ. Як наслідок — до попередніх пунктів додалося ще й звинувачення у наклепі на «доблесні органи». Вирок для зовсім молодого ще Олеся був по-сталінськи щедрим: десять років концтаборів плюс п’ять — заслання.
 
У таборах Бердник пройшов усі кола дантівського пекла. Двічі він намагався втекти. У Кажимі, куди його направили після першої спроби, гебісти планували вбити невпокореного в’язня руками кримінальників. Проте металева труба, здатна завалити й бика, не завдала йому шкоди (пізніше у своїй книзі «Тайна Христа» Бердник опише й не такі випадки «чудес», що траплялися на зоні із сильними духом політичними). Після другої втечі табірний спецлагсуд ліпить новий термін за статтею «контрреволюційний саботаж» (на запитання Бердника, що ж він таке саботував, суддя глибокодумно відповів: «Ви саботували заходи Радянської Влади з вашого перевиховання»). 
Американський фантаст Річард Бах, автор «Чайки на ймення Джонатан Лівінгстон», зустрівшись з Олесем Павловичем на початку 90-х, чесно зізнався: у нього просто не вистачило б сил пережити ті випробування, що випали на долю українського мандрівника в незвідане. Лише 1955-го, коли за ініціативою Хрущова почався масовий перегляд «липових» справ, Бердник зміг повернутися додому.

Україна Січі Вогняної

В Україні, до якої він кожного дня своєї каторжної неволі линув думками, все іще мовчало. Десь у Карпатських лісах помирали в німому стоїцизмі останні бійці УПА, а на Наддніпрянщині... Дуже вже важкий по ній коток пройшовся і 33-го, і 47-го. Спочатку Бердник намагається якось знайти себе в новій ситуації, працює будівельником, художником, керівником Палацу культури в одному з провінційних містечок. Несподівано він отримує листа від найближчого табірного друга поета Івана Хоменка: «Олесю. Наша пора настала: сій зерна ярові, якщо не вдалося посіяти озимі. Наше вруно ще встигне зійти», — писав той, закликаючи товариша атакувати видавництва своїми творами 
 
І він зважується — надсилає до «Радянського письменника» рукопис написаної ще у в’язничному карцері повісті «Поза часом і простором». За два місяці книга побачила світ — і розійшлася миттєво. Перший успіх окрилив молодого письменника — його цариною стала футурологія, що в сталінську добу була під фактичною забороною: які ще можуть бути мрії про майбутнє, коли найдосконаліше суспільство уже збудоване Москвою і довкола — «все вокруг колхозное, все вокруг мое». 
 
Бердника регулярно видають, його книги мають незмінний успіх у читачів, твори перекладають іноземними мовами. Здавалося б, що ще потрібно донедавна безправному зекові? Одначе, як писав колись Сковорода: «Хто відчув смак безміру, вже не задовольниться нічим іншим». Нові твори не могли не спричинити конфлікту із системою, яка воліла бачити  фантастику як інструмент пропаганди, а не поле вільного творчого пошуку.

Своєрідним рубіконом став 1971, коли побачив світ роман «Зоряний Корсар». За глибиною філософського осмислення явища тоталітаризму його можна поставити в один ряд зі славнозвісним «1984» Орвела.

Преса розпочала проти Бердника погромну кампанію, звинувачуючи у відвертій антирадянщині. 1973-го, на березневому Пленумі правління Спілки письменників головний партійний наглядач за літературою Василь Козаченко закидає Бердникові «хохломанію в космосі». «Ви уявляєте, товариші, у Бердника і через 200 років іще є Україна й українці!», — у часи всевладного панування теорії злиття націй подібний компромат діяв безвідмовно. Бердника виключають із СПУ. Відразу ж після цього всі його книги (близько 30 назв) були вилучені з бібліотек і спалені.

Родина опинилася без засобів до існування, нормою життя стали обшуки і «топтуни» за спиною. Під час одного з «трусів» чекісти конфісковують його архів — неопубліковані прозові твори, філософські дослідження, щоденники. 
 
Творчість Бердника підхоплює самвидав. Створені ним у цей період повісті, романи, поезії, історіософські поеми, увійшли до золотого фонду національного письменства. Він зближується з багатьма дисидентами і 1974-го року вперше ініціює створення Української Духовної Республіки (Республіка Духа на нашій землі — то ще давня мрія Григорія Сковороди), яку пізніше спробує утвердити на теренах незалежної України. 1976-го він стає членом-засновником Української Гельсінської групи, яку й очолює після арешту її голови, письменника Миколи Руденка. Координує роботу правозахисників, пише численні листи і звернення до радянських владоможців та міжнародної громадськості на захист переслідуваних дисидентів. 
 
У січні 1979-го Бердник завершує свій «Терновий Вінець України» — відкрите послання до минулої, сучасної й грядущої Росії, а через два місяці його заарештовують і ув’язнюють у слідчому ізоляторі КДБ. Вирок — шість років концтаборів і три — заслання. Далі — звична схема: голодування протесту, фізичні й моральні тортури...

Разом із іншими політв’язнями Мордовської в’язниці Олесь Бердник ставить свій підпис під зверненням до ООН із вимогою розпочати процес деколонізації України. В село Гребені під Києвом учащають незвані гості, шантажують дружину, вимагаючи, аби виїхала.

Коли їй закидають, що калина, під якою Бердник заповів себе поховати, надто мала, Валентина Сергіївна відповідає: «А Бердник іще вмирати не збирається. Ще довго цій калині рости! І буде вона вище моєї хати, і Олесь Павлович сюди повернеться і тут житиме».

Переступи межу і вийди в таємничість

У добу національного відродження кінця 80-х — початку 90-х Олесь Бердник виявив усю свою багатогранність: поет, філософ, публіцист, політик (висувався кандидатом на перших у незалежній Україні президентських виборах), лідер громадської організації, навіть економіст — у грудні 93-го у розпал економічної кризи він пропонував Кравчуку власну альтернативну методику введення гривні.

Бердник указував на свій, окремішній шлях України, її місію, хоча тоді його пророцтва видавалися фантастикою. Свої ідеї він втілив у відродженій після кадебістського погрому Українській Духовній Республіці. 4-7 липня 1990-го в Коломиї відбувся Перший всесвітній Собор Духовної України, участь у якому взяли десятки тисяч людей. 
 
УДР  у звичному розумінні ніколи не була політичною партією. В основі стратегії людей кола Олеся Бердника був погляд на Україну як на цілісний, живий організм, який може бути порятований любов’ю і солідарною відповідальністю всіх членів.

Пріоритетами УДР були відновлення і заселення покинутих сіл, розвиток шкільництва, вивільненого від кайданів догматизму і підручниково-формалістичного абсурду, рекультивація забруднених територій, воскресіння Дніпра і відновлення чистоти його вод, еколого-культурний захист усіх територій, що формували свідомість українців — Хортиці, Трахтемирова, всіх територій козацьких Січей, всіх святилищ прадавніх вірувань.

«Пірнаючи в ковбаню хаотичних ринкових стосунків, ми на багато поколінь перекриваємо шлях романтикам і мрійникам. У світі бірж, грошових мішків і комерції Козацьким Душам нічого буде робити», — писав Олесь Бердник у грудні 91-го, звертаючись до новообраного Президента Кравчука. Відповіддю стала чергова (як і за сталінсько-брєжнєвських часів) злива істеричних публікацій у пресі. 
 
Після оприлюднення Олесем Бердником своєї президентської програми з її імперативом самодостатньої України, пропагандистська машина кримінально-олігархічного капіталу запрацювала на повну силу. На Бердникові та УДР обкатувалися технології, які сьогодні зреалізовані в «Акцентах» та «Проте». Його називали водночас агентом КДБ і фашистом, відірваним від життя мрійником і ледь не божевільним. Одразу відкопалася «покаяльна» заява Бердника, написана 1984-го (хоча подібні заяви писали й Іван Дзюба, і Зеновія Франко, і Микола Холодний).
 
Останні роки пройшли під знаком замовчування. 1996-го його спіткав третій інсульт, що призвело до майже повної втрати мови: підірване таборами здоров’я нагадало про себе. Відтоді і до самої смерті його янголом-охоронцем стала дружина.

Раз на рік, на Трійцю, до Бердників, за традицією, приїздили найближчі друзі. Олеся Павловича вивозили на двір, і, якщо дощ не заважав, залишали там до пізньої ночі: він над усе любив розглядати зоряне небо. У березні 2003-го він тихо відійшов у засвіти. Коли Олеся Бердника ховали, всі раптом побачили в небі пташиний ключ, що перешиковувався над свіжою могилою, щоб прийняти нову душу...